Твори - Хвильовий Микола Григорович (книги без регистрации полные версии txt) 📗
О Мартінесе Сієрра!..
Ніч. Весна. Гримить повінь. На дальньому костьолі горить огонь і теж творить поему. Я мовчу. Марія мовчить. На мосту тихо, і тільки мутні води клекочуть і тікають у невідому даль. Тоді я знову пізнаю, як я безумно люблю город. Уранці, в городі, де незнайомі вулиці, а по них проходиш, якось невідомо й задумано: проходять і зникають давно забуті тіні,іхтіозаврів, і розчиняється рожеве вікно в майбуття. Гарно^іриїхати в город із села, коли в кварталах дрімає тиша, дрімавбть візники, а по вулицях метуть двірники, коли в городі прокидається ранок і гулко процокотить фаетон, а потім —
— змовкне.
Слухай, №со1а$! коли я думаю про міські квартали, я думаю, що я чула юнка з голубими прозорими віями, що я амазонянка й джигітую десь у заозерних краях... Слухай, Місоїаз!
Ніч. Весна. Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль.
Ніч.
Весна.
Міст.
Марія.
Але так можна збожеволіти, коли ранок почне рундуки: за м’якою зеленню дерев стоять рундуки. І плентаються сюди люди — білі, незнайомі, забуті, як далека Еспанія, як трогло-дитний вік, коли люди ловили за хвіст леопарда й тут же роздирали його надвоє, щоб їсти. І починає ще ранок — битий шлях, а за ним плентаються фургони селянської городини.
— Маріє! Я безумно люблю город! Я люблю робітничі квартали й квартали єврейської голоти, коли дивишся відтіля на костьол, коли на костьолі в діадемі ночі горить казковим огнем циферблат. Тоді я похиляюсь на телеграфний стовп і думаю, що я ніколи не розкажу, що робиться в моїй душі, які виникають образи, які, як потоки, як жемчуг, протікають біля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить і японські ліхтарики (коли гоголівський ярмарок) біля прозоро-фанта-стйчних леденців (коники), що я їх уже ніколи, ніколи не побачу на базарі. Тоді я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки і молюся, щоб Боженька зробив мене генієм: щоб розказати як хрумтить жемчуг біля японських ліхтариків: будинок на розі, №: горить.
Я безумно люблю город.
Деталь із моєї біографії.
Народився я (Сойрейль, припустім, бо для мене просвітянський реалізм — «к чорту» ...навіть у прізвищах, бо я його органічно — «органонами» — не виношу), народився я, Сойрейль, которого не треба плутати з Карлейлем3, автором «Французької республіки», оскільки в Англії нема просвітянства такого, як у нас, але, може, є й покраще: я маю на увазі Ірландію й англійський бокс, після якого й після літургії (підмаслені очі д’горі) навіть соіїш за «розписанням»,— народився я в одному з тих городків, саме в степовому краю, саме в полковій залозі, де колись — так давно! — слобожанські полки, а потім недалеко Диканька з Мазепою на шведських могилах перед полтавським побоїщем. Я був сином якогось чиновника, який від мене одмовився. Звичайна історія: чиновник спокусив гоняшку однієї прекрасної травневої ночі, коли зацвіли яблуні, під яблунями. А коли я народився, чиновник, котрий мене народив, щоб не годувати Сойрейля, утік із провінціального городка. Таким чином у країні покриток стало одною покриткою більше. Але моя мати не пішла дорогою — на Сагайдак — шевченківської Катерини й моєї Оксани із «Життя» — з тієї книги, що «Сині етюди», яких, етюдів, я вже ніколи, ніколи не буду писати, бо я пишу —1
— роман.
Моя мати не пішла цією дорогою, бо на другий день у м е р-л а. Тоді другий чиновник, гадаючи, що його жінка безплідна й нездібна родити, взяв мене за сина. Чиновник помилився. Прийшла друга травнева ніч, коли небо було в яблуневій завірюсі й пахло горизонтом (а небо може пахнути горизонтом наперекір усякій міщанській логіці), коли степовий городок дрімав під голубим крилом весняної ночі, безплідна чиновни-кова жінка родила майбутнього колезького реєстратора.
Чиновник цикнув і сказав:
— Помилка-с!
Але мене не можна було викинути, бо формальності щодо закріплення було пророблено. Таким чином, не глядячи на ге, що чиновникова жінка була не безплідна, що в травневу ніч, коли стояла яблунева завірюха, родила колезького реєстратора,— незважаючи на все це, я лишився в чиновника на його хлібах.
Я не буду описувати те, інше, що, може, когось і цікавить, але мене, навпаки, і ніскільки; не буду описувати так, як писали наїші шановні корифеї; я буду писати так, щоб зрідка почути кармазинові дзвони з глухого заріччя, коли серце так стисне, ніби погляд стрункої юнки, коли вона на моє буйне бажання каже крізь яблуневу завірюху, здригнувши: ~ Да!
...Але як же хрумтить жемчуг біля японських ліхтариків, біля прозоро-фантастичних леденців (коники), що я їх уже ніколи, ніколи не побачу на базарі!
— Слухай, Місоїаз! А що ж далі? Як же з твоїм чиновником?
— Маріє! Ти наївничаєш. Нічого подібного не було. Я тільки приніс тобі запах слова.
Ніч. Весна. Гримить повінь. И тікають мутні води в невідому
даль.
Ніч.
Весна»
Міст.
Марія.
...А сьогодні вітри насідають із півночі. Цілий день шаленіє хуртовина, і ростуть на дорозі замети. Іде грудень року від народження легендарного Христа тисяча дев'ятсот двадцять третього, від народження епохи громадянських війн — шостого. Я ще не знаю, що я напишу, але на моїй душі — біль. Бо ж подумай, Маріє:
— Я читаю кожного дня книжки, але я ані разу не зустрів справжньої книжки (поеми) про нашу — у віки — революцію. Тоді я знову молюся, шоб Боженька зробив мене генієм, щоб розказати, як ішла, як пройшла, як гриміла молода епоха.
Ішла м ятежна епоха. Ішла духмяна романтика, і нечутко ходили в борах тіні середньовічних лицарів. Бігли вітри із сходу, сторожкі й тривожні. І тоді в аулах моєї голубої Савойї стояв гул.
ЩЕ ДЕТАЛЬ
Мені пророкують велике майбуття: одні кажуть, що я буду командором нової художньої школи; на погляд других, я «прорублю вікно в Європу», куди й буде (бісі) виглядати мій чумацький надзвичайний край; треті запевняють мене, що я в потенції...
...Мені навіть неловко писати...
Є, правда, і четверті, які вважають мене графоманом, дилетантом, парвеню і т. д. Але, на радість, я цим не хочу вірити; я гадаю, що я все-таки напишу гарний твір, бо ж яблуні тільки-но зацвітають у садах моєї духмяної фантазії, бо ж переді мною й за мною гори поетичного матеріалу.
Словом, коли б я хотів загубити свою індивідуальність, я б давно її загубив. А коли б я був через міру шанолюбивою людиною (зовсім без шанолюбства — ні риба ні м’ясо), я міг би використати своє становище.
Але я дуже тиха, лагідна людина. І тому, коли мені, як літераторові, що подає надії, запропонували взяти посаду командора одного чималого, правда, видавництва, я навіть з охотою взяв її.
Отже, там, де я працюю, де все так імпозантно, там ви найдете всіх, кого вам треба. Тут і Пульхерія Іванівна Жоха, тут і тов. Крутик (мій заступник, прекрасний «зам»), тут і ціла академія різнобарвної професури.
Але більш за все мені подобаються ті весняні дні, коли потоки ласкавого сонця заливають усі кімнати моєї установи, коли з мого імпозантного будинку падає весняна «капель», коли за моїм кабінетом шум ділового будня.
Я розвалююсь у кріслі, закурюю гаванську сигару (недавно прислав із Германії дипломатичний кур’єр) і кричу:
— Антошка!
Антошка тут як тут. Цей бородатий симпатяга до чотирьох годин сидить за моїми дверима й тиче — автоматично — пальцем у напис:
— «Без докладу не входити».
— Що прикажете, товаришу?
Що ж я йому прикажу? Власне, мені нічого приказувати, бо за мене приказували мої підручні, мої прекрасні підручні, які зараз шумлять, як музика, за дверима мого кабінету.
Тоді я кажу:
— Антошка! — і потираю руки.— Альянс?
