Прозові твори - Федькофич Осип-Юрий Адальбертович (читаем книги онлайн txt) 📗
Господи, що плакали парубки, як Івана до гробу спускали!.. Але я сього не запам'ятав, бо то ще тоді діялося, як Буковина волоська була. От що чув від других, те й вам розповів.
(1862)
ХТО ВИНЕН?
Ой, кажу, не то що, але й порох аби їм святився, тим молодим літам! Учорашнє не пам’ятаю, а що тогді діялося - що й до крихіточки тямлю.
А нікого я вже так гаразд не запам’ятав, як ту стару Лавриху, що сиділа онде у Тисницькій. Багатирка, знаєте: і полонина своя, і худоби без ліку, а що вже двори побудувала собі, двори... батьки мої! Аж з лядського боку майстри в її робили, та писали, та малювали, та перемальовували.
Лавра я не зазнав. Кажуть, що він ще замолоду отемнів та й скоро і помер. А славлять люди, що йому, покійникові, ні раз якось не велося. Чи мушка, чи скотинка: де що, бувало, піде - відти не прийде, де що пішло - відти не прийшло. Мабуть, йому так уже починено, чи що. Вороги, знаєте, та лихі душі,- бог би їх не простив!
От скоро, кажуть, Лавра спрятали - молода удова не загнула руки, як то друга зробила б, але приймилася за діло: і сему дала розвід, і тому дала розвід, а все розумно, все обачно. От і дав їй господь парть: діждалася і худібки помалу, і пасіку собі розвела, і полонину купила, і ще докупила, ба відтак і побудувалася, що вже краще таки не може бути. Усі їй, бувало, дивуються.
- Ви, лєлє Матроно, далі нас заплатите,- жартують не раз передні газди у селі, чи там ідучи з церкви, чи як.
- Батьки мої любі, голуби мої сизі,- стане вона їм, бувало, правити.- А я ж би гріха не мала, якби я для своїх сиріт не старалась? В мене господар, знаєте, як був... (а тут, бувало, як заплаче!). Я мушу своїм діточкам бути і вітцем, і матір’ю. Ой, так, газди мої славні, газди мої любі!
А діточок було в її лиш двійко: дві дівчині. Одну звали Калиною, а меншеньку Оленою. Господи, що красні обі в світі були! Як з образа, а що вже господині! - то пари їм не було: чи упрясти, чи виткати, чи вишити, чи закрасити - ніхто, як вони; а що вже коло худоби та до пасіки знали - то най і старе сховається!
Але жив у сусідстві молоденький легінь хорошого зросту та личка рум’яного; Марком його звали. Господи, що покохала його наша тихонька Калинка, а він її! Одно за другим аж гине. Було, зійде місяць з зіроньками - Калинка викрадеться з хати да й уже у садочку, уже коло свого Марочка білявенького. Нічо не говорять, лиш цілуються та обнімаються... Ох!..
- Марочку, серденько, а чого ти оце такий смутний та невеселий? Уповіж мені, душечко.
- Фіялочко моя препишная! Мабіть, літа твої молоденькі баламучу. Я сирота без вітця і без матері, я бідний, дуже бідний, а ти...- та й не доказав, лиш слізоньки покотились по мальованім личку та по молоденькому вусочку.- Дівчино моя, лишім ми хіба кохатись.
- Ти мене можеш лишити, а я тебе не лишу ніколи! - промовила та й прилипла йому, мов листочок, до серденька.
- Ні, я тебе не покину, ангеле мій небесний,- дійся божа воля! - аж скрикнув Марко, да й знов цілувались да пригортались до самого світа.
А вічні зорі усе сіяли над ними. Хто би знав прочитати, що там написано!..
Кохаються наші молодята якийсь час, аж тут їдуть старости кіньми, далекі дуже люди - аж геть десь з Лядщини. Сватають Калину за одного вдівця, багатиря без міри. Він покойному Лаврові якось і родич доводився.
- А який бог вас аж на нашу Волощину приніс? - питає стара.
- Та гаразд, паніматочко!
Та й стали розказувати, як старий Микитула повдовів, як чув через майстри, що тогідь в її робили, про Калину та як їх аж сюда за рушниками вирядив.
- Пов’яжіть, паніматочко,- кажуть.- Там стадо коней, там п’ятеро сот рогатого товару, там кошара нерахована, а сам удовець бездітний.
Стара така рада!
- Іди,- каже,- доню, та пошукай, що там понатикала та понашивала.
- Калина бух! - до землі:
- Ненечко, ох, ненечко моя, не топіть мене за нелюба! Або лучче встроміть ніж у серце - та ліпше мені буде.
Стара мов і не чує.
- Що ти знаєш,- каже,- ти ще молода! Або, може, я тобі не мати? Іди та давай лиш рушники.
Присилувала, віддала.
По весіллю забрав молоду з собою. Посагу й ниточки не хотів.
- Нащо мені,- каже,- посагу, нащо мені віна, коли в мене скриня грошей в земнику.
Поїхали...
По новій господі ходить Калина, мов не по свому світу. Все лиш він один їй на гадці. Що старий не вмовляє, що не діє,- дарма.
Одної неділеньки сидять собі обоє - одно в один бік дивиться, а друге в другий: нічичирк. Аж тут уходить у світлицю легінь молоденький, увесь чорно убраний. Поклонився.
- А відки, легінь? - пита старий.- Куди дорогою?
- Буковинський,- каже.- Іду, служби шукаючи.
- Наймися в мене.
- Та добре.
- А що правиш?
- Що другим даєте, то й мені дасте,- каже.
- Згода. Просимо ж у хату.
Старий сказав та й пошкатульгав у корчму. Бачив він свою недоленьку та й топив її у горілці. День в день у корчмі напивається.
А молода молодичка дома умліває:
- Марку, коханнячко моє незабутнє, іди, іди від нас, не рви моє серце!
Він за кресаню.
- Іду,- каже,- до Черемошу глибокого - не далеко.
Вона його за ручку:
- Не йди,- каже,- або й мене бери.
Остались обоє, обгорнулись - нічо не говорять, лиш плачуть. А він нарешті промовив:
- А чого тобі,- каже,- попід вічка такі синці? Чого, голубко? - та й знов став цілувати.
- Нелюб убиває,- каже.- Ох, Марочку, серце моє, коби ж то ти знав, як він б’є! Ох, да як же він мене б’є, б’є! А ти не чув?
- Чув, голубко моя нещасливая. Продав зараз і грунтик, і хату, а сам пішов сюда. Буду, гадаю собі, до їх в найми проситься, та й не дам мою квітку толочити. Я тебе не дам, кришечко моя! - Так говорив, обіймаючи її, як голуб голубку.
А старий із корчми. П’яний-п’яний! Та й до жінки:
- А чому ти мене не любиш, га? Ти сяка-така дочко!
Вона мовчить.
- Чому ти мене не любиш? - я тебе ще раз питаюся!
Вона мовчить.
- Ех! - відмахнув сокирою та хоче її в голову.
А Марко лап! - за руку:
- Стій!
Марко був сильний хлопець. Старий згвалтував та пустив топорище, а сокирка відвинулася - та йому право в чоло. Відразу пав без душі.
Марка зв’язали та віддали до неволі. Казали, що він стрия зарубав. Що божився, що присягався - дарма: не ймили німці віри.
Хотіли і з неї, сердешної, протоколи тягнути, та годі вже було: від тої годиноньки, як головництво сталося, вона - без ума. Нічо, бувало, не робить, лиш сидить у віконці та все питає-випитує:
- А не йде,- каже,- Марочко, га? Не йде мій милесенький? Ох, що ж бо то бавиться коханнячко моє молоденьке! Де ти пробуваєш?..
А він пробуває у славнім місті Станіславі, у темниціз на руки і на ноги кайданнячко гостре. На другім місяці і поховали...
Не раз там оповідає старенький гайдук, що хворих невільників дозирає: «Я приходжу,- каже,- одної неділеньки вранці, а він лежить на постелі - ручки на грудях.
- А ти хворий, небоже, ти дуже хворий? - питаю.
Він на мене пильно-пильно подивився.
- Хворий, батечку,- та й хопив мене за руку.- Не був,- каже,- ніхто від нас?
- Не був,- кажу.
А він, сердешний, забув, що де Станіслав, а де Буковина. А що його любка уже без ума, мабіть, також не знав. Його вхопили, знаєте, як на воздухах, у темницю.
- Я, дядечку, стрия не зарубав,- каже він,- Чи хоть ви мені на сім світочку вірите, що я не винен?
Я стис з плечей, а він яв плакати:
- Боже, боже,- каже,- в яку я годиночку народився!
- Цить,- кажу,- цить, синку, не гнівай бога - він тобі допоможе.
