Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн полностью .txt) 📗

Гленарван і його супутники не встигли ще відрекомендуватися, як почули щире вітання:

- Чужоземці, ласкаво просимо вас до господи Падді О’Мура!

- Ви ірландець? - запитав Гленарван, потискуючи руку, що її простягав колоніст.

- У минулому - ірландець, - відповів Падді О’Мур. - Тепер я австралієць. Заходьте, хто б ви не були, панове, наш дім - ваш дім.

Залишалось тільки скористатися без всяких умовностей цим гостинним запрошенням. Місіс О’Мур повела Гелену й Мері Грант у будинок, а колоністові сини допомогли гостям зняти зброю.

На першому поверсі будинку, зведеного з міцного брусся, містилася простора зала, прохолодна й світла. Її прикрашали кілька дерев’яних лав, приладнаних до стін, щось із десяток ослінчиків, дві низьких дубових шафи, де стояв білий порцеляновий посуд і блискучі олов’яні глечики, нарешті, широкий і довгий стіл, за яким і двадцятеро почували б себе вільно. Всі меблі якнайкраще пасували до міцної будови дому і його дужих кремезних мешканців.

Опівдні накрили обідній стіл. Миска з запашною юшкою парувала поміж ростбіфом і баранячою печенею, а навколо розмістилися великі тарілки з оливами, виноградом, помаранчами. Господар і господиня запрошували так щиро, так привітно, широкий стіл виглядав так спокусливо, що було б нечемно відмовлятися. Прийшли й робітники, котрі працювали на фермі, і сіли до столу нарівні з господарями. Падді О’Мур вказав рукою на місця, призначені для гостей.

- Я чекав на вас, - сказав він просто Гленарванові.

- На нас? - вельми здивувався той.

- Еге ж, я завжди чекаю на тих, хто приходить, - відповів ірландець.

Потім він повагом прочитав передобідню молитву, яку всі шанобливо вислухали, стоячи навкруг столу.

Гелену дуже зворушила ця патріархальна простота звичаїв. Глянувши на чоловіка, вона зрозуміла, що він почуває те саме.

Почався обід, всі присутні віддали належне смачним наїдкам. За столом точилася щира спільна розмова. Бо ж ірландці й шотландці - близькі друзі. Річка Твід [68], завширшки кілька туазів, утворює набагато глибшу прірву між Шотландією й Англією, ніж двадцять льє Ірландського каналу, що відмежовують стару Каледонію від зеленого Еріну [69].

Падді О’Мур розповів про себе. Це була звичайна історія всіх емігрантів, котрих постійні нестатки змушують покинути батьківщину. Багатьох, хто шукав на чужині щастя, спіткали горе й злидні. І вони нарікають на долю, забуваючи звинуватити власну нерозумність, свої лінощі й вади. Але мужні, тямущі, хазяйновиті й працелюбні досягають успіху. Такий був завжди й тепер Падді О’Мур. Він покинув Дундалк, де конав з голоду, й подався з усією родиною до Австралії. Прибувши до Аделаїди, він знехтував високими зарібками гірника й обрав хоч нелегку, та надійнішу працю хлібороба. За два місяці він уже обробляв ті лани, що стали нині такі квітучі.

Всю земельну площу Південної Австралії поділено на окремі ділянки вісімдесят акрів кожна. Уряд передає їх колоністам у власність, і працьовитий фермер, вирощуючи врожай, не тільки живе з своєї ділянки, але й відкладає чималі заощадження.

Падді О’Мур це знав, і тепер дуже придався його досвід у сільському господарстві. Він працював, заощаджував, до перших ділянок додавав нові, придбані на зиск од господарства. Його родина, як і його земля, процвітала. Ірландський селянин став землевласником, і хоч його господарство не існувало ще й двох років, він мав уже п’ятсот акрів обробленої власними руками землі й чимало рогатої худоби. Він був сам собі хазяїн, цей учорашній раб європейців, і був незалежний, як тільки це можливо тут, у найвільнішій в світі країні.

Розповідь Падді О’Мура викликала в його гостей сердечні побажання дальших успіхів цьому славному ірландцеві-працелюбу. Закінчивши свою історію, Падді О’Мур чекав, безперечно, щоб йому відповіли відвертістю на відвертість, але сам до цього не спонукав. Він належав до тих скромних людей, котрі нібито кажуть: “Я - ось такий, а які ви, я не питаю”. Гленарванові хотілося насамперед розказати про “Дункан”, про те, що привело їх до мису Бернуїллі, про їхні невтомні й вперті розшуки.

Як людина, що ніколи не забуває про свою головну мету, він передовсім запитав Падді О’Мура про загибель “Британії”.

Відповідь ірландця не потішила його гостей. Він нічого не чув про “Британію”. Протягом двох останніх років тут не розбивалось жодне судно, ані вище, ані нижче мису Бернуїллі. А що від часу катастрофи минуло ледве два роки, то він міг ствердити: ніхто з команди “Британії” не потрапив сюди, до західного узбережжя.

- А тепер, пане, - мовив ірландець, - скажіть мені, будь ласка, чому вас цікавить це питання? Адже я розповів вам усе по щирості.

Тоді Гленарван розповів колоністові історію документа, розказав про мандрування на яхті, про їхні спроби розшукати капітана Гранта. Він не приховав того, що рішуча негативна відповідь ірландця знищила всі його надії і тепер він не сподівається будь-коли розшукати потерпілих з “Британії”.

Гленарванові слова всіх пригнітили. В Роберта й Мері на очах забриніли сльози. Навіть Паганель не міг знайти жодного слова, аби їх розрадити. Джонові Манглсу краялось серце з болю. Вже розпач охопив цих мужніх людей, які марно дістались на “Дункані” до далеких берегів Австралії, коли раптом почувся голос:

- Ви можете, панове, дякувати богові. Якщо капітан Грант живий, то він перебуває тільки тут, на австралійській землі!

Розділ VII

АЙРТОН

Ці слова вельми вразили все товариство. Гленарван зірвався з місця й вигукнув, відшпурнувши ослона:

- Хто це сказав?

- Я, - відповів один із робітників Падді О’Мура, що сидів край столу.

- Ти, Айртоне? - і собі вигукнув колоніст, зачудований не менш за Гленарвана.

- Я, - сказав удруге Айртон схвильованим, але твердим голосом, - я, шотландець, як і ви, пане, один серед потерпілих аварію на “Британії”!

Айртонова відповідь невимовно збурила всіх. Мері Грант, напівзомліла з хвилювання й щастя, схилилась на Геленине плече. Джон Манглс, Роберт, Паганель, схопившись на рівні ноги, кинулись до того, кого Падді О’Мур тільки-но назвав Айртоном.

Це був чоловік років сорока п’яти, суворий на взір, з блискучими запалими очима, які ховалися під дугами густих темних брів. Видно, мав неабияку силу, дарма що складався нібито з самих кісток і нервів; як кажуть шотландці, такі не марнують часу на те, щоб гладшати. Середній на зріст, кремезний, з рішучою поставою, він приваблював своїм розумним і енергійним, хоч і дещо грубуватим обличчям. Його привабливість ще збільшували ознаки недавніх поневірянь, що відбились на його виду. Певно, він випив не один ківш лиха, проте видавався людиною, стійкою у нещасті, здатною боротися з ним і перемагати.

Гленарван і його друзі одразу це відчули. Особа Айртона викликала до себе повагу. Гленарван” закидав його питаннями, і Айртон відповідав, тамуючи хвилювання, яке спричинила йому ця зустріч. Отим-то перші Гленарванові питання були дещо квапливі й безладні.

- Ви зазнали аварії на “Британії”? - спитав він.

- Так, сер, я служив за боцмана в капітана Гранта, - відповів Айртон.

- Ви врятувалися разом з ним?

- Ні, пане, ні. В ту страшну мить нас розлучила доля, мене змило водою з палуби й викинуло на берег.

- То ви не з тих матросів, про яких згадується в документі?

- Ні. Я нічого не знав про документ. Капітан, мабуть, кинув його в море тоді, коли мене вже не було на судні.

- Але капітан?.. Капітан?..

- Я вважав, що він потонув, зник, загинув разом з командою “Британії”. Я гадав, що врятувався сам-один.

- Але ви сказали нам: “Капітан Грант живий!”

- Ні. Я сказав: “Якщо капітан живий”...

- І додали: “То він на австралійській землі”.

- Так, він може бути тільки тут.