Маха гола - Ібаньєс Бласко (читаемые книги читать .txt) 📗
Ідучи своїм садом, Реновалес стиха наспівував. Усміхнувся воротарці, коли вона відчинила йому хвіртку, і негарному жвавому песику, що підбіг із радісним скавулінням і лизнув йому ногу. Прочинив скляні двері і з гамірного зовнішнього світу потрапив у звичну глибоку тишу. Ноги грузли в м’яких килимах: не чутно було нічого, крім таємничого шарудіння картин, які вкривали стіни від підлоги до стелі, похрускування невидимої шашелі в рамах та ледь чутного шелестіння протягів. Тут, на нижньому поверсі, висіли всі етюди, що їх будь-коли намалював художник, малюнки, виконані під напливом скороминущого натхнення, — завершені й незавершені, — а також картини та ескізи декотрих його друзів — відомих художників або улюблених учнів. Міліта, коли була дівчинкою, любила гратися серед цих декорацій, що тяглись далеко в глиб темних коридорів.
Почепивши капелюх на вішалку й поставивши ціпок, маестро раптом прикипів очима до акварелі, що висіла неподалік і чомусь ніби вирізнялася серед інших картин. Він неабияк здивувався, чого це раптом звернув на неї увагу, адже досі завжди проминав її, не помічаючи. Малюнок був непоганий, але зроблений недосить упевнено, явно недосвідченою рукою. Хто ж його автор? Напевне, Сольдевілья. Але, підступивши зовсім близько і роздивившись акварель, митець посміхнувся… Та це ж його власний малюнок! Чимало відтоді збігло води!.. Він спробував пригадати, коли й де намалював цю річ. Щоб допомогти своїй пам’яті, невідривно дивився на зображену на акварелі чарівну жіночу голівку з очима, побитими мрійним серпанком. Хто ж це був йому за натуру?
Зненацька на обличчя художникові набігла тінь. Він відчув збентеження й сором. Ото йолоп! Та це його Дружина в юності, Хосефіна, якою він так часто милувався і яку з радістю малював!
Він склав провину за свою неуважність на Міліту і вирішив, що накаже прибрати звідси цей етюд. Портретові його дружини не місце в передпокої, біля вішалки.
Після сніданку він сказав служникові, щоб той зняв акварель і повісив її в одному з салонів. Той поглянув на нього з подивом.
— Таж портретів сеньйори у домі безліч!.. Ви стільки разів її малювали!
Реновалес роздратовано перебив слугу. Стільки разів! Якби ж то він знав, скільки разів малював її… Охоплений несподіваною цікавістю, художник не зразу пішов у студію, а заглянув спершу до вітальні, де колись Хосефіна приймала гостей. Він знав, що там висить на найпочеснішому місці великий портрет дружини, який він намалював у Римі: гарненька жіночка в мереживній мантильї, у чорній спідниці з потрійним воланом, а в руці — черепахове віяло. Справжнісінький Гойя. Якусь мить він дивився на привабливе личко, затінене чорним мереживом: бліде аристократичне чоло, темні, пойняті східною млостю очі. Якою гарною була тоді Хосефіна!
Щоб краще роздивитися на портрет, художник підняв штору. Світло розлилося по темно-червоних стінах, заблищало на рамах інших, менших картин.
І тоді художник з подивом побачив, що гойєподібний портрет тут не один — були й інші. Обличчя дружини виринало з усіх куточків вітальні, дивилося на нього з кожної стіни. Воно проступало на маленьких етюдах, де були зображені простолюдинки або вельможні дами XVIII сторіччя; на акварельних портретах мавританок; у гречанок із застиглими суворими обличчями, ніби перенесених із картин на архаїчні сюжети Альма-Тадеми*. Усе, що висіло у вітальні, усе, що він намалював, було Хосефіною, мало її обличчя або відтворювало її риси в нечітких лініях спогадів.
Він перейшов до салону навпроти, і звідти теж випливло йому назустріч обличчя дружини поміж обличчями багатьох його друзів.
Але коли ж він усе це створив? Не міг згадати і дивом дивувався, що так багато намалював цілком несвідомо. Здавалося, все життя він тільки те й робив, що писав Хосефіну.
Художник пройшов усіма коридорами, побував у кожній залі, у кожній кімнаті, де висіли картини, і скрізь бачив дружину, в найрізноманітніших образах: і похмуру, й усміхнену, і вродливу, і з сумним хворобливим обличчям. Бачив її на ескізах, на простих рисунках вуглиною, помічав начерки її голови в куточках незавершених полотен; і з кожного малюнка вона дивилася на нього пильним і невідривним поглядом, позначеним то сумною ніжністю, то виразом гіркого докору. Де ж були його очі? Він жив посеред усього цього й нічого не помічав; щодня минав Хосефіну і не звертав на неї уваги. Тепер дружина ніби воскресла; тепер вона сідатиме з ним за стіл, лягатиме в ліжко, ходитиме по дому, і він завжди відчуватиме на собі погляд очей, які колись проникали йому в саму душу.
Небіжчиця не померла; воскрешена його рукою, вона дивилась на нього з усіх боків. Хоч куди він ступав, куди повертався — всюди бачив її обличчя; вона вітала його мало не в кожних дверях, кликала з глибини кімнат.
У трьох студіях чекала на нього ще більша несподіванка. Тут було все, що він малював під напливом натхнення, тільки для себе, а не для продажу, і все це нагадувало про небіжчицю. Картини, які мали вражати уяву гостей, були нижче, на рівні людського зросту; стояли на мольбертах або висіли на стінах поміж розкішними меблями; а вище до самої стелі тяглися ряди давніх етюдів, полотен без рам, давніх і забутих картин; і з першого ж погляду Реновалес побачив, як з цієї мішанини живопису виринає те саме загадкове обличчя.
Звикши до всього, що його оточувало, він жив досі, не підводячи вгору очей, неуважно ковзаючи по стінах поглядом і нічого не бачачи, не вглядаючись в отих зовні несхожих жінок, що дивилися на нього з однаковим виразом. Не раз приходила сюди ввечері і графиня, приваблена інтимною атмосферою студії. Але навіть перська ширма, яка висіла на списах перед глибоким диваном, не могла сховати коханців від сумних і пильних очей, що, здавалося, множились на стінах під стелею!..
Щоб заглушити в собі голос сумління, він заходився рахувати картини, з яких дивилося привабливе личко дружини. Їх було дуже багато: в них відбилося ціле життя художника. Переводячи погляд на нову картину, він щоразу намагався згадати, де й коли намалював її. У ту пору, коли він ще палко кохав дружину, то постійно відчував потребу й бажання зображувати на полотні те, чим милувався з глибокою ніжністю і любов’ю. Згодом він прагнув полестити їй, огорнути її пестливою оманою, переконати, що вона — єдиний предмет його мистецького поклоніння, і малював її лише туманно схожою на себе, окутував її риси, вже позначені руйнівною печаттю хвороби, легким серпанком ідеальності. Жити — для нього означало малювати, і, як більшість художників, він брав за натуру тих, хто завжди був поряд із ним. Дочка забрала у свій новий дім цілу купу живопису: усі картини, ескізи, малюнки та акварелі, що зображували її й у тому віці як вона ще гралася з котом, сповиваючи його в ганчір’я, мов у пелюшки, і вже гордовитою дівчиною, за якою упадали Сольдевілья та її нинішній чоловік.
Мати ж залишилася вдома, і ось тепер, після смерті, її багатоликий образ несподівано огорнув митця, мов густий туман. Усі навіть незначні події життя ставали для Реновалеса сюжетами картин та малюнків. Він згадував, як щоразу радів, коли бачив дружину в новому вбранні. Колір змінював її, і вона ставала для нього зовсім іншою жінкою; коли він схвильовано казав їй про це, дружина сприймала його слова як вияв захвату, а насправді то була тільки радість бачити перед собою нову натуру.
Усе Хосефінине життя було відтворене чоловіковим пензлем. На одному полотні вона йшла лукою, у білій сукні, замріяна і неуважна, як Офелія*; на іншому — стояла в крислатому капелюшку з перами і вся в коштовностях — схожа на багату і самовдоволену міщаночку. Чорна ширма правила за тло її декольтованого бюсту з ледь помітними рисками ключиць над мереживною крайкою і гордо випнутими персами, маленькими й округлими, мов яблука кохання. Ще на іншому полотні вона була в блузці з короткими рукавами, в довгому, до землі, білому фартусі, насуплене чоло прорізала тоненька зморшка стурбованості та втоми, і весь вигляд цієї жінки свідчив про те, що їй нема коли дбати про свою зовнішність. Намальований у часи, коли їм жилося скрутно, цей портрет був образом дбайливої господині, мужньої подруги, яка, не маючи служниці, усе робила сама, своїми делікатними руками, прагнучи, щоб митцеві нічого не бракувало на їхньому сумному горищі, щоб його не обсідали дрібні прикрощі, поки він докладає відчайдушних зусиль, намагаючись пробити собі дорогу.
