Павло Чорнокрил - Вовчок Марко (читать полную версию книги .TXT) 📗
Чи помічав Павло, чи ні, - не казав того й нічого не казав...
Варка побивалася й жалкувалася перед ним, він тоді умовляв її, як завсіди, і розважав; доводив їй розсудливо усяку річ, заспокоював. А сам сивів він, сивів прикро, і все у думі, як у хмарі, ходив.
- Чого се ти усе думаєш? Коли вже ти перестанеш того думу? - дорікає його Варка.
Він і словом не озветься, а наче од сну прокинеться.
- Оце! - покрикне вона в гніву - в досаді із плачем, - оце життя мені, лихо мені! Ти мою голову занапастив, а тепер словом не хочеш озватися до мене! Не такий ти був, як присягався любити, як морочив мене, поки й світ зав’язав мені білий!
Він і стрепенеться од того слова її і мов очутіє, заговорять до неї, жалувати стане, кохати тоді...
Пани під той час з’їхали у гостину, кудись на чужу сторону, до якихсь там своїх родичів: у дворі стало вільніше, і двораки, себе розважаючи, щовечора танці завели та гуляння. Усі молодиці і дівчата були там знакомі Варці, все подруги давні, з однієї сторони; вони ще її не цуралися, стали зазивати її на свої музики, стала Варка ходити у двір...
Там, у дворі, між челяддю, їй наче дихалося легше: вона прислухалася до жартів веселих, до того гомону, до танців придивлялася й сама у танець ішла іноді, - і забувалося часом їй усе-усе, що душу давило, і сміялася вона з іншими, і мову знаходила... Все на спокій, на спочивок йшло по музиках; схаменувшися, бігла й вона додому, обмираючи, свою тугу проклинаючи, що, попустивши їй зітхнутися, міцніш ще, мабуть, вхоплялася за серце.
І на здив було усякій душі оглядати, як на усю садибу їх, на усе житов’я пала пустиня: і на ту хату нову, небіляну давно, неприбрату! На той город нескопаний, необсіяний; той садок неприкоханий, що усього б тут у три щиті на тихе та на любе життя, - а чоловік сам занедбав, одцурався всього!.. Причинені ворота, та й увесь день так стоять; раз одкинуться - стоятимуть і ніч навстіж. Коло клуні пашня потрушена; з півсніпка, чи збито, чи не збито, а забуто й покинуто... Коли що й робиться, то видно, що не для свого спожиття, не для себе, а так, по звичаю, - аби робити.
Раннім ранком виходить з того двору чоловік на роботу-панщину, іде він, поспішається; виходить за ним і молодиця. Між люди він наче не бачить нікого, й не чує, і сам не озивається; вона ж у тривозі сумній, вона стереже ухом кожнісіньке словечко, перехоплює оком усякий погляд, сама на лиці мінючись.
От вже вечір. Додому повертаються удвійзі, мовчущі, як земля, не забувши смутку, забувши речі... Увійшли у свою хату - вона боржій до вбирання, в краще переодягається, він тихо десь сяде. Вона убралась, біжить з господи собі у розщебані двері, і він вийде, дивиться навкруги, не бачачи нічого, - не зна сам, по що увійшов у хату, не зна, чого вийшов.
Чи посяде на призьбі - ізнов задумався. Чорні його брови, а голова вже, як сніг, біла; мужнє й поважне обличчя, обличчя моці й сили, а щось таке полягло на обличчю тому, що походить він бодай не на дитину хирну... Се як вода сильна, що колись кручі, береги виривала, роблячи, а се вже у землю увійшла, усхла; без розливу і без плюскоти вже точиться ледве ще видная, та вже нечутна...
І сидить він собі так на призьбі, часу не мірячи, - коли сидить годину, коли й ніч-ніцьку. І незчується, не охаменеться сам - обудить його, як що перепурхне, або шелесне, чи який гомін оддалеки, чи голос, - увійде до хати, й наче забув, чого уступив, - дивиться і знов сідає де, і почина знов думати та думати...
А Варка у дворі щовечора - той вже двір за втіху їй став єдину: там її порада, там її одпочивок увесь; чи добре, чи недобре се було - вона того не питалася, вона й разу об тім не подумала, не помислила. Що вона там чула, що бачила - усе вона залюбки приймала; вона собі не жадала ні слова звичайного, ані доброго навіть: їй тільки у жадобу було людські голоси чути, щоб глушили мислі її лихі, і таке, що за колишніх часів живим би її вразом вразило, тепер таке її тішило, і сміялася вона на одвіт... Їй не зачувалось, що вона йде усе нижче та нижче; а хоч коли й шаснула їй по душі така думка, - вона на неї рукою навіки махнула: легш їй було у безодню углебати неуважно, ніж на кручі висіти обмираючи...
Перейшло місяців зо два таких, що вона більш у дворі прожила, як дома. Повернулись пани на державу - і усі музики ті й танці як вода умила.
Варка все-таки ще ходила туди ізвечора, та вже там не так її прийняли: усі стояли за ділом своїм, хто насторожений своїм клопотом, хто втомлений до осоруги на світ цілий - з своєї досади; стали чудуватися з неї не помалу: чого б то отак притягнутись їй у двір? чого їй такечки занадитись? чого сидіти отакеньки руки склавши, не мавши ні діла собі, ані розваги? чого се вона із дому лихом утікає?
Що Варці на таке слово одмовляти було? Пішла вона на господу. Одпровожали її хто сміхом, хто кивом, суговорою, а хто дивом щирим у дві оці...
Важко ж їй було то вечір перший дома, без людей, без гомону людського понивати. Сум тяжкий їй серце аж трощив; хотіла вона робити була - не взялась, усе постиле, й руки трусяться.
Павло сидів собі мовчки, тихо; пильно вона на його ззирнула і пита:
- Павло! чого се ти сидиш, як заворожений? Ти не втомився?..
- Ні, я не втомився, - одказав їй.
- Чи ти здужаєш?
- Здужаю.
- Павло! - скричала у тривозі несамовито. - Може, люди дізнались?.. Ти не боїшся?
- Не боюся.
Вона у куток закуталась, очі заплющила - болем їй голова боліла, у стук серце стукало.
Недовго ж засиділась - знов схопилася до Павла:
- Кажи мені слово... Слухай-бо... Ти нездужаєш?.. нездужаєш, боїшся?
- Нездужаю... боюся, - одказав так же само без уваги, як перше.
Вона побивалася перед ним, вона ридала: він дивився, як дивляться на те, на що нема вже ради; вона йому дорікала, вона його кляяа-проклинала: він чув, мабуть, і розумів, до серця ж те все не доходило йому. Спухав її уважно і дивився на неї пильно; а чув наче і бачив щось інше душею...
До світу плач її по хаті, до світу каяння і допріки, - тоді вже вона сном знемоглася, а йому все сну не було: він сидів так і перед світом, як ізвечора, - поки аж день забілів - на панщину пішов.
Страшне життя почалося Варці: нікуди на сторони одбавитись і нічим лиха втушить; і він, що на його сподівалася, що уповала, - він став тихий та плохий, як сирітська дитина непорятована. Даром вона картала його, дорікала, сварилася, даром насміхалась йому тим: він слухав і одмовляв, начеб так про кого говорилося, невісного, невідомого, що все однаковісінько йому, чи так, чи, може, ін-як…
- Нащо ж ти вбив її, нащо, коли так гинеш за нею? - погукнула на його Варка.
Він увесь затрусився і сльозами влився. Плакав дуже, плакав сильне, як дівча молодесеньке. Варка ізлякалась сліз тих більш усього на світі: в неї серце упало, гнів розпався увесь, острах душу пойняв. Незчуваючи сама, що робить, кинулась до дверей, защепнула двері, кинулася сльози йому втирати, вговоряє-благає не плакати…
Він усе плакав, не вгавав довго, до втоми…
Варка вже ходила, як чоловік той, що всі шляхи, всі дороги загубив, що вже нікуди йти, да й сам не шукає - годі.
Інколи нападав її якийсь гнів немочний, що розшибалася вона та плакалася необрадливо собі…
Павло ж усе становивсь пліхший. Їй було важко на його й подивитись, - бігла від його на другий кінець хати. Все те їй забулося, як колись вона його кохала, як сподівалася собі милого щастя від його, тепер вже він їй перед очима - як усього її лиха непогамованого зачіпка.
- Іди-бо, іди геть, - гукне на його. - Іди собі з очей!
Він зараз одходить собі у куток - сідає.
- Чого такий сидиш? Ой, я нещаслива! Чого ти мені лихо моє нагадуєш?
- Я не нагадую нічого, - промовить він.
