Маха гола - Ібаньєс Бласко (читаемые книги читать .txt) 📗

Маестро не відпустив товариша. Йому хотілося побути сьогодні з ним; дивився на нього з ніжною приязню, бо знаходив у ньому щось від небіжчиці. Ніхто краще не знав Хосефіни, як оцей їхній друг. У тяжкі хвилини вона звіряла йому душу, а коли нерви доводили її до божевілля, слова цього розважливого чоловіка знімали напругу, і вона виливалася потоками сліз. З ким же й поговорити про неї, як не з ним?..

— Ходімо пообідаємо разом, Пепе. Підемо до італійців, влаштуємо собі римський банкет: замовимо равіолі [29], пікатту [30] — все, що захочеш, і пляшчину або дві к’янті, скільки зможемо випити. А потім хильнемо шипучого asti, воно краще за шампанське. Згода, друзяко?

Вони взялися за руки і пішли з високо піднятими головами, усміхаючись, ніби двоє юних художників-початківців, що зуміли продати картину і прагнуть відсвяткувати цю велику подію добрим обідом, забувши на короткий час про свою вбогість.

Реновалес поринув у спогади і говорив, не змовкаючи. Чи пам’ятає Котонер оту тратторію в одному з провулків Рима, трохи далі за статую Паскіно, але не доходячи до Governo Vecchio [31]. Ту корчму держав колишній кухар одного кардинала, і в ній було тихо, немов у церкві. На вішалках там завжди чорніли капелюхи священнослужителів. Веселий художник трохи обурював своєю легковажністю Поважних і статечних відвідувачів тратторії: священиків — службовців папських установ або тих, які приїздили до Рима клопотатися про підвищення; крутіїв-адвокатів у засмальцьованих сюртуках, що приходили сюди з папками паперів із Палацу правосуддя, який стояв поряд.

— А які там були макарони! Ти пам’ятаєш, Пепе? Як смакували вони Хосефіні!

Друзі приходили до тієї корчми увечері, веселою компанією. Маріано й Хосефіна, яка тримала чоловіка під руку, а з ними палкі шанувальники таланту молодого художника, чия слава зароджувалася вже тоді. Хосефіна страшенно любила розгадувати кулінарні таємниці й усякі традиційні секрети святкового столу князів церкви, які приходили на цю вулицю посидіти в затишній тратторії під аркадами. На білій скатертині бурштиновою плямою мерехтіло вино з Орвієто у пузатій пляшці з тоненькою шийкою. То була золотава й густа, по-церковному солодка рідина; улюблений трунок старезних пап, що обпікав, мов полум’я, і не раз ударяв у голови, покриті тіарою.

Якщо ніч була місячна, то, вийшовши з тієї тратторії, вони прямували до Колізею* помилуватися громаддям залитих голубим сяйвом руїн. Тремтячи від страху, Хосефіна спускалася в чорні тунелі, навпомацки пробиралась між обваленим камінням, поки не опинялася на уступах амфітеатру перед мовчазною ареною, що, здавалося, була гробницею усього римського народу. Хосефіна бачила в уяві, як стрибають по цій арені грізні хижаки, люто озираючись навсібіч. Зненацька лунав моторошний рик, і з темного воміторію вискакувало чорне страховисько. Хосефіна злякано зойкала і хапалась за чоловіка, а всі інші сміялися. То був Сімпсон, північно-американський художник, що згинав удвоє свій довжелезний тулуб і бігав навкарачки, з лютим ревом стрибаючи на товаришів.

— Ти пам’ятаєш, Пепе? — за кожною фразою перепитував Реновалес. — Які то були часи! Як нам було весело! Якою чудовою подругою була сердешна, поки її не вразила недуга!

Вони пообідали, розмовляючи про дні молодості і за кожним словом згадуючи небіжчицю. Потім аж до півночі гуляли вулицями, і Реновалес знов і знов повертався в розмові до тих часів, говорив і говорив про Хосефіну, ніби все своє життя не переставав кохати її й на мить. Зрештою Котонерові обридло слухати про одне й те саме, і він попрощався з маестро. Що це в того за нова манія?.. Сердешна Хосефіна була премила жінка, але ж цілий вечір вони розмовляли тільки про неї, неначе на цьому світі більш нема про що говорити.

Реновалес повертався додому, охоплений якоюсь дивною нетерплячкою; навіть узяв візника, щоб прибути якомога скоріше. Він хвилювався, йому здавалося, ніби вдома хтось чекає на нього. Ніби в його палаці-будинку, досі холодному і порожньому, тепер оселився невловний і невидимий дух, кохана душа, що духмяними пахощами розтеклася по всьому дому.

Коли заспаний слуга відчинив двері, митець одразу кинув погляд на акварель і радісно всміхнувся. Йому хотілося сказати «добривечір» отій голівці, що ласкаво дивилась на нього.

Так само усміхаючись, вітався він по думки з усіма Хосефінами, які виходили йому назустріч із темряви, коли він умикав світло в залах та коридорах. Ці обличчя, на які вранці він дивився з подивом і страхом, уже не лякали художника. Вона його бачить, знає, про що він думає, і, звичайно, прощає його. Хосефіна завжди була така добра!..

На якусь мить він став і завагався. Йому раптом закортіло піти в студію і засвітити всі люстри. Він побачить Хосефіну на повен зріст, у всій її привабливості; поговорить із нею, попросить у неї прощення в глибокій, як у храмі, тиші… Але маестро опанував себе. Що за нісенітниці спадають йому на думку? Чи він геть схибнувся?.. Провів долонею по чолу, ніби хотів стерти свої дивацькі примхи. Це, напевне, asti так задурманило йому голову. Спати!..

Уклавшись на доччиному ліжку і вимкнувши світло, він відчув себе зле, Ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік. Його охопило несамовите бажання втекти з цієї кімнати й повернутися до подружньої спальні, ніби там лише міг він знайти спочинок і сон. О, їхнє венеціанське ліжко, розкішне ложе білявої догареси, яке знає всю історію Хосефіниного життя! На ньому стогнала вона від кохання, на ньому проспали вони безліч ночей, на ньому він звіряв їй пошепки свої мрії про славу й багатство, на ньому народилася їхня донька!..

З відчайдушною рішучістю, яку вкладав у всі свої вчинки, маестро знов одягнувся і рушив у спальню, скрадаючись і намагаючись ступати якомога нечутніше, ніби боявся розбудити слугу, що спав неподалік.

Обережно, наче злодій, повернув у дверях ключ і навшпиньках попрямував до ліжка. Зі старовинного ліхтаря, що висів під стелею, якраз посередині кімнати, лилося неяскраве рожеве світло. Він акуратно поклав на ліжко матраци. Не було ні простирадел, ні подушок, ні жодного укривала, а в давно нежилому помешканні стояв холод. І все ж таки яка щаслива чекає на нього ніч! Як добре йому тут слатиметься! Під голову можна покласти й тверді диванні подушки. Він накрився пальтом і ліг одягнений. Погасив світло, щоб нічого не бачити, щоб помріяти, населивши темряву солодкими вигадками уяви.

На тих матрацах спала Хосефіна, тут лежало її тендітне тіло. Він бачив дружину не такою, якою вона була незадовго до смерті — худа, хвора, висмоктана недугою. Уява митця прогнала цей сумний образ і замінила його прекрасною ілюзією. Він милувався зовсім іншою Хосефіною — гарненькою юною жінкою, і то не такою, якою вона була насправді, а такою, якою він її бачив очима закоханого і якою малював.

Його пам’ять переносилася через довгий проміжок часу, темний і бурхливий, як розхвильоване море; від сьогоднішньої туги він повертався прямо в щасливу молодість. Реновалес не хотів згадувати про тяжкі роки, коли вони з дружиною запекло воювали, похмурі і дратівливі, неспроможні прямувати далі однією стежкою… Життєві прикрощі розтанули, як дим. Думав він лише про часи, коли вона кохала його, згадував її усмішку, доброту, згадував, яка вона була лагідна і слухняна. Яка глибока ніжність поєднувала їх напровесні життя, коли вони Лежали, обнявшись, на цьому ліжку, де тепер він скулився один — самотній і сумний!..

Митець тремтів від холоду, бо пальто, яким він укрився, не могло замінити ковдру. Гострі зовнішні відчуття розбуджували спогади, і уламки минулого виринали із глибин пам’яті. Холод нагадав йому про сльотаві ночі у Венеції, коли над вузенькими провулками та пустельними каналами годинами лилася з неба вода, і в глибокій урочистій тиші міста, що не знало ні цокання кінських копит, ні торохтіння коліс, ляпотіли й ляпотіли по мармурових сходах краплі дощу… Вони з Хосефіною лежали в цьому ліжку, під теплою ковдрою, а навколо були ті самі меблі, що й тепер угадувалися йому в темряві…