Маха гола - Ібаньєс Бласко (читаемые книги читать .txt) 📗
Реновалес не встиг опам’ятатися, як вона вже присунулася до нього, обхопила його руками за шию і з насолодою занурила пальці в розпатлану чуприну митця.
Вона не горда; чоловіки поклоняються їй, але своє, серце й тіло, усю себе вона віддає своєму художникові, віддає оцьому невдячному, що так мало заслуговує на її кохання, що стільки завдав їй прикрощів — аж вона постаріла від горя… Охоплена раптовий нападом ніжності, Конча цілувала його в чоло, цнотливо й лагідно. Сердешний! Стільки працює! Перевтомлюється, хвилюється — ну навіщо йому стільки картин? Він повинен закинути свої пензлі і просто жити, кохати її, тішитися щастям — нехай спочине оце чоло; завжди воно нахмурене, завжди змережане рухливими зморшками, наче завіса, за якою ховається інший світ.
— Дай-но я поцілую твоє любе чоло, щоб замовкли і поснули духи, які живуть у тебе в голові.
І знову, й знову ніжно цмокала, «любе чоло», опукле й нерівне, мов гірське плато, вкрите застиглою вулканічною лавою.
Її ласкавий, награно шепелявий, як у дитини, голос довго-довго муркотів у тиші студії. Вона ревнув його до живопису, що геть одібрав глузд у її бідолашного хлопчика. Одного чудового дня, славетний маестро, ваша Конча підпалить студію з усіма картинами. Вона пригортала його, вдавала, ніби хоче посадити собі на коліна й заколисати, як малу дитину.
— Ну ж бо, доне Маріаніто, засмійтеся до своєї Кончіти… Засмійтеся, негіднику!.. Засмійся, а то вдарю!
Художник сміявся, але сміх його був силуваний; ці дитячі пустощі, колись такі для нього приємні, тепер лише стомлювали його, і він тільки й думав, як би відсунутися від неї. Залишався нечутливим до її рук та. уст; це тепле тіло, що так палко горнулося до нього, не збуджувало в ньому найменшого хвилювання. Невже й справді колись він кохав цю жінку, заради неї вчинив страхітливий і непоправний злочин, через який вічно тягтиме за собою ланцюг покути!.. Які несподіванки готує для нас життя!..
Байдужість художника зрештою передалася й графині. Здавалося, вона прокинулась від омани, в яку сама себе завела. Відсунулась від коханця, втупила в нього погляд, і в її очах знову спалахнула гордість.
— Скажи, що мене кохаєш! Скажи негайно! Я так хочу!
Але марно підвищувала вона голос, марно намагалась говорити владно й категорично; марно зазирала Реновалесові в очі, ніби прагнула заглянути йому в саму душу. Митець мляво посміхався, мурмотів ухильні слова, але її вимозі не скорявся.
— Скажи мені це, ні, прокричи, щоб я чула… Скажи, що кохаєш мене. Назви мене Фріною, як тоді, коли ти стояв переді мною навколішках, обціловуючи мене всю.
Реновалес не сказав нічого. Здавалося, йому стало соромно на згадку про той випадок, і він похилив голову, щоб не бачити Кончі.
Графиня схопилася на ноги в нападі нервового шалу. Не тямлячи себе від люті, стала посеред студії і заломила руки. Її нижня губа тремтіла, очі метали зелений вогонь, їй кортіло щось розтрощити, впасти на підлогу й забитися в корчах. А може, жбурнути на підлогу найближчу арабську амфору? Чи вгородити нігті в оту похнюплену голову? Нікчема! І вона ще любила цього невдячного! Любить навіть тепер, мов прикута до нього самолюбством і звичкою!..
— Скажи, що кохаєш мене! — крикнула вона. — Скажи негайно!.. Ну ж бо!..
Відповіді не було. Мовчанка ставала обтяжливою. Графиня знов подумала, що художник закохався в іншу жінку. Але хто вона? Як це взнати? Жіночий інстинкт підказав їй, що треба обернутися й поглянути в розчинені двері. Крізь них вона побачила суміжну студію, а за нею — останню, яка й була майстернею, де працював художник. Скоряючись велінню таємничої інтуїції, графиня кинулася туди. Суперниця там!.. Позаду чулися квапливі кроки маестро. Побачивши, як вона зірвалася з місця, він пробудився зі свого похмурого забуття і майже побіг за нею, охоплений жахом. Конча відчула, що зараз узнає істину; жорстоку істину, яка постане перед нею в усій невблаганності раптово розкритої таємниці. Посеред студії графиня спинилася мов укопана і, насупивши брови від розумового зусилля, вп’ялася очима в картину на великому мольберті, що вирізнялася з-поміж інших, незважаючи на сіру пустку цього полотна.
Маестро побачив, як на Кончиному обличчі з’явився той самий вираз сумніву й подиву, що й у Котонера. Хто вона, ця жінка?.. Але сумнівалась графиня недовго; ображене жіноче самолюбство загострило її відчуття. Вона відразу побачила, що за тією загадковою картиною півколом розташувались давні портрети, немов охороняючи її.
Який глибокий подив відбився в її очах! Вони вп’ялися в художника з холодним зачудуванням і вражено зміряли його з голови до ніг…
— Це Хосефіна?
Митець похилив голову, мовчки підтверджуючи її слова. Але мовчати здалося Реновалесові боягузтвом, йому раптом закортіло прокричати перед портретами дружини те, чого він не наважився сказати в іншому місці. Цим він сподівався полестити мертвій, вимолити в неї прощення, зізнавшись у своєму безнадійному коханні.
— Так, Хосефіна.
Кажучи це, він з викликом ступив крок уперед і подивився на Кончу, ніби на ворога. Вона збагнула, що означає цей погляд.
Нічого більше не було сказано. Графиня не знаходила слів. Несподіванка перейшла межі правдоподібного. Людина просто не здатна цього збагнути.
Закохався в свою дружину… та ще й після того, як вона вмерла! Замкнувся в чотирьох стінах, мов схимник, і хоче намалювати її такою гарною, якою вона не була навіть у юності… Життя багате на всякі несподіванки, але такого, мабуть, ще ніхто ніколи не бачив.
Графиня мала відчуття, що впала у якусь прірву і, долетівши до дна, стала іншою жінкою. Їй уже не було прикро, не відчувала вона ні суму, ні болю, і все, що її оточувало, нараз здалося їй чужим і дивним: і кімната, і цей чоловік, і картини. Те, про що вона довідалась, було для неї незбагненне. Якби вона захопила тут жінку, то плакала б і ридала з горя, качалася б по підлозі у муках ревнощів, кохала б маестро ще палкіше. Але зіткнутися з мертвою суперницею! Мертвою… та ще й дружиною коханця!.. Випадок здавався їй безглуздим понад усяке людське розуміння: їй страшенно хотілося зареготати. Але графиня стрималася, згадавши, яким безумним поглядом скинув на неї митець, коли вона зненацька зайшла до студії. Їй здалося, що й тепер у його очах мерехтять вогники божевілля.
Нараз її опанував страх. Страх від лункої тиші, що огорнула студію; страх перед цим зовсім незнайомим чоловіком, який мовчки на неї дивився.
Вона ще спромоглася на співчутливий погляд, адже кожна жінка здатна відчути жалість, навіть коли нещастя спіткало зовсім чужу людину. Сердешний Маріано! Отже, між ними все скінчено. Вона не стала називати його на «ти». Не скидаючи рукавички, величним жестом світської дами подала йому пальці правої руки. Якийсь час обоє стояли мовчки — розмовляючи тільки очима.
— Прощайте, маестро, і будьте обачним!.. Не завдавайте собі клопоту проводжати мене, я сама знаю дорогу. Працюйте далі… Малюйте собі, малюйте…
Її підбори востаннє зацокотіли по навощеній підлозі студії, і пахощі парфумів відлетіли за розмаяним довгим шлейфом…
Залишившися сам, Реновалес зітхнув із полегкістю. Отже, назавжди покінчено з великою помилкою його життя. Від цієї останньої зустрічі в нього не лишилося ніякого прикрого відчуття, крім згадки про те, як завагалася графиня перед портретом. Вона впізнала Хосефіну скоріше, ніж Котонер, але теж не зразу. Усі забули небіжчицю, тільки він береже в пам’яті її образ.
Котонер ще не прийшов, коли до маестро, того самого вечора, завітала друга гостя — його дочка. Реновалес упізнав її ще до того, як вона переступила поріг — веселу й життєрадісну Міліту можна було почути здалеку.
Вона прийшла до батька, бо ж давно обіцяла його провідати. Художник поблажливо усміхнувся, згадавши, як нарікала вона на свою долю під час їхнього останнього побачення. Отже, прийшла тільки його провідати?
Міліта вдала, ніби недочула, і стала розглядатися по студії, в якій уже давно не була.
