Живцем поховані - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

- То це вже те­пер і го­род не наш, і са­док не наш? - спи­та­ла ма­ти.

- Наш те­пер і го­род, на­ша й ле­ва­да, але не на­ше по­ле. По­ля не да­дуть нам і за чинш, - обізвав­ся батько та­ким чуд­ним го­ло­сим, не­на­че він го­во­рив десь за стіною або під зем­лею, не­на­че йо­го жив­цем по­хо­ва­ли в ямі.

- Побила нас ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! Ой бо­же наш ми­лос­ти­вий та ми­ло­серд­ний! Завіщо ж нас так страш­но скрив­ди­ли? - за­го­ло­си­ла ма­ти й опус­ти­лась на призьбу, вхо­пи­лась до­ло­ня­ми за вид і так зап­ла­ка­ла, так за­го­ло­си­ла, як го­ло­сять по мерт­во­му. Увесь вид її став мок­рий од сліз, не­на­че во­на ту­жи­ла над ма­те­ри­ною до­мо­ви­ною.

Позбігалися близькі сусіди міща­ни та міщан­ки, ста­ли гур­том ко­ло ха­ти й тільки мовч­ки ди­ви­лись, як ма­ти по­би­ва­лась на призьбі. Мо­ло­диці й собі по­ча­ли пла­ка­ти, не­на­че в хаті ле­жав на лаві мрець, а во­ни пос­хо­ди­лись на по­хо­рон. Най­мич­ка по­да­ла на стіл обід, але ні ма­ти, ні батько й за стіл не сіли й лож­ки в стра­ву не вмо­чи­ли. Не сів і я за стіл. Мені й їсти пе­ре­хотілось че­рез ті сльози та го­лосіння. В батька й у ма­тері цілий день і ріски не бу­ло в роті. Батько тільки усе ха­пав ку­холь з кри­ниш­ною во­дою та пив во­ду. Сусіди не од­хо­ди­ли од йо­го цілий день, чи сидів він у хаті, чи хо­див по сад­ку, де­котрі й дню­ва­ли й но­чу­ва­ли в нас: бо­ялись, щоб він ча­сом сам собі не за­подіяв смерті. Якась ту­га, не­на­че якась страш­на по­шесть об­ня­ла усю на­шу осе­лю, та чи то од­ну на­шу?

- Батько мій був ще не ста­рий, був здо­ро­вий та пле­чис­тий, пос­тав­ний на вро­ду. Але од то­го ча­су йо­го не­на­че який­сь от­рут­ник на­поїв яко­юсь от­ру­тою. Че­рез рік він вже за­нидів і по­сивів. Чор­ний во­лос при­пав по­ро­хом та сріблом.

Як Свікліцький роз­ка­зу­вав, йо­го діти сто­яли ко­ло по­ро­га й по­ну­ри­ли го­ло­ви, слу­ха­ючи ту роз­мо­ву. Не ма­ючи яс­но­го втям­ку, про що оповідав батько, оче­ви­дяч­ки во­ни обоє пос­те­ре­га­ли, що і над батьком, і над ни­ми скоїлось щось страш­не, якась ли­ха подія. Дівчин­ка, не­чут­ливіша од хлоп­ця, ди­ви­лась сум­ни­ми очи­ма на діл, уст­ро­мив­ши па­лець в роз­ту­ле­ний ро­ток.

- Чом же батько не по­зи­вав­ся з гра­фом? Чом не про­си­ли гра­фа? Чом не по­зи­ва­лись інші? - спи­тав­ся я.

- Чом не по­зи­ва­лись? - Тим не по­зи­ва­лись, що в ру­ках до­ку­ментів не ста­ло. Нічо­го не вдієш з си­лою. За це усі доб­ре зна­ли.

- То там між ти­ми діди­ча­ми був і Со­шен­ко? - спи­тав я.

- Був і Со­шен­ко. Але він з до­са­ди виїхав до Бо­гус­ла­ва та потім якось вий­шов в лю­де й став ве­ли­ким май­ст­ром ма­ля­ром, чи що, - ска­зав Свікліцький.

- Вийшов і справді май­ст­ром ма­ля­ром. Був за вчи­те­ля ма­люнків у Києві в гімназії, та­ко­го, який і в вас єсть отут в гімназії в Білій Церкві. Отож він, як сам вчив­ся в Пе­тер­бурзі, то й повів за со­бою ту­ди й вивів в лю­де й Та­ра­са Шев­чен­ка, що то є йо­го книж­ка «Коб­зар». Со­шен­ко за­лу­чив Та­ра­са до ма­лярської шко­ли й на­пу­тив йо­го на доб­ру путь. Чи до­во­ди­лось пак вам чи­та­ти Шев­чен­ко­во­го «Коб­за­ря»?

- Ні, я не чи­тав, я тільки чув про Шев­чен­ка, бо лю­де роз­ка­зу­ють про йо­го й у нас. Був між ти­ми діди­ча­ми й Со­шен­ко; бу­ло їх чи­ма­ло. Усі ми пе­ре­ве­лись ні на що, усі зу­божіли. Мій батько за­раз та­ки спро­дав­ся: спро­дав во­ли, во­зи, плу­ги, спро­дав клу­ню, бо це усе ста­ло йо­му не­потрібне. Мій стар­ший брат вже тоді вчив­ся в школі в Ва­силькові, та й вий­шов потім в «чи­нов­ни­ки». А ме­не вже й не да­ва­ли до шко­ли в Ва­сильків, бо й учи­ти, й во­зить ме­не до Ва­силько­ва не бу­ло за що. Я хо­див вчи­тись в ту­теш­ню шко­лу до дя­ка, бо тоді в Білій Церкві й не бу­ло іншої шко­ли, так я вже й не вий­шов в лю­де.

- Чом же батько й інші дідичі не про­си­ли гра­фині Олек­санд­ри? Ад­же ж во­на бу­ла пра­вос­лав­ної віри й пос­та­ви­ла со­бор, й да­ла ве­ликі да­ри в со­бор, - спи­тав я в Свікліцько­го.

- Не насміли­лись всту­пить до неї, та їх і до гра­фа не пус­ти­ли б.

Ксаверій Браніцький пос­та­вив ма­ленький кос­тел, а Олек­санд­ра Браніцька пос­та­ви­ла ве­ли­кий му­ро­ва­ний со­бор і за жи­вот­тя од­пи­са­ла гроші на дру­гу му­ро­ва­ну церк­ву, ще й да­ла в со­бор і в за­ро­сянську церк­ву щедрі, по правді царські жерт­ви. В со­бор по­жерт­ву­ва­ла ве­ли­кий срібний хрест на прес­тол, важ­ку, здо­ро­ву єван­гелію, об­ко­ва­ну сріблом, до­рогі пар­чеві ри­зи й сти­хар з надз­ви­чай­но до­ро­гої парчі, срібну кро­пильни­цю й зо­ло­ту ча­шу. Ча­ша пиш­ної ро­бо­ти, зав­виш­ки на півар­ши­на. Дер­жал­но чаші - це пу­чок зо­ло­тих ко­лосків пше­ниці, а звер­ху ко­лос­ки об­гор­та­ють здо­ро­вий вер­шок чаші. Срібна кро­пильни­ця ва­жить більше пу­да й та­ка важ­ка, що її не бе­руть в ве­ли­ких про­цесіях, бо в ди­яко­на бо­лять од ва­ги ру­ки. Окрім то­го, Олек­санд­ра Браніцька од­пи­са­ла в ду­хов­ниці капітал на се­лянські бан­ки для се­лян і од­пи­са­ла гроші на сільські шко­ли. Капітал на се­лянські бан­ки наріс те­пер на двісті ти­сяч рублів, а на йо­го аж те­пер за­ве­ли для крес­тян один банк в Білій Церкві, а дру­гий в Ста­ви­щах. За­пи­сані на сільські шко­ли гроші те­пер по­вер­нуті на цер­ков­но-па­рафіяльні сільські шко­ли. Браніцька по­мер­ла 1837 ро­ку й по­хо­ва­на в со­борі. Олек­санд­ра Браніцька ма­ла дум­ку про на­родні шко­ли й про бан­ки для се­лян са­ме тоді, як пан­щи­на бу­ла най­важ­ча для на­ро­да.

Тим ча­сом Свікліцька по­вер­ну­лась з ого­ро­да й при­нес­ла тарілку пе­ре­ми­тої місяч­ної редьки та кілька ци­буль з зе­ле­ним ба­дил­лям. Пос­та­вив­ши тарілку на стіл, во­на шат­ну­лась по хаті, знай­шла на вікні сільнич­ку, не­на­че ки­ну­ла її на стіл, мет­ну­лась до мис­ни­ка, вхо­пи­ла тарілку й побігла до пе­карні. Не­за­ба­ром во­на знов впурх­ну­ла в двері й пос­та­ви­ла на стіл тарілку з осе­лед­цем, вхо­пи­ла на мис­ни­ку ви­дел­ку, ніж та ок­раєць хліба й це усе не­на­че шпур­ну­ла на стіл. Нас­тя біга­ла та веш­та­лась по світлиці швид­ко, жва­во, не­на­че ха­па­лась або не­на­че зу­мис­не по­ка­зу­ва­ла мені свої пиш­но по­ви­ши­вані ру­ка­ви, на­мис­та та ду­качі. Спішна та жва­ва, уся ніби по­мальова­на од го­ло­ви до чер­во­них сап'янців, во­на ніби шу­га­ла по світлиці, мов рай­ська пти­ця. Во­на бу­ла ще ду­же мо­ло­да, а Ва­си­леві вже бу­ло більше ніж со­рок год. Свікліцький по­хап­цем ук­ла­дав у ко­пи по­лу­день, аж редька хру­ща­ла в йо­го міцних зу­бах на всю ха­ту, і в йо­го аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. По світлиці пішов си­рос­ний риб'ячий важ­кий дух, і повітря ста­ро­го дом­ка по­ча­ло од­го­ни­ти ци­бу­лею.

Я по­чав роз­пи­ту­вать Нас­тю про її жит­тя. Нас­тя, впо­рав­ши­ся з по­луд­нем, знов десь запірва­ла жме­ню насіння, не­на­че во­но си­па­лось з неї десь з ру­ка­ва. Во­на присіла на кінчи­ку стільця, роз­ка­зу­ва­ла, потім знов схоп­лю­ва­лась в місця, ки­да­лась до суд­ни­ка, щось там поп­рав­ля­ла, розс­тав­ля­ла ряд­ком тарілоч­ки й знов сіда­ла. Жва­ва, в'юнка, во­на, здається, не мог­ла всидіти на од­но­му місці ані на хви­ли­ну.

- Чим же ви жи­ве­те? Чим ви за­роб­ляєте на про­жит­тя? - спи­тав я в Насті.

- А чим же я жи­ву? жи­ву пе­ре­купст­вом, як жи­вуть наші міщан­ки пе­ре­куп­ки. Влітку за­ку­по­вую на баш­та­нах ка­ву­ни, дині та огірки та й пе­реп­ро­дую в місті; пе­реп­ро­дую яб­лу­ка, груші, сли­ви та й усякі овочі та ого­ро­ди­ну: бу­ря­ки, кар­топ­лю. А прий­де зи­ма, тоді пе­реп­ро­дую са­ло, ри­бу, яй­ця, пшо­но. Ча­сом стаю й за пе­репічай­ку та буб­лей­ни­цю: пе­чу та про­даю па­ля­ниці та буб­ли­ки. От­так тов­чусь сли­ве цілісінький рік, то тим, то сим за­роб­ляю; ска­за­но, тре­ба чимсь жи­ти й дітей го­ду­ва­ти. По­ки діти бу­ли малі, то тре­ба бу­ло прис­тав­лять до їх няньку, бо не ки­да­ти ж їх до­ма са­мих. Чо­ловік в до­розі або в най­мах, а я на ба­зарі; ха­та на­ша стоїть ніби пуст­кою, все пус­тує, як пе­ре­мер­ли мої старші діти. Бу­ло йду на ба­зар з своїм кра­мом, за­су­ну за­су­вом двері, пе­рех­ре­щу ха­ту та й ки­даю на од­чай бо­жий. От­та­ке на­ше жит­тя. Сид­жу бу­ло на місті, а дум­ки мої усе ко­ло ха­ти та ко­ло го­ро­да. Я там, а дум­ки мої тут кру­гом ха­ти, кру­гом дітей літа­ють, як ластівки.