Дяк - Вовчок Марко (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
Я за молодицею на рундучок - рундучок де-не-де проріс м’ягенькою травичкою; дашок теж місцями зазеленівся, як нива в литвина; уступив я у сінечки біленькі, а з сінечок у біленьку кімнаточку - пахло тут васильками. Стіни білі, стульчики плетені низенькі; уквітчаний божничок, стіл під білою скатеркою і двері в другу кімнатку, - там бачив я тільки узеньке ліжечко, а над ліжечком великий хрест чорний, а перед хрестом лампадочка горяща... У першій кімнаті сидів старий у темній рясі, зморщений, наче печений. Побачивши мене, устав.
- Ось до вас прийшли, - каже йому молодиця, пускаючи мене у двері.
- Милості прошу - сідайте! - вітає він мене.
Я подав йому лист, а він став читати. Прочитавши, зрадів і, не потаївши того, говорить:
- Коли б Господь благословив мене свою дитину на хазяйстві побачити! Спасибі отцю Мирону (нашому-то старому), не забув мене - згадав. Що ж? Ви, от пише, добрий, чоловік, а в Бога та в убогого усі люди. Байдуже мені, що ви з козаків. От побачите мою Марту і якщо вподобаєте, то Боже благослови!.. Гапко! - кличе. - Де Марта?
- Як-то де? Десь хазяйнує. Чи вона ж в нас не хазяйка? - одказує молодиця, знов уступаючи з-за двері з тонесенькою свічечкою, - звечоріло вже зовсім. Мабуть, вона чула розмову нашу, бо тепер дивилася на мене так, наче цінувала.
- Я тим не журюся, що я вбогий, - каже мені старий, - а тим журюся, що не можу за дочкою посагу дати - немає!
- Як то немає? - скрикнула молодиця з-за дверей. - Одежива уся нова-новісінька, красна, - дві скрині сповнені...
- Та й уся справа! - зітхав старий.
- Як то уся справа? Кунтушів два - вишневий один, а другий синій, кунтуші прехороші! Та ще жупанинка славна, - що, мовляли, в нашому роду гетьмани оджалували...
- Е, Гапко! Давно, мабуть, моля поїла!
- Як то моля поїла? Оце ви наче своїй дочці свекор! Авжеж, нехай подивляться, чи поїла моля? Я хоч зараз перед очі принесу!
Ся Гапка кожне слово так тихенько, та любенько, та жалібненько промовляла, неначе у цілісенькому світі Божому нема такої, як вона, овечечки, коли б її не зражали ті щоки рум’яні, і той стан, жваво підперезаний поясом червоним, і ті руки, що раз у раз у боки брались, що здавалося - гарно-прегарно мусить вона танцювати і підковками вибивати, а кирпатенький носик та ще усики чорненькі доводили добре сміливому, щоб її не зачепляти.
Та пісня, що я чув, увійшовши у двір, було замовкла, а тут знов почулася і дзвенить все ближче та ближче.
Гапка пурхнула, як птиця, і спів разом стих.
- Ось дочка іде! - каже старий. - Я піду дочку звістити, що гостя маємо. - Пішов, а я до вікна.
Гапка цокотала коло садка. Коло неї стояв хтось; біліла з чохлами сорочка; на високій, гнучкій постаті мріла уквітчана голівка...
- Марто! Марто! - покликав старий.
- Зараз! - одкликнулась Гапка.
Висока дівчина легенько перейшла двір і стала на рундуці. За нею підскочила Гапка. Старий щось стиха говорив, дівчина слухала, перед ним стоячи з похиленою голівкою, і ніби почулося мені тихе, смутне слово якесь...
Старий повернувсь і був наче неспокійний трохи.
- Дочка моя ще дуже молода, - почав, - ще вона людей мало видала... Вона добра, та ще дитина.
Тим часом Гапка заходилась з вечерею, бряжчала мисками, стукала і щось комусь з великим опалом доводила шептом. Старий, зложивши руки, сидів передо мною і питав про наш приход, згадував свій, що колись в його був, і поглядав раз у раз на двері.
Гапка, усе опорядивши, запросила до вечері. Старий заводить мене до столу і кличе:
- Марто!
Гапка знов вибігла і знов за дверима зашепотіла.
- Марто! - кличе старий. - Марто!
У дверях стала висока дівчина у свіжому вінку. Хоч стала вона оддалік, хоч стала в затінку, та мені добро бачилось, що не рада вона гостю; вклонилася мені низько, а очей на мене не скинула.
- Оце ж моя дочка, се моя Марта, - показує старий.
А Гапка зітхнула і широкі рукави Марті оправила. Вклонився і я.
Поки ми вечеряли, Марта з Гапкою вслуговували, і усе Марта мене далеко обходить... а тут треба дослухати, що старий говорить... Так далеко вона обходить мене, що ніяк я її не розгляджу добре... Бачу тільки, що рум’яне личко, та коса довга, і білії руки... По вечері зараз вона зникла.
Тоді старий пита мене:
- Чи ви вподобали мою Марту, чи ні?
- Вподобав, - кажу; хотів її похвалити, та наче мене хто бив залізною лопатою по голові - так в мене в голові мішалося. Бачу, старий радіє.
Спати мене Гапка поклала у світлиці за сіньми. Світлиця та була з забитими вікнами: увійшов я туди, усе чорно - тільки очі свої бережу.
- Не бійтесь, лягайте просто - усюди сіно і м’яко, - кричала Гапка під дверима, - а світла не можна: і самі не схаменетесь, як підпалите будинок. Я вже торік налякалася - буде з мене. Добраніч!
Я подумав і ліг просто, і правда: усюди сіно і усюди м’яко.
Тільки мені не спалося. Все мені бачилася висока постать, усе маяли надо мною широкі рукави з чохлами і білії руки... «Чого вона така непривітна», - думаю собі і чую, як серце в мене тукає й тукає...
Заснув. Снились якісь сни чудні - пробужався, а пробудившись, не міг пригадати, що снилося... Прокинувся вранці; чую якийсь гомін... крізь забите вікно в щілинки сонце - наче золоті стрілки. Чую, пташки щебечуть, шумлять дерева... Я до щілинки око - Марта стояла якраз передо мною і дивилась кудись далеко, між дерева у садок, задумалась. Хороша вона була, молода і свіжа, як ранок. Обличчя - як у доброї дитини. О чімсь вона думала і смутувала.
«Нехай же на мене гляне!» - помислив я та й стукнув. Вона сполохнулась, зирнула на моє вікно і зникла.
Старий ласкаво мене вітає і вже каже мені «любий ти».
- А що, заспав у нас? Втомила дорога?
- Оце! - озвалась Гапка. - Та коли б хто й три роки спав, то б на четвертий заснув - так там добре спати.
А я думав: «Коли б вже не мимрав він, а хутче до діла».
- Що ж! - почина він. - Сподобав ти Марту і бери! Се дарма, що ти з козаків, - всі, кажу, люди в Бога та в убогого!
- А дочка ваша знає, що я її сватаю?
- Аякже! Знає. Я ще вчора їй сказав, зараз, як ти приїхав, і по вечері, як ти спати пішов, я знов.
- Чогось вона неначе смутна? - питаю.
- Ще молоде дуже, так дурненька. Ще свого щастя не розуміє, де воно. Оце й вередує: «Не хочу заміж!»
- А ви питали, чому не хоче?
- Та що ж там питати! Якась дурничка.
- А може, у неї хто другий у мислях?
- Борони Боже! Та вона ще й не бачила нікого зблизька - тебе першого. Хто поїде до вбогого одставленого попа... Се вона так... дурненька... ще не знає тебе... Познаєтесь, то й полюбить.
- А як ні?
- Чому ні! Вона сама бачить, що ти чоловік добрий, вона в мене розумна!
А мені згадалася Лукашева жінка-покійниця, що казала йому: «Ви добрий чоловік, а я собі смерті бажаю!»
«Не візьму Марти я й сам», - помишляю, та й роздумався, як би її взяти...
- А що задумавсь? - пита старий. - Не роздумувай!
- Добре-бо, - кажу йому.
Прийшла Марта до обіду смутная, тихая і зимная; я до неї не заговорював, хотів, щоб і не дивитись, так як вже не сторожився - очі мої косяться та й косяться у той бік, де вона.
Увечері ми гуляли по садку. Попереду йшов старий, а я за ним, а за нами Гапка і Марта. Гапка раз у раз кидалась то у той бік - підняти суху гіллячку, то у цей бік - сполохнути горобців; Марта йшла, опустивши головку.
Минув ще день - Марта усе смутная. Я став мислити, що краще мені буде додому завертати, а сам собі кажу: «Зажди ще, Тимоше, зажди ще трошки, брате!» - і зажидаю...
По обіді ліг старий спочити, а я сидів сам у кімнаті, коли увійшла Гапка хутенько.
- Пішли б ви у садок прогулятись - ходімте, я вас проведу.
«Чи не знаю сам дороги - чого докучає?» - думаю, йдучи за нею.
- Де ви там? - крикнула Гапка.
- Я тут, - одказала Марта з-за дерев.
- Ходіть-бо сюди - хутенько-хутенько!
Марта хутенько вийшла на стежку; побачивши мене, зчервоніла і зупинилася.
