Маха гола - Ібаньєс Бласко (читаемые книги читать .txt) 📗
Він слухав свою Міліту, радісно всміхаючись, потішений, що дочка турбується станом його здоров’я.
— Ти, бува, не захворів, татуню? Ти дуже змарнів. І погляд твій мені не подобається… Забагато працюєш.
Але художник хвацько випинав груди і недбало махав рукою. Нехай дочка не турбується. Ніколи ще він не почував себе так чудово. І з уважною зацікавленістю доброго батька слухав оповідь про маленькі прикрощі доччиного життя. Чоловік днює і ночує з друзями: вона нудиться і знаходить розвагу лише у візитах та ще іноді вибирається до крамниць. А потім завжди одна й та сама скарга, яку батько вгадував з її перших слів. Лопес де Coca ставиться до неї як егоїст і скнара. Він тринькає гроші лише на себе, для власної втіхи і намагається заощаджувати на витратах своєї дружини. Незважаючи на все це, вона його таки любить: зрештою, Рафаель не заводить коханок, не дозволяє собі навіть легкого флірту — стала б вона терпіти! Але гроші знаходить тільки для своїх коней та автомобілів, і вона має навіть підозру, що знедавна він приохотився до картярства, а бідолашна дружина мусить ходити в обносках і мало не з плачем просити в чоловіка грошей щоразу, коли їй приносять рахунок за якусь дрібничку на тисячу або дві песет.
Батько вислуховував ці нарікання з поблажливою усмішкою. Він був ладен кинути їй до ніг усе, що наскладав за довгі роки праці. Головне, що Міліта кохає свого чоловіка — тож нехай живе щасливо! її турботи викликали в художника зневажливу посмішку. Гроші! Донька Хосефіни сумує через такі дрібниці, тоді як у нього в домі сила-силенна цих папірців, — брудних, заяложених, нікчемних, — заради яких він стільки трудився, а тепер геть збайдужів до них!.. Коли після таких побачень митець збирався додолу, здоровенна донька рвучко хапала батька в обійми й осипала градом лунких поцілунків, крутячи його в своїх руках, мов малу дитину. В цей спосіб вона висловлювала бурхливу радість.
— Татуню, який ти добрий!.. Як я тебе люблю!
Одного вечора, вийшовши з Котонером від дочки, Реновалес мовив із таємничим виразом:
— Приходь завтра вранці. Покажу тобі «оте». Я ще не закінчив, але хочу, щоб ти побачив… Тільки ти. Ніхто не оцінить краще.
І самовдоволено додав:
— Раніше я малював тільки те, що бачив… Тепер можу й більше, хоч це далося мені нелегко!.. А що вийшло — оціниш сам.
В його голосі звучала радість митця, який здолав великі перешкоди і впевнений, що створив шедевр.
Котонер, якого розбирала цікавість, не забарився з’явитись наступного дня і зайшов до студії, що останнім часом була для всіх зачинена.
— Дивись! — мовив маестро, гордо показуючи рукою.
Друг подивився. Якраз навпроти вікна він побачив мольберт, а на ньому — полотно, покрите сірим тлом, поверх якого виднілися нечіткі обриси людського тіла — мабуть, художник не раз перемальовував його. Збоку видніла барвиста пляма і якраз на неї вказував рукою маестро: жіноча голова, що яскраво вирізнялася на тьмяному полотні.
Котонер страшенно здивувався. Невже це малював великий митець? Де ж рука майстра? Хоча художник із Котонера був поганенький, та він мав пильне око і ясно бачив, що ці лінії виказують нерішучість живописця, який наче силкувався ухопити щось нереальне, а воно втікало від нього, ніяк не хотіло входити в контури форми. Впадала в око неправдоподібність зображеного обличчя, умисна перебільшеність: очі величезні до потворності; рот малесенький, як крапка; шкіра бліда, аж світиться, неприродного кольору. Лише в зіницях було щось справді варте уваги: погляд линув звідкись іздалеку і світився незвичайним блиском — здавалося, він наскрізь пропалює полотно.
— Мені це далося ой як нелегко! Над жодною картиною я так не мучився… Поки що виходить тільки голова, її виписати простіше! Потім я намалюю й тіло; це буде справді божественна нагота — такої ще ніхто ніколи не бачив. І лиш тобі я її покажу, тільки тобі!
Богемник уже не дивився на картину. Він зачудовано втупив очі в художника, приголомшений цим творінням, збентежений його таємницею.
— Ти ж бачиш, я малював без натури, не маючи перед собою нічого реального, — провадив маестро. — Міг дивитися тільки «на них». Але це моє найкраще творіння, моє останнє слово.
«На них» — означало на всі портрети небіжчиці, зняті зі стін і розкладені на мольбертах та на стільцях, що стояли навколо початого полотна.
Друг не міг далі стримати подиву, не міг прикидатися — такий був ошелешений.
— Он воно що! То ти… то ти хотів намалювати Хосефіну!
Реновалес відступив назад, украй здивований. Звісно, Хосефіну — кого ж іще? Чи він осліп? І обпалив Котонера гнівним поглядом.
Той знову почав роздивлятись голову. Атож, це таки Хосефіна. Куди гарніша, ніж у житті, але краса її мов не від світу сього; якась підкреслена, одухотворена, так ніби ця жінка зуміла піднятися над буденними потребами людського існування. Котонер придивився до давніх портретів і побачив, що обличчя на новій картині справді перемальоване з них, але було воно ніби осяяне внутрішнім світлом, і тому здавалося зовсім іншим.
— Нарешті ти впізнаєш її! — мовив маестро, що стривожено стежив, яке враження справляє його витвір на друга. — То ти згоден, що це вона? Такою Хосефіна була в житті чи ні?
Котонерові стало шкода Реновалеса, і він збрехав. Так, так, це справді вона. Тепер він бачить… Але набагато гарніша, ніж у житті… Хосефіна такою не була ніколи.
Тепер уже Реновалес подивився на товариша з подивом і жалістю. Сердешний Котонер! Бідолашний невдаха, парія від мистецтва, неспроможний піднятися над безликою юрбою, здатний по-справжньому відчувати тільки шлунком!.. Що він тямить у таких речах! Який сенс із ним радитись!
Він не впізнав Хосефіни, а тим часом це полотно — найкращий її портрет, найточніший з усіх.
Реновалес носить її в душі; напружує уяву, і вона постає перед ним як жива. Отож ніхто не знає її краще, ніж він. Інші про неї забули. А він бачить її такою… значить, такою вона й була.
IV
Одного вечора графиня де Альберка таки проникла в студію маестро.
Слуга побачив, що, як і завжди, вона під’їхала каретою, пройшла через сад, піднялася сходами і зайшла до вітальні, збуджена і рішуча. Видно було, що сьогодні вона твердо вирішила дістатися до мети. Слуга спробував шанобливо її затримати і перепинив їй шлях, не даючи звернути вбік і обминути себе. Сеньйор працює! Сеньйор сьогодні не приймає! Йому, слузі, суворо наказано нікого не впускати, нікого!.. Але дама пішла прямо на служника. Брови її були насуплені, а в очах блищав холодний гнів. Здавалося, вона зараз дасть служникові ляпаса, а то й переступить через його труп.
— Ану, дайте мені пройти, чоловіче.
І такі владні нотки прозвучали в голосі цієї дами, гордовитої і розгніваної, що бідолашний служник весь затремтів і зрозумів, що сьогодні йому доведеться-таки відступити перед цим натиском пишних шлейфів та міцних парфумів. Обминаючи слугу, прекрасна сеньйора наскочила на столик, прикрашений італійською мозаїкою, і її погляд несамохіть ковзнув на дно античної вази.
Це тривало одну лише мить, але досить, щоб вона встигла помітити своїм гострим жіночим зором сині конвертики з білою закрайкою, які стриміли з купи візитних карток, помітити, що вони нерозклеєні. То он воно що!.. Її біле обличчя побіліло ще дужче, аж позеленіло, і дама рушила вперед з такою рішучістю й гнівом, що слуга не зміг її спинити і залишився в неї за спиною — розгублений, збентежений і наляканий. Ох і перепаде ж йому від хазяїна!
Почувши лункий перестук підборів по дерев’яному паркету та шарудіння шлейфів, Реновалес підступив до дверей, і саме в ту мить графиня прочинила їх і з театральною ефектністю зайшла до студії.
— Це я.
— Ви!.. Ти!..
Від несподіванки маестро промурмотів щось нерозбірливе. Ця зустріч бентежила і лякала його.
— Сідай, — холодно мовив він.
Графиня опустилася на диван, а митець залишився перед нею стояти.
Вони переглянулися, мов чужі, ніби не впізнали одне одного по кількох тижнях розлуки, які здавалися Реновалесу роками.
