Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Що ж стосується нашої касталійської ясності, то її можна вважати тільки пізнім, невеликим різновидом тієї великої ясності, але вона має Цілковите право на існування. Вченість не завжди і не всюди була ясною, хоч мала б бути такою. В нас як культ істини вона тісно пов’язана з культом краси і, крім того, з медитативним вихованням душі, а тому не може цілком втратити ясності. Але Гра в бісер поєднує в собі всі три принципи: науку, поклоніння красі й медитацію, отже, справжній гравець у бісер має бути весь сповнений ясністю, як спілий плід со1лодким соком, і насамперед повинен мати в собі ясність музики, а це не ідо інше, як сміливість, веселе, з усмішкою і танцем просування вперед крізь жахи й пожежі світу, врочисте принесення жертви. Саме до такої ясності я прагнув, відколи школярем і студентом почав здогадуватися, що вона існує, і я ніколи не відступлюся від неї, ні в щасті, ні в горі й стражданні.
Тепер нам пора спати, а завтра вранці ти поїдеш. Вертайся швидше, розкажи більше про себе, і мені також буде що розказати. Ти побачиш, що і у Вальдцелі, і в житті Магістра є свої розчарування, непевність, навіть сумніви й трагізм. А тепер ти повинен перед сном ще натішити свій слух музикою. Поглянути на зоряне небо й послухати музику перед тим, як ідеш спати, набагато краще, ніж уживати ліки.
Він сів і повільно, ледве чутно, зіграв фразу з тієї сонати Перселла, яку так любив отець Якоб. Як краплі золотого світла, падали звуки в нічне безгоміння, так тихо, що в проміжках між ними чути було ще й пісню старого водограю на подвір’ї. Ніжно й суворо, скупо й солодко зустрічались і перепліталися голоси чудесної мелодії, відважно й весело линули в захопленому танку через безтілесність часу й минущості, на коротку мить свого існування надаючи кімнаті й нічній годині космічного безміру, і коли Йозеф Кнехт прощався з гостем, у того було зовсім інше, проясніле обличчя, а в очах стояли сльози.
ПРИГОТУВАННЯ
Кнехтові пощастило проломити кригу, і між ним та Десиньйорі почалося жваве, цілюще для обох спілкування. Плініо, у якого довгі роки життя минули під знаком розчарування й меланхолії, мусив визнати, що Кнехт мав рацію: він справді рвався серцем до Педагогічної Провінції тому, ще хотів одужати, тужив за веселістю, за касталійською ясністю. Він почав навідуватись туди частіше, вже й тоді, коли цього не вимагали службові справи чи обов’язки члена комісії, на досаду Тегуляріусові, що дивився на ті відвідини з ревнивим недовір’ям. Скоро Магістр Кнехт знав про Плініо і про його життя все, що йому було потрібно знати. Те життя виявилося не таким незвичайним і складним, як вирішив був Кнехт після перших визнань приятеля. Сповнений ентузіазму й енергії, Плініо в молодості, як нам уже відомо, зазнав розчарування, принижень, він став не посередником і миротворцем між світом і Касталією, а самітним, сумним чужинцем серед своїх земляків і так і не домігся синтезу світських та касталійських елементів свого походження й своєї натури. і все ж таки він не був просто невдахою, а в поразці й капітуляції знайшов, незважаючи ні на що, своє обличчя й свою особливу долю, його касталійське виховання, видно, зовсім не виправдало себе, в усякому разі воно спершу не дало йому нічого, крім конфліктів і розчарувань, глибокої відчуженості й самоти, яку людині його натури витримувати дуже важко. І здавалося, що він, уже ступивши на тернистий шлях непристосованого самітника, робив усе, щоб збільшити свою відчуженість і свої труднощі. Так, ще студентом, він опинився в непримиренному конфлікті з своєю родиною, особливо з батьком, його батько, хоч і не належав до справжніх політичних проводарів, ціле життя, як і всі Десиньйорі, був опорою консервативної партії та проурядової політики і ворогом будь1яких нововведень, виступав проти будьяких претензій знедолених на політичні права й на свою частку в загальних благах, не довіряв людям без імені й становища, був відданий давньому ладові, всьому, що він вважав законним і священним, і готовий іти заради нього на жертвн. Тому він, не відчуваючи потреби в релігії, був вірним сином церкви і тому ж, хоч мав почуття справедливості і був радий творити добро й допомагати всім, хто потребував допомоги, вперто й послідовно опирався спробам орендарів поліпшити своє становище. Цю суворість він на перший погляд логічно виправдовував програмними гаслами своєї партії, хоч насправді ним керували не переконання й погляди, а сліпа вірність людям свого стану й традиціям свого роду, бо вдачі його притаманний був рицарський культ честі й підкреслена зневага до всього, що вважає себе сучасним, прогресивним і передовим.
Цей чоловік, певна річ, відчув розчарування, роздратування і гнів, коли дізнався, що його син Плініо, навчаючись в університеті, зблизився з виразно опозиційною прогресистською партією і вступив до неї. На той час у давній буржуазноліберальній партії утворилося ліве, молодіжне крило, яке очолив публіцист Верагут, депутат парламенту і блискучий трибун, темпераментний і, може, трохи самозакоханий, зачарований своїм власним красномовством друг народу і борець за волю, який публічними виступами по університетських містах намагався здобути собі підтримку студентської молоді; серед інших захоплених слухачів і прибічників під його вплив підпав і молодий Десиньйорі. Юнак, розчарований вищою школою, шукав нової підпори, якоїсь заміни касталійської моралі, що втратила для нього сенс, нового ідеалу й нової програми, і його зачарували доповіді Верагута, його пафос і бойовий дух, його дотепність, обвинувальний тон, його гарна зовнішність і красномовство. Він приєднався до групи студентів, що були постійними слухачами Верагута, стояли на його боці і боролися за його мету. Коли батько Плініо довідався про це, він, дуже розгніваний, зразу приїхав до сина, вперше в житті накинувся на нього з лайкою, обвинувачуючи його в змовництві, зраді батька, родини й родинних традицій, і суворо наказав негайно виправити свою помилку й порвати з Верагутом та його партією. Це був, звичайно, не найкращий спосіб вплинути на юнака, який тепер навіть почав сам собі здаватися мало не мучеником. Плініо не злякався батькового гніву й заявив, що він не на те вчився десять років в елітарній школі й кілька років в університеті, щоб відмовлятися від власних думок та уявлень і дозволяти зграї користолюбних землевласників накидати йому свої погляди на державу, економіку й справедливість, йому стала в пригоді школа Верагута, що, як усі великі трибуни, ніколи не дбав про свої власні інтереси чи інтереси свого стану, а прагнув тільки до чистої, абсолютної справедливості й людяності. Старий Десиньйорі глузливо зареготав і запропонував синові хоча б скінчити науку, перше ніж втручатися в чоловічі справи й забирати собі в голову, що він краще розуміється на людському житті й справедливості, ніж багато поколінь шановних, шляхетних родів, яким він, їхній звироднілий нащадок, тепер завдає удару в спину. Вони сперечалися, дедалі більше розлютовуючись і ображаючи один одного, аж поки раптом старий, немов побачивши в дзеркалі своє скривлене гнівом обличчя, засоромлений, урвав на півслові й холодно, мовчки вийшов геть. Відтоді теплі, близькі стосунки Плініо з родиною ніколи вже не поновилися, бо він не тільки лишився вірним своїй групі та її неолібералізмові, але й ще до закінчення університету став безпосереднім учнем, помічником і співробітником Верагута, а через кілька років і його зятем. Уже саме виховання в елітарній школі й тяжке повернення до світу й до батьківщини порушили душевну рівновагу Плініо й сповнили його життя пекучими проблемами, а через ці нові обставини він взагалі опинився в дуже делікатному, складному, навіть небезпечному становищі. Безперечно, він здобув і дещо цінне: якусь віру, політичні переконання і партійну приналежність, що заспокоювало його юнацький потяг до справедливості й до прогресу, а в особі Верагута — вчителя, керівника й старшого друга, яким він спершу безоглядно захоплювався і який, крім того, теж, мабуть, потребував і цінував свого нового учня. Тепер Плініо мав мету і напрямок, поле діяльності, життєві завдання. Це були немалі здобутки, але за них довелося дорого заплатити. Якщо юнак змирився з втратою свого природного, успадкованого становища в батьківському домі, серед людей одного з ним кола, якщо з фанатичною радістю мученика витримував вигнання з привілейованої касти і її ворожнечу, то були ще й речі, які ніколи не переставали ятрити йому серце, наприклад, тяжке усвідомлення того, що він завдав нестерпного горя своїй улюбленій матері, поставивши її в дуже прикре, ніякове становище між собою та батьком і, мабуть, вкоротивши їй цим віку. Вона померла невдовзі після його одруження; відтоді Плініо майже перестав з’являтися в домі батьків, а після, смерті старого навіть продав той дім, давне родинне гніздо.
