Прозові твори - Федькофич Осип-Юрий Адальбертович (читаем книги онлайн txt) 📗

- А що, брате Йване, злагодили тебе? - поспитав, а сам палахнув, наче той пломінь.- Злагодили тебе!

- Злагодили,- кажу.

Він сів коло мене та й заплакав - страшне заплакав. Да не довго плакав: півминуточки або й тільки ні. Повтирався та й ухопив мене за шию:

- Братику,- каже,- нічо на мене не здаєш? Мене забуваєш?

- Братчику,- кажу,- побратиме: батечко мій старий- з сестрей моїх буде хто-небудь збиткуватись!..

- Богдай я такого слова від тебе був не почув! - сказав він гірко.

- Не гнівайся, братчику! Я знаю, що ти мої сестри не лишиш в поругу. А мого вороного возьми, братчику, таки до себе. Ніхто го так не пожалує, як мій рідний товариш.

- Твому вороному не буде в мене кривди,- каже Сидір.

- Ще тя прошу, братчику: догледь мої зброї! Батько слабі, а наймити - звичайно.

- Лиш ти тим не журися, брате! Нащо мені те й казати, коли я сам знаю...

Другої днини попрощався - пішов.

Служу в війську рік, служу другий,- добре мені. Нарешті зробили й капралом; а я в одно бога прошу: коби-то лиш домів!

Аж тут приходить мені лист з дому: «Приходи, сину, домів,- пишуть батько,- якнайборше, у нас велика тривога. Ось тобі 200 левів на дорогу...».

Я зараз побіг до нашого ритмайстра.

- Пане,- кажу,- татку, змилуйтеся! - та й показую ему лист.

А він так:

— Не журіться,- каже,- капрал Дзвінка, я зараз сам піду до пана майора за вас прохати...

Ще того самого вечора сів на пошту та й поїхав.

До села прийшов я - вже вечоріло. Входжу в хату - нема нікого, лиш хтось дише на печі. Приходжу ближче - се мій батечко старенький.

- Чи то ви там, дядичку? Здорові, дужі?

- О, спасибіг ти, синку, що прийшов! Сідай, душко.

- А неня де? - питаю.

- Аби ти здоров, душко, а ненечка твоя вже... покойна... Засвіти, любчику; свічка отам десь за образом.

Засвітив. Дивлюсь - батечка мого вже й не пізнав, такі- то вони стали.

- Чого ви самі в хаті, батечку, де сестри?

- Зараз поприходя, синку; Марія пішла в млин, а Аксеня коло худоби порається.

- А Мітрана?

Батечко тільки заридали.

- Мітрани, синку, вже немає. Подякуй свому товаришеві!.. Гарного собі побратима вибрав, о, гарного!..

Я затетерів.

- Що тут сталося? Кажіть, бійтеся бога!

- Історія коротка, сину: звів бідну дівчину, насміявсь... Пішла до Черемшу глибокого - та вже не вернулась. До тижня і стару поховали...

Ще батейко і не розповістили гаразд, а я вже був у Сидора. Гострий ніж, пара пістолят за чересом. Вбігаю - а він стоїть коло стола та кріс набиває.

- Здоров, брате!!! Де моя сестра, де моя неня!?

Він став як укопаний,- ні пари з уст.

- Боронися, товаришу, бо гинеш!! - крикнув я тогді, а сам пустився на него з ножем.

Да він швидший був: імив мене обома руками за мою руку що тільки сили мав.

- Стій,- каже,- побратиме! Ще слово-дві позволь мені сказати!

- Говори,- кажу,- да не барися,- я не маю коли.

- Добре,- каже,- я зараз готовий. Ти жовняр: наробиш головництво - марне загинеш, а за кого? За одного фальшивого товариша, що з твої руки і кульки тої не варта. Ні, брате Іване. Я лиш раз тебе зрадив, а другий раз того не буде!

Що оком кліпнути - вирвав мені пістоля з-за череса, кулька забриніла, а він тільки повалився мені в ноги. Добрий стрілець був: в саме серце трафив. Якби в війську, то би капітан за такий цент і лева срібного не пожалували.

«А відтак?» - поспитаєте, панове молодці.

Ну, та відтак: сидів у штокгавзі, вийшов на волю, вислуживсь, вийшов додому, оженивсь сеї осені, та й тільки. А що вже красну жіночку собі маю, то і не сказати: хіба пречиста одна краща!

Батечко при мені. Господи, що їх моя Марічка жалує! Щоб ся ні ворухнули на печі, так вона зараз і стрепенеться: «А це ви куда, батечку? Не виходьте з хати, а то надворі холодний вітер віє,- щоб вас не підвіяв, абощо!» А де ні обернеться - вже їм і їсточки на піч: «Ану-ко, кушайте оцего, що я вам зварила,- це добреньке, ану-ко! Та-бо ви нічого таки і не вживали,- ви у нас ще з голоду загинете!» Така моя Марічка, моя щебетушечка співоча! А як-то там бог дасть ще й дитинку, що тогді аж буде? Боже мій милий!..

Сестри мої вже давно віддані, ще я був у війську. Марія пішла за Тимофія Ковалюка, а Аксенія за Никифора Дарашанюка. Парубки усе годні, усе господарські. А що вже мене поважають, то і не сказати! Котрий відки - а все до мене: «А я вам, пане Іване, на зиму 100 ковбків маю своїми волами привезти!» А другий знов собі: «А я вам з своїми наймитами маю 10 фалеч трави уробити!» Таке-то. Навіть і женитися не хотіли, доки я сам з війська не написав, що можна.

Лиш моя Мітраночка не діждала вінка! Як упилася в Черемші, так ще і донині не проспалась, сиза моя!.. Висипаєсь собі за цвинтарем (бо на цвинтарі не дав піп), а коло неї близько-близесенько Чобанюків Сидір - мій побратимко коханий!

КОБЗАР І ЖОВНЯРИ

1862-го року стояли ми ув одному містечку на Семиградах - Кезди-Вашаргели звалось. Містечко це було маленьке, негарне; от і не волочивсь я по базарі, а сидів собі дома: читав, абощо.

А по розказі і тільки вже мене не кортіло на місто. Не встигну, було, і шаблі одчепить, а тут уже і наші хлопці позлітаються до мене, мов ті соколи ясні.

- Здорові були, пан лекман!

- Дай вам боже, пани! А що ж там?

- Нічо, добре, богу дякувати.

- Сідайте, братики.

Посідали. А поштар з двома паками на двері:

- Чи тут мешкає п. лекман Федькович?

- Тут! Що там такого?

- А ось вам дві паки: одна зі Львова, а друга з Черновець.

Я зараз і одібрав як треба. А хлопці до мене:

- Ану розпечатайте, пан лекман,- любий, дорогий, ану розпечатайте!

А я давай дрочитися з ними.

- Еге, - кажу, - не розпечатаю, аж завтра.

- А я сам розпечатаю! - каже фір Хрестик.

- А штокгавз нащо? - кажу я.

- Або в штокгавзі не люди сидя? - Печатки тільки захрупостіли, а Хрестикові остались у руках дві книжці, в червоний сапіян оправних, а ще до того і гарно назолочених.

Всі так зараз і обступили його:

- Ох, а оце що?

- Оце, - кажу, - часловець для фіра Стихаря з 15 компанії, коли знаєте. (А я був уперед у 15 компанії, доки пішов до 13.)

-  А Стихар же ніби знає читати? - питає капрал Ур- банський.

- Правда, що знає, - я його вивчив. Да ще до того і фрайтера Германа, і Антонюка. Ось для Германа псалтиря. А Стихар учить тепер капрала Близнюка, Герман - Сухарюка.

- Оце ж то! - каже Дучак.- Таже Герман волох?

- Ану скажи йому, що волох, чи зараз ти в писок не дасть! - каже Урбанський. - Я його знаю: ми ходили оба до піонерів.

Доки ми оце говоримо, а Хрестик уже і другу паку розпечатав.

- Мой-мой! - каже. - Отут книжок!!

Дивимось - а оце львівські парубки поприсилали мені і «Кобзаря», і Квітку, і Марка Вовчка, і Куліша. Спасибі їм.

- Та-бо оце не по-німецьки, - каже капрал Павлинчук, що в срібних перснях ходив (а він знав потрохи німецької азбуки, - мабіть, те, що німці вже позабували).

- А я знаю, по якому оце! - каже фрайтер Тевтул.

- Ну, по якому? - питає Павлинчук.

- Або по-руськи! - каже фрайтер.

- Ти хіба знаєш, котре по-руськи, а котре ні?

- Правда, що знаю.

- Ану, то читай, коли знаєш.

Став фрайтер читати, а оце був «Кобзар». Читав він його аж до чапістраху, а ми тільки утираємось. Не то що, але і Хрестик заплакав.

- А я, - каже, - хочу вчиться читати.