Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
– Ви справді кохаєте мене? – серйозно запитала я, зробивши паузу і спокійно зазираючи йому в обличчя.
– Чи я кохаю вас! – вигукнув він.
– По-справжньому? – вимагала я.
Його обличчя посвітліло; він подумав, що перемога вже близько і знову заговорив про істинність свого почуття, аж я запитала:
– Але хіба ж ваше кохання не егоїстичне? Чи достатньо ви безкорисні, аби пожертвувати своєю втіхою задля моєї?
– Я віддав би своє життя, аби стати вам у пригоді.
– Мені не потрібне ваше життя; але чи маєте ви достатньо справжнього співчуття до моїх напастей, аби воно спонукало вас докласти зусиль і полегшити їх?
– Випробуйте мене, то й побачите.
– Так от, якщо ви співчуваєте мені, то ніколи не торкайтеся цієї теми. У мене нічого не лишилося, крім чистого сумління та надії на винагороду після смерті, а ви хочете відібрати її в мене.
Якщо ви не відступите, я змушена буду вважати вас своїм смертельним ворогом.
– Але ж постривайте…
– Ні, сер! Ви сказали, що віддали б життя, аби прислужитись мені; я ж лише прошу не торкатися одної-єдиної теми. Якщо й надалі дошкулятимете мені цими балачками, то я буду змушена зробити висновок, що ці ваші урочисті заяви – цілковита брехня, і що ви насправді ненавидите мене, а не кохаєте!
Він закусив губу і якусь хвилю мовчав.
– Тоді я маю покинути вас, – нарешті сказав він, не зводячи з мене погляду, ніби хапаючись за останню надію. – Я не мож у жити тут і не казати вам про ті почуття, що нуртують у моїй душі!
– Колись ви дуже мало бували вдома, – відповіла я, – тож вам нітрохи не зашкодить знову кудись поїхати, якщо це справді так необхідно.
– Якби ж це було можливо… – пробурмотів він. – А як ви можете так спокійно пропонувати мені кудись поїхати? Невже ви справді цього бажаєте?
– Авжеж! Якщо ви не можете не звірятися мені в своїх почуттях, то я охоче попрощаюся із вами, щоб ніколи більше не бачити вас.
Він нічого не відповів, а, схилившись у сідлі, простягнув мені руку. Я підвела очі вгору і, поглянувши йому в обличчя, побачила цілу бурю почуттів, і хоч важко було сказати, що там переважало – гірке розчарування, ображена гордість, гаряче кохання чи несамовитий гнів, – не вагаючись і хвилини, щиро потиснула його руку.
Він пришпорив свого коня і подався геть. Згодом я дізналася, що наступного дня він вирушив до Парижа. Дякую Господу за цю полегшу!
Розділ XXXVIII
20-е грудня 1826 року. – П’ята річниця мого шлюбу і, хочеться вірити, остання, яку я проведу під цим дахом. Моє рішення прийняте, мій план складено і вже частково виконано. Моя совість не засуджує мене, тож я записую все це до свого щоденника.
У вересні до Грасдейлу знову приїхало давнє Артурове товариство, до якого долучилися пані Гаргрейв та її молодша дочка. Чоловіків та леді Лоубаре він запросив задля власної розваги, а інших жінок з міркувань пристойності та для того, щоб я поводилася обачно і чемно. Втім, леді пробули в нас не більше трьох тижнів, а чоловіки гостювали понад два місяці, бо гостинний господар не хотів розлучатися з ними і залишатися наодинці зі своїм сумлінням та коханою дружиною.
Коли приїхала леді Лоубаре, я прийшла до її покою й відверто заявила, що розкажу про все її чоловікові, якщо вона й далі підтримуватиме злочинний зв’язок із Артуром. Спершу вона перелякалася, та відразу ж опанувала себе і холодно відповіла, що дає мені повне право так учинити, якщо я побачу в її поведінці щось варте догани чи бодай підозріле. Та хоч як я пильнувала, все ж таки нічого не помітила в їхніх стосунках, крім того, у мене були інші гості, яким треба було приділяти увагу, тож я не так уже й доскіпливо наглядала за цією парою.
Аж раптом усе скінчилося. Якось я прийшла до бібліотеки, аби трохи перепочити від гостей, бо після довгого періоду відлюдного життя не могла довго силувати свої почуття, розмовляти, усміхатися і грати роль уважної господині, тож сховалася у віконній ніші й дивилась, як западає вечір, як присмерк огортає далекі пагорби, що виділяються на тлі бурштинового обрію, який поступово переходить у блідо-голубе небо, де сяяла одним-одна зоря. Вона немовби казала: «Коли згасне це вечірнє світло, світ не порине в пітьму, а ті, хто вірує в Господа, завжди матимуть утіху».
Допіру я подумала про це, як до бібліотеки увійшов лорд Лоубаре. Він люто хряснув дверима і жбурнув убік свого капелюха, не турбуючись про те, куди він міг впасти. Що такого могло з ним скоїтися? Його обличчя було страшенно бліде, на його чолі блищали краплини поту. Було очевидно, що він нарешті дізнався про те, як несправедливо з ним обходилися!
Не знаючи про мою присутність, він почав міряти кроками кімнату, заламуючи руки і щось невиразно вигукуючи.
Я поворухнулась, аби дати йому на здогад, що він не сам, та лорд надто схвильований, аби помітити це. Поки він стояв спиною до мене, я могла б непомітно вислизнути з бібліотеки, та коли я вийшла з-за штори, він побачив мене. Він здригнувся і на якусь мить завмер; потім утер чоло і сказав якимсь замогильним голосом:
– Пані Гантингтон, я мушу покинути вас завтра.
– Завтра! – повторила я. – Що ж, я не запитую про причину.
– Виходить, ви її знаєте і при цьому можете бути такою спокійною! – зауважив він, з глибоким подивом розглядаючи мене.
– Я вже так давно дізналась про… – я вчасно зробила паузу й додала: – …про характер мого чоловіка, що мене вже ніщо не може шокувати.
– А відколи ви дізнались про це? – запитав він, поклавши стиснутий кулак на стіл і дивлячись мені в обличчя.
Я почувалася мов злочинець.
– Не так давно.
– Ви знали про це! – люто закричав він. – Знали – і ви не розповіли мені! Ви допомагали дурити мене!
– Мілорде, я не допомагала дурити вас.
– То чому ж не розповіли мені?
– Бо знала, що це буде дуже боляче для вас. Я сподівалась, що вона повернеться до своїх обов’язків, а тоді не було б ніякої необхідності терзати ваші почуття таким…
– О Боже мій! як довго це вже триває? Як довго, місіс Гантингтон? Скажіть мені!
– Гадаю, два роки.
– Боже мій! і вона дурила мене весь цей час! – він відвернувся і знову почав міряти кроками кімнату в нападі нової хвилі збудження.
Моє серце страшенно калатало, але я спробувала втішити його, хоча й не знала, як зважитися на це.
– Вона лиха жінка, – почала я. – Вона підло дурила і зраджувала вас. Вона так само мало заслуговує на ваш жаль, як заслуговувала на вашу прихильність. Не дозволяйте їй більше ображати вас; покиньте її й живіть самі.
– Ви, пані, – похмуро сказав він, зупинившись і обернувшись, – образили мене цим недостойним приховуванням!
Я образилася за таку жорстоку відповідь на моє щире співчуття і хотіла була захищати себе. На щастя, я не піддалась цьому імпульсові. Я побачила, як він, раптово вдаривши себе по лобі, різко обернувся до вікна і пристрасно прошепотів:
– O Боже, якби то ж мені померти! – і я відчула, що було б недобре додавати ще хоч краплю гіркоти до цієї переповненої чаші.
– Я могла б навести багато виправдань, які дехто вважав би переконливими, та не робитиму цього… – озвалась я.
– Я їх і так знаю, – поспішно сказав він. – Це була не ваша справа, я сам повинен був пильнувати, якщо моя власна сліпота привела мене до цієї пекельної ями, то в мене немає ніякого права засуджувати когось іншого…
– Визнаю, що була неправа, – продовжувала я, проігнорувавши це гірке втручання, – та все одно думаю, що ви судите мене занадто вже суворо. Я сказала леді Лоубаре два тижні тому, як тільки вона тут з’явилася, що вважатиму своїм обов’язком неодмінно поінформувати вас, якщо вона й далі буде обманювати вас, та надалі не побачила нічого підозрілого і повірила, що вона змінила свою поведінку.
Поки я говорила, він мовчки дивився у вікно, аж раптом тупнув ногою і скривився, мов людина, що відчуває гострий фізичний біль.
– Це було неправильно, неправильно! – нарешті пробурмотів він. – Ніщо не може виправдати цього, бо я так довіряв їй… ніщо, ніщо! – пошепки повторював він, і ця його безнадійна гіркота позбавила мене будь-якого бажання ображатись на нього.
