Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Є люди, здатні любити оплачене жертвами становище в житті, хай то буде посада, шлюб чи фах, саме через ці жертви й так звикнутися з ним, що воно дає їм задоволення й щастя. Десиньйорі мав іншу натуру. Він, щоправда, лишився вірний своїй партії та її керівникові, своїм політичним поглядам і діяльності, своєму подружжю, своєму ідеалізмові, проте згодом усе це стало для нього таким самим проблематичним, як колись уже стало все його буття. Юнацький запал у політиці і в обстоюванні своїх поглядів пригас, боротьба за те, щоб довести своє, вже не давала того задоволення, що раніше, так само як і страждання та жертви з упертості, а до цього ще й долучився досвід і протверезіння в фаховій діяльності; врешті Плініо почав уже замислюватися, чи справді він тільки з любові до істини й справедливості став прибічником Верагута, чи не спричинились великою мірою до цього Верагутів ораторський хист і вдача народного трибуна, його особистий чар і вміння публічно виступати, дзвінкий голос і чудовий, мужній сміх або розум і врода його дочки? Плініо дедалі більше сумнівався, чи справді позиція батька була така негарна, коли він боронив вірність своєму станові й не хотів поступатися орендарям, навіть засумнівався, чи взагалі існують добро і зло, правда і кривда. Може, кінець кінцем, єдиний законний суддя в цих справах — голос власного сумління? А коли так, то він, Плініо, не має рації, бо живе не в щасті, не в спокої і згоді з собою та оточенням, а в вічних сумнівах і докорах сумління. Хоч подружжя його й не було нещасливим, невдалим у простацькому розумінні цього слова, а проте в родинному житті в нього теж не бракувало напружених ситуацій, ускладнень І суперечностей. Можливо, родина була найкраще з усього, що Плініо мав, але вона не давала йому того спокою, щастя, почуття легкості, чистого сумління, яких він так потребував, а вимагала великої обережності й витримки, коштувала великих зусиль. Навіть син Тіто, вродливий, дуже здібний хлопчик, уже змалку став приводом до боротьби й дипломатії, до ревнощів і спроб кожного з батьків зробити його своїм прибічником; хлопчик, якого вони обоє надто любили й пестили, дедалі більше прихилявся до матері і врешті зовсім перейшов на її бік. Це був останній удар і остання втрата в житті Десиньйорі, яку він, мабуть, пережив найтяжче. Але й цей удар не зломив його. Він знайшов у собі силу вистояти й зберегти рівновагу, тримався з гідністю, але став похмурий і меланхолійний.
Помалу дізнаючись про все це від товариша протягом кількох його відвідин і зустрічей з ним, Кнехт натомість багато розповідав йому про свої власні турботи й проблеми, бо не хотів, щоб Плініо опинився в становищі людини, яка вилила свою душу, а через годину, вже в іншому настрої, кається і воліє забрати назад свої слова, — навпаки, він намагався підтримати й зміцнити довір’я Плініо своєю власною відвертістю й любов’ю. Потроху перед Плініо відкрилось і його життя, на перший погляд просте, рівне, зразково впорядковане життя всередині чітко розбудованої ієрархії, багате на успіхи й визнання, а проте суворе, звичне до жертв, дуже самітне, і хоч багато що в ньому для людини зі світу було не зовсім зрозуміле, все ж таки основні напрямки й тенденції його Плініо вловив, і найкраще він розумів, найближче брав до серця Кнехтів потяг до молодого покоління, до юних, ще не зіпсованих учнів, до скромної, непоказної праці без вічної необхідності бути виразником певних поглядів, його бажання працювати вчителем латини або музики десь у початковій школі. В цілковитій відповідності з своїми методами лікування душі та виховання Кнехт скорив цього пацієнта не тільки своєю великою відвертістю, але й навіявши думку, що той, з свого боку, теж може допомогти й прислужитися йому, і підказавши, як це зробити. І Десиньйорі справді став у пригоді Магістрові, не стільки в головному пи танні, скільки в задоволенні його величезної цікавості до всіляких подробиць світського життя.
Ми не знаємо, чому Кнехт узяв на себе нелегке завдання наново навчити меланхолійного товариша своєї молодості всміхатися і чи тут справді зіграла якусь роль надія, що той також може зробити йому послугу. Десиньйорі, що мав би знати це краще, ніж будьхто інший, не вірить у таку версію. Він згодом розповідав: «Коли я пробую з’ясувати Для себе, як Йозефові вдалося подіяти на таку розчаровану й замкнуту людину, як я, то дедалі більше переконуюсь, що найперше це було чаклунство, а ще, мушу сказати, й лукавство. Він був багато лукавіший, ніж уявляли собі люди з його оточення, мав смак до гри, жарту, хитрого дотепу, любив прикидатися, раптово з’являтись і зникати, а часом і почаклувати. Я думаю, що вже під час першої моєї появи в касталійській Колегії він вирішив узяти мене в полон, посвоєму вплинути на мене, тобто здобути мене й піднести мій дух. Принаймні з перших же годин він намагався прихилити мене до себе. Навіщо він це робив, навіщо брав собі такий тягар на плечі, я не можу сказати. Мабуть, люди такої натури, як він, роблять це здебільшого несвідомо, наче машинально, вони почувають, що стоять перед якимось завданням, чують, що хтось кличе на допомогу, і, не вагаючись, ідуть на той поклик. Коли ми зустрілися, я був недовірливий, боязкий і не мав ніякого бажання кидатися йому в обійми чи просити в нього допомоги; колись такий відвертий і товариський, я розчарувався і замкнувся в собі, але саме ця перепона, ці великі труднощі, мабуть, і підохочували його. Хоч який я був стриманий, він не відступився і нарешті досяг того, чого хотів. Між іншим, він скористався одним хитрим способом: навіяв мені думку, що наші стосунки грунтуються на взаємності, що його сила дорівнює моїй, його значення — моєму, що він так само потребує допомоги, як і я. Уже під час першої нашої довшої розмови він натякнув, що нібито очікував моєї появи, дуже хотів її. Він помалу втаємничив мене в свої плани скласти з себе звання Магістра та залишити Провінцію і весь час давав мені зрозуміти, як багато для нього важить моя порада, моя підтримка і вміння мовчати, бо за межами Касталії він, мовляв, не має жодного приятеля, крім мене, і не знає тамтешнього життя. Признаюся, мені було приємно слухати ці слова, і, мабуть, вони були не останньою причиною того, що я відкрив Йозефові свою душу і, так би мовити, віддався йому в руки; я беззастережно повірив йому. Та минув якийсь час, і мені все це знов почало здаватися підозрілим і неймовірним, я вже не знав, чи він справді чогось сподівається від мене, а якщо сподівається, то чого саме, чи ті хитрощі, якими він піймав мене, були невинними чи дипломатичними, наївними чи лукавими, чи він був щирий, чи прикидався і грав. Він настільки переважав мене і стільки зробив мені добра, що я взагалі не насмілився б на такі міркування. В кожному разі, тепер я вважаю його запевнення, буцімто він опинився в такому самому становищі, як я, і так само потребував моєї допомоги й прихильності, як я його, просто даниною ввічливості, приємним, заспокійливим навіюванням, яким він мене обплутав; не можу лише сказати, наскільки його гра зі мною була свідомою, обдуманою і навмисною, і наскільки, незважаючи на все, наївною і природною. Бо Магістр Йозеф був великим артистом; з одного боку, в ньому жило таке непереборне прагнення виховувати, впливати, зціляти, допомагати, розвивати, що всі засоби здавалися йому добрими, а з другого боку, він не міг робити навіть найменшого діла, не віддавшись йому цілою душею. Одне знаю напевне: він тоді поставився до мене як приятель, як великий лікар і керівник, більш не відпускав мене від себе і врешті розбудив і зцілив, наскільки це взагалі було можливе. Та ось що дивне і дуже схоже на нього: вдаючи, немовби для того, щоб піти з Касталії і скласти з себе обов’язки Магістра, він потребує моєї допомоги, спокійно, не раз навіть схвально вислухуючи мою гостру й наївну критику або й лайку та звинувачення на адресу Касталії, сам роблячи все, щоб звільнитися від неї, він насправді привабив мене назад до Провінції, наново привчив до медитації, з допомогою касталійської музики й самозаглиблення, касталійської ясності й мужності перевиховав і переінакшив мене, знов зробив з мене, такої некасталійської, при всій моїй симпатії до вас, і навіть антикасталійської людини рівного вам, а з моєї нещасливої любові до вас — щасливу».
