Павло Чорнокрил - Вовчок Марко (читать полную версию книги .TXT) 📗
Отже й поховали Галю і чорну над нею могилу висипали.
Вечір зимовий, зоряний. По небу кілька білих хмарок снігових набучавіло; носиться сніг - то запорошить, то перейде, то знов запорошить і знов перейде. Тихо усюди, й біло, й морозно. Оддалеки блимає огник на селі з двох оболонок - то в одній хаті світиться на досвітках.
Коло панського саду Павло давненько дожидає. Озираючись жахливо, вибігла його дівчина.
- Я на сю неділю старостів слатиму, Варко! - промовля Павло первим словом.
- Зажди, зажди пори! Люди судитимуть: не свого часу. Нехай забудуться; нехай забудемося й ми трохи!..
- А ти забуваєш?
- Я не хочу нагадувати... Я розважаюся, якомога...
- Ні, Варко! Я ждати не буду, не хочу... У неділю старости від мене будуть...
- Зажди, - просить, - погадай... зажди ще трохи...
- Що ж, докіль ти думатимеш? Доки розважатимешся? Треба тобі знати, що в мене розваги нема й забуття нема.
- Та годі-бо вже, годі. Нехай так буде, як буде, як сам ти знаєш.
Замовкли, стоять. Він у мислях сурумих, вона в боязких.
- Павло, ти свою хату не поваруєшся спродати? Ми собі нову купимо, - каже дівчина.
- Добре! - подає одказ Павло.
- Ти попитай людей нишком, - може, хто з селян спродує свою: чуєш? розпитаєшся?
- Добре! - одмовляє тим-таки словом ізнову...
Поміж другими хатами у селі стояла собі хатка престаренька, похиленька, та жив там у їй веселий, бравий чоловік Лукаш Каролець із жінкою.
Жили вони собі у согласці і нічим не журились: ні вбожеством своїм, ні так бідою, що люди самі собі часом зіб’ють або ізбоку прийде. Він поневіряв усяке лихо словом веселим, вона - розсудливим. Нема хліба, - бувало того не помалу, - то Лукаш і каже:
- А що, жінко, нема хліба?
- Нема, чоловіче.
- А в тебе нема копієчки про смерть?
- Нема й про смерть.
- Є, то розійдеться, а нема, то обійдеться.
- А вже ж, як нема де взяти, то нема, - обійдеться.
- Хіба зажуримось?
- А що по журінню? Не що воно порадить! Не лад і журитись.
- Хіба людей попросимо?
- Убогі не мають самі, а заможні скривляться. Не впада і людей прохать.
- Так води напиймось!
- Се можна, спити водички! То й напиймося собі на здоров’ячко!
Так вони й жили собі, своєї біди не спотворюючи. Та такі ж то обоє рум’яні та повновиді, коли б бачили! Завсіди в їх для кожного слово привітне, жваве, погляд веселий - він ходив старостою по весіллях у добрих людей, а вона свашкою запрошалася.
Увійшов Павло у їх хату: Лукаш сидів на печі, точив веретено, а жінка коло вікна шила. Жваво та весело розмова у їх ішла.
- Милості просимо! садовіться, - вітає Лукашиха Павла.
- Вашої милості просимо! - крикнув Лукаш із печі. Яка доля добра до нас занесла? Сідайте ж! От як бачите: в нас любо та мило - й бити нікого, і взяти нічого!
Павло сів.
- Я до вас, дядьку, - каже Лукашеві. - Я до вас діло маю.
- Вже я довіжуюся, прочуваю, добродію мій! Якесь хороше та веселе діло маємо?
- Хочу оженитись, прошу вас за старосту, коли ваша ласка.
- Добре, братіку, добре. Кого ж свататимемо?
- Варку Линівну.
- Оце, дружбо! Де ж вона така? Я не знаю, хоч таки добре у цікавого вдався.
- З панського двору...
- Еге, це заїжджа, пташка залітна!
- Я її знаю, - озвалася Лукашиха, - їй хоч би за гетьмана, то не страшно.
- Чи я її коли бачив, не пізнаю яка, бо вони із двору усе юрмою ходять: от хоть і на вечорниці - ціла юрма прискочить.
- Вона од усіх найкраща. Та отже була вона на весіллі у Совлука, висока дівчина, чорнява, у коралях.
- Го-го! Тепер вже я знаю, яка краля. Коли ж се ви зізналися, брате, що ніхто й не зміркував з добрих людей?
- Вона, славлють, заможна, - каже Лукашиха.
- Вбоїться за небагатим бути, небога, чи що? Ті багатирі усього лякаються, побіденні душі, їй же богу!
- Чому ж не піти, коли вподобала, - каже Лукашиха.
- А ось він, мабуь, зна, чи вподобала, - одказав Лукаш, моргаючи на Павла. - Наше діло - із Богом та й з доброю долею поберемось у хорошу годину...
Засватав Павло Варку, пани не боронили, весілля одбулося.
Вповалося Павлу, що зітхне він легш у сім’ї. Прагнув він; треба йому було конче когось при собі мати, душу жваву, голос живий чути.
Як вже одгуло весілля, зосталися молоді самі у хаті...
- Жінко! - каже Павло, - люба моя, кохана! подивись на мене, позмовся зо мною!
Бере її за руки, обіймає. Ніколи ще й разу вона його не бачила, щоб був він такий щасливий та веселий. А вона була й смутна, й неспокійна.
- Павло, - каже до його. - Тобі не страшно нічого?
- Не нагадуй про страхи; поминулися вони. Я тебе кохаю, тепер мені життя з тобою...
- Я боюся, Павло! Як же боюся, що люди дізнаються! Так мені й бачиться і чується, що найдуть купою у хату, покличуть нас голосами...
- Не дізнаються люди, - байдуже мені за люди!
- Добре тобі! Я сохну од думок та гадок з того часу ще... Боже, мій Боже! Що ж, як довідаються, - яка ганьба! Який суд!
- Я не боюся!
- Зашлють нас...
- Я не боюся!
Вона тоді заплакала слізьми.
- Ти, мабуть, нічого у світі не боїшся, - промовила до його докірливо.
- Я своєї душі, сам себе боюся! - одказав їй на те тихо, повагом, що аж їй самій страх у серце вкинувся, наче до неї який дух, мара несвітня озивається...
- А чого ж ти сам себе боїшся? - поспитала його вся переполошена.
- Мені усе йде голос, що вже він довіку не озветься, а я його чую - моя душа холоне...
- Господи! - покрикнула, затрусившися, - вона приходить до тебе! Вона до мене прийде!..
- Ні, не приходить вона...
- А ти ж голос чув...
- Годі, годі! Усе вже те оддаліло-проминуло - забувай та кохай мене…
Вона й рада - рада розважитись, радніша забути...
Поки із ним, при йому, то й нічого - очі світ бачать; а зостанеться сама - боязко та лихо їй. Вийде між люди - здається, що на неї дивляться усі пильно, що про неї говорять усі, - і стоїть вона наче от людина у чужій одежі багатій, посоромно хапаній, сама бідна й ганібна; що от оступлять її осудливі, немилостиві й правії душі, й нікуди їй вже бігти буде... І поспішалася вона од людей геть додому до своєї хати. І вдома їй радощів не було; не було й тихого спокою. Часом в їй було жадання незмірне покинути й дім той, і Павла - усе, що доти вона знала й бачила. «Куди ж я піду? де ж я подінуся? - думала тоді, - хто мене розважить? хто ізглянеться на мене? Всюди буде мені ще гірше. Піду додому...» - та й ішла додому.
Продав Павло свою вбогу хатину; купила молода жінка хату нову, хорошу, на другім розі села. В їх і город великий і садок добрий, а поза садком лани буявіють широкополі; степ без краю; зелені та м’які луки понад річкою, темні луги з дібровами: вільно й любо дихнути, вільно й любо глянути.
Молоді живуть за стінкою. Ані їх у людей, ані в їх людей не видно. Навесні, що всі тоді - і бідні й багаті - піклуються, роблять - коло їх двора ані гласу, ані гомону. Садок пороста травою високою день одо дня: ні стежечки, ні доріжечки; город глушіє, бур’яном понімається земля родюча. Не дбає ні на що молода господиня. Одна скопана грядочка в городі та й покинута; лежить і заступ кинутий. Сумно чорніє город між зеленими вербами; надлетять горобці та й, сварливо цвірчучи, угору шугнуть з пустого городу. Тільки що соняшники некохані, непрохані ростуть собі, уганяють одно перед другим вище та вище, та будяки, колючки стримлять на просторі, та глуха кропива купчиться... Що не йде мимо їх двору господиня, своєму господарству добра, то стане, погляне та й головою похитає, а йдуть дві - удвох подивляться та посудять... Одмовлялась Варка недугою, ніби все нездужає вона, і, бачивши, як зблідла вона, як змарніла, - можна було віри пойняти, а віри чогось не йняли їй. Не диво завести чоловіка десятьох, а весь мир - то трудно. Бува там, у громаді, якесь знаття потайне, що прочуває непевну правду доразу. Бозна-звідки, бозна від кого першого, а візьметься й обійде скрізь; так і се; не знать, звідки і ким пронеслося, що в Павла у хаті недобре... «Люди говорять», - кожне промовляло, «Од людей на миру чули». І стали собі сторонитися їх, стали цуратися...
