Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн полностью .txt) 📗

- Отже, вам невідомо, де він?

- Ні, сер, кажу вам: я гадав, ніби він загинув у хвилях або розбився об скелі.

Це від вас я почув, що він, можливо, живий.

- Але тоді що ж ви знаєте? - запитав Гленарван.

- Тільки одне: якщо капітан Грант врятувався, то він в Австралії.

- Де сталася аварія? - запитав майор Мак-Наббс.

Про це треба було спитати насамперед, але збентежений Гленарван хотів передусім дізнатися про долю капітана Гранта. Розмова, досі нелогічна й безладна, котра змішувала дати, факти й перестрибувала від питання до питання, відтепер стала розважливіша й поміркованіша; невдовзі всі подробиці цієї таємничої історії повстали перед слухачами чітко й послідовно.

Айртон відповів Мак-Наббсові так:

- Коли хвилі підхопили мене й змили з бака, де я тоді спускав клівер, “Британія” мчала просто до австралійського берега. До нього залишалось близько двох кабельтових. Отже, аварія сталася саме тут.

- Під тридцять сьомим градусом широти? - спитав Джон Манглс.

- Під тридцять сьомим, - ствердив Айртон. - На західному узбережжі?

- Ні, ні! На східному, - жваво відповів боцман.

- А коли сталася катастрофа?

- Уночі двадцять сьомого червня 1862 року.

- Точнісінько так! Саме те число! - вигукнув Гленарван.

- Тепер ви бачите, сер, - мовив Айртон, - я маю підстави казати: якщо каштан Грант живий, треба його шукати в Австралії й ніде інде.

- І ми його розшукаємо, ми його знайдемо й врятуємо, мій друже! - вигукнув Паганель. - О, дорогоцінний документе, - додав він з незрівнянною наївністю, - треба визнати, ти потрапив до справді проникливих людей.

Та на Паганелеві хвастощі ніхто не звернув уваги. Гленарван і Гелена, Мері й Роберт оточили Айртона, тиснули йому руки. Здавалось, сама його присутність правила за непохитну запоруку того, що Гаррі Грант врятувався. Та й справді ж бо, коли матросові пощастило здолати небезпеку, чому б і капітанові не вдалось залишитись цілим і здоровим? Айртон повторював без угаву, що капітан Грант безперечно живий і перебуває конче на Австралійському суходолі. На всі запитання, які дощем сипалися на нього, Айртон відповідав навдивовижу чітко й розумно. Поки він говорив, міс Мері не випускала його руки з своїх. Адже він - супутник її батька, матрос з “Британії”! Він жив поруч Гаррі Гранта, разом з ним перепливав моря, змагався із стихіями! Мері плакала з радощів, неспроможна відвести очей од суворого боцманового обличчя.

Досі нікому не спадало на думку взяти під сумнів правдивість Айртонових слів. Тільки майор та, може, Джон Манглс, люди більш завбачливі, запитували себе, чи заслуговує його розповідь цілковитої довіри. Ця зустріч, така несподівана, могла викликати певну підозру. Щоправда, всі факти й дати збігались, і Айртон наводив разючі подробиці. Але деталі, хоч і найточніші, ще не підстава для беззастережної довіри, бо ж відомо - саме на правдоподібні деталі часто спирається вигадка. Проте Мак-Наббс поки що не прохопився й словом про свої сумніви.

Що ж до молодого капітана, то його недовіра тривала недовго. Скоро він почув, як матрос розповідав дівчині про батька, то упевнився: Айртон справді плавав з Гаррі Грантом. Боцман чудово знав Мері й Роберта. Він бачив їх обох в Глазго, коли “Британія” вирушала в подорож. Айртон нагадав Мері, що вони були присутні на прощальному сніданку, влаштованому капітаном Грантом на борту для своїх друзів. Тоді відвідав “Британію” і шериф міста Мак-Інтайр. Доглядати Роберта - йому ледве минало десять - доручили Діну Тернерові, але хлопчик утік од нього й видерся на щоглу.

- Справді так, точнісінько так, - стверджував Роберт.

Айртон пригадував безліч дрібниць, не надаючи їм, очевидно, тої ваги, котру мали вони в очах Джона Манглса. І щоразу, коли боцман зупинявся, Мері лагідно, ніжно прохала його:

- Розкажіть іще, пане Айртоне, розкажіть нам іще про батька!

І боцман, вдовольняючи бажання молодої дівчини, розповідав усе, що тільки міг пригадати. Гленарванові не хотілось його переривати, але скільки важливіших і потрібні-ших питань тіснилося йому в голові! Та Гелена примушувала його мовчати, показуючи очима на радісно схвильовану Мері.

Айртон розповів усю історію плавби “Британії” по, морях Тихого океану. Багато чого Мері вже знала, бо листи від батька надходили аж до травня 1862 року. За рік подорожування Гаррі Грант одвідав найбільші острови Океанії. Він побував у Ново-Гебрідах, у Новій Гвінеї, Новій Зеландії, Новій Каледонії, але скрізь європейці владарювали на цих землях, загарбаних часто-густо всупереч законові. Капітан Грант наражався на недоброзичливість і опір місце-в„ої англійської влади, попередженої про його наміри. Та все ж він знайшов місце на західному узбережжі Нової Гвінеї, де, гадав він, можна було б заснувати шотландську колонію й забезпечити її процвітання. Справді, зручний і придатний для зупинок порт на шляху між Молуккськнми й Філіппінськими островами мав приваблювати судна, надто тоді, коли завершення будівництва Суецького каналу скасує морський шлях навкруг мису Доброї Надії. Гаррі Грант належав до англійських прихильників розпочатої з ініціативи Лесепса справи [70] й засуджував політичні чвари, котрі стояли на заваді міжнаціональним інтересам великої ваги.

Оглянувши західне узбережжя Нової Гвінеї, капітан Грант попрямував до Кальяо, аби поновити запаси харчів і пального. 30 травня 1862 року він покинув цей порт, наміряючись повернутись до Європи через Індійський океан, обійшовши мис Доброї Надії. Та по трьох тижнях плавання жахливий шторм вивів судно з ладу. Довелось рубати щогли. В трюмі поробились течі, закласти їх не вдавалось. Команда боролась одчайдушно, з останніх сил, і невдовзі виснажилась до краю. Помпи працювали без упину. Цілий тиждень “Британія” була іграшкою урагану. Вода в трюмі сягала вже шести футів. Судно помалу занурювалось глибше й глибше. Шлюпки зірвала буря, й команді загрожувала неминуча загибель на борту. Але вночі 27 червня, як правильно передбачив Паганель, показалось східне узбережжя Австралії. Невдовзі хвилі зі страшною силою викинули судно на берег. Айртона змило водою, шпурнуло у вир прибою, і він знепритомнів. Коли ж він прийшов до тями, то побачив себе в руках тубільців, які завели його в глиб суходолу. Відтоді він нічого не чув про “Британію” і гадав, що вона розбилася в друзки на підводних рифах у Туфолдській затоці. На цьому закінчувалась частина розповіді, що стосувалась капітана Гранта. Не раз вона викликала гіркі тужні вигуки. Навіть недовірливий майор переконався у цілковитій її правдивості. Далі починалась історія самого Айртона, котра цікавила слухачів навіть більше, ніж історія “Британії”. Адже завдяки документові ні в кого не залишалось сумніву - Грант врятувався разом з двома матросами, так само як і Айртон. Познайомившись з долею одного, можна було цілком реально уявити й долю іншого. Отож Айртона запросили розказати про власні пригоди. Він говорив дуже просто й стисло.

Врятувавшись від морської катастрофи й ставши бранцем якогось тубільного племені, матрос з “Британії” опинився в глибині країни, в місцях, зрошуваних річкою Дарлінг, за чотириста миль далі на північ од тридцять сьомої паралелі. Там він жив дуже нужденно, але не тому, що тубільці його мордували, а через те, що плем’я саме ледве животіло. Два довгих роки тривало це тяжке невільництво. Але Айртон повсякчас плекав надію повернути собі свободу. Він вичікував слушної нагоди, аби втекти, хоч і знав: на нього чзгаютв незліченні небезпеки.

Одної жовтневої ночі 1864 року Айртон обдурив пильність тубільців і щез у нетрях незайманих лісів. Цілий місяць блукав він безлюдними австралійськими просторами, живлячись коріннями, споживною папороттю й мімозовим глеєм; за дороговказ удень йому правило сонце, вночі - зорі. Так, не раз впадаючи в розпач, він пройшов крізь болота, річки й гори, перетнув незаселену частину суходолу, яку відвідували тільки поодинокі відважні мандрівники. Врешті, ледь живий, виснажений до краю, він дочвалав до гостинної оселі Падді О’Мура і, працюючи тут, закуштував щасливого життя.