Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
А я сиділа серед цих тварюк і чекала нагоди, щоб забрати від них свого сина. Він ніколи не виявляв бажання іти, й мені часто доводилось забирати його силоміць, тож він вважав мене жорстокою і несправедливою; інколи його батько наполягав, щоб я дозволила йому залишитися, й тоді я залишала сина на поталу його добрим друзям і сиділа сама в своїй кімнаті, не знаючи, що робити.
Але тут я знову повинна віддати належне містерові Гаргрейву, визнавши, що ніколи не бачила, аби він сміявся з дитячих пустощів, і не чула, щоб він сказав хоч слово заохочення, якого хлопчик очікував за те, що поводиться «як личить чоловікові». Але коли розбещене дитя казало або робило щось геть прикре, часом я помічала на його обличчі особливий вираз, який не могла ні витлумачити, ні охарактеризувати: легке посмикування м’язів рота; раптова іскра в очах, коли він кидав швидкий погляд на дитину, а потім на мене, і після цього мені здавалося, ніби його обличчя починало випромінювати якесь жорстоке, похмуре задоволення від вигляду безсилого гніву і болю, які він неодмінно помічав на моєму обличчі. Та якось, коли Артурчик поводився особливо погано, а містер Гантингтон та його гості дратували і ображали мене тим, що заохочували його, й терпіння моє майже вичерпалося, – містер Гаргрейв раптом підвівся зі свого місця, забрав дитину, що сиділа в батька на колінах і кепкувала з мене та проклинала різними словами, значення яких вона навряд чи знала, виніс її на руках із кімнати, і, поставивши на підлогу в залі, притримав відчинені двері для мене, статечно вклонився, поки я проходила повз нього, і зачинив їх за мною. Я повела збентеженого хлопчика до спальні й чула, як вони сварилися з містером Гантингтоном, який уже встиг добряче хильнути.
Але так не могло тривати далі: краще, якби дитина жила з матір’ю в бідності, ніж у розкоші та багатстві з таким батьком. Ці гості, може, й недовго пробудуть у нас, але ж знову повернуться, та й батько був найгіршим поміж них, справжнім ворогом своєї дитини. Якби справа стосувалась мене одної, то я могла б це стерпіти, але заради мого сина більше не можна миритися із цим: тут не варто було брати до уваги ні суспільну думку, ні почуття моїх друзів, бо ні те, ні те не було в змозі стримати мене від виконання свого обов’язку. Але де ж я знайду притулок і як утримуватиму себе з дитиною? О, я найму екіпаж до M., сяду в порту на корабель і знайду тихе скромне помешкання у Новій Англії, а зароблятиму своєю працею. Моїми знаряддями стануть палітра і мольберт. Та чи зможу я заробляти собі на прожиття у чужім краю, без друзів і рекомендацій? Треба зачекати, аби поліпшити свій талант і створити щось вартісне. Звісно ж, блискучого успіху я не шукала, та було необхідно хоч якоюсь мірою убезпечити себе від неминучого банкрутства: я не повинна прирікати свого сина на голодування. Крім того, мені потрібні гроші на дорогу і певна сума на випадок непередбачуваних обставин, й ця сума виглядала не такою вже й маленькою: хто міг сказати, як довго мені доведеться боротися із людською байдужістю та зневагою, зі своєю власною недосвідченістю або ж нездатністю задовольнити їх смаки?
Що мені залишалося робити? Звернутися до свого брата і пояснити йому свої обставини й рішення? Навіть якби я розповіла йому про всі свої кривди, чого мені страшенно не хотілося, він таки не схвалив би мого кроку: йому він здаватиметься безумством, як і моїм дядькові, тітці чи навіть Мілісент. Ні, я повинна мати терпіння і збирати власний запас. Рейчел буде моєю єдиною довіреною особою – я гадала, що зможу умовити її взяти участь у моєму плані; і вона повинна допомогти мені, по-перше, знайти торговця картинами в якомусь віддаленому містечку, а потім, з її допомогою, я таємно продала б ті картини, які вже мала під рукою, і деякі з тих, які я ще намалюю. Окрім того, я примудрилась би якось розпорядитися коштовностями, які я взяла з собою із дому, а також тими, що їх подарували мені на весілля. Я можу досить непогано попрацювати кілька місяців, а за цей час моєму синові не зможуть зашкодити більше, ніж вже зашкодили.
Прийнявши таке рішення, я негайно ж узялась до роботи, бо згодом той порив міг би охолонути або я доти зважувала б усі за і проти, аж поки останні узяли б гору.
Одколи поїхав лорд Лоубаре, я розглядала бібліотеку як свою власність, як безпечний сховок для себе. Крім пана Гаргрейва, який читав тільки газети та журнали, ніхто з гостей не претендував на літературний смак. І якщо станеться так, що він таки зазирне сюди, то швиденько й збереться звідціля, бо відколи поїхала його мати й сестри, він зробився ще стриманішим, що повністю мене влаштовувало. Тож я встановила у бібліотеці свого мольберта і зранку до ночі працювала над полотнами, відриваючись лише для того, щоб погратися з Артурчиком. Всупереч моїм сподіванням на третій день містер Гаргрейв таки зазирнув до бібліотеки. Побачивши мене, він вибачився за вторгнення і сказав, що просто зайшов узяти якусь книжку, а потім кинув оком на мою картину і зробив кілька зауважень, бо знався на малярстві. Не отримавши ніякої відповіді, він облишив цю тему, та не пішов з бібліотеки.
– Ви не тішите нас своїм товариством, пані Гантингтон, – зауважив він після короткої паузи, протягом якої я знай розмішувала фарби, намагаючись отримати бажаний відтінок, – і мене це не дивує, бо вас, мабуть, аж верне від нас усіх. Мені самому так страшенно соромно за своїх товаришів, і я стомився від їх безглуздої балаканини, тож хочу полишити на тиждень чи два їхню компанію; гадаю, ви не шкодуватимете, що я поїхав.
Він зробив паузу. Я не відповідала.
– Мабуть, – додав він із посмішкою, – пошкодуєте ви тільки за тим, що я не забираю з собою всіх своїх друзяк. Іноді я радію, що не такий, як вони, та ви, звісно ж, раді будете, що здихалися мене. Я можу жалкувати, та не можу засуджувати вас за це.
– Я зовсім не радітиму вашому від’їзду, бо ви можете поводитись, як личить джентльменові, – сказала я, вважаючи, що слід якось відзначити його добру поведінку, – але маю зізнатися, що дуже б зраділа прощанню із рештою гостей, хоч це й негостинно виглядає.
– Ніхто не може засуджувати вас за таке визнання, – серйозно відповів він, – навіть самі джентльмени не можуть, я так гадаю. Я лише розповім вам, – продовжував він, ніби його спонукало до цього якесь раптове рішення, – про що говорили в їдальні вчора ввечері, після того, як ви залишили нас: можливо, ви не звернете на це особливої уваги, оскільки по-філософському ставитесь до деяких питань, – додав він із легкою посмішкою. – Вони говорили про лорда Лоубаре та його дружину знаючи, в чому причина їхнього відїзду, – її характер так добре відомий усім, що хоч вона й родичка мені, та я не можу її захищати. Хай я буду проклятий! – пробурмотів він, відхиляючись від теми, – якщо не помщуся за це! Якщо вже лиходій ганьбить сім’ю, то хіба слід хвалитися про це кожному приятелеві? Прошу пробачення, місіс Гантингтон. Так от, вони говорили про всі ці речі, й дехто з них зауважив, що, оскільки вона вже не зі своїм чоловіком, то він при бажанні міг би побачитися з нею.
«Спасибі, – сказав він, – поки що з мене її достатньо: я не завдаватиму собі клопоту, намагаючись побачитись із нею, хіба вона сама приїде до мене».
«Тоді що ти збираєшся робити, Гантингтоне, коли ми роз’їдемося? – запитав Ральф Гатерслі. – Чи маєш ти намір зійти з хибного шляху і стати хорошим чоловіком та хорошим батьком, як це роблю я, коли покидаю і тебе, і всіх цих галасливих чортяк, яких ти називаєш своїми друзями? Гадаю, пора вже…»
І він додав на вашу адресу похвалу, за повторення якої ви мені не подякували б, як не подякували б і йому за те, що він вас хвалив у середовищі, де не варто було навіть вимовляти ваше ім’я, бо це було рівноцінне його опоганенню: до того ж він і сам неспроможний зрозуміти чи оцінити ваші справжні чесноти. Гантингтон же тим часом спокійнісінько собі сидів, попиваючи вино і навіть не намагаючись урвати його, аж поки Гатерслі не загорлав: «Ти мене чуєш, чоловіче?»
«Так, продовжуй», – озвався той.
