Живцем поховані - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Холоднувате свіже повітря старого дому підсвіжило мої нерви, і після душного вагона мені було надзвичайно приємно тут посидіти й трохи одпочить. Нерви мої заспокоїлись. Вогкуватий та свіжий дух в світлиці був мені приємний. Я люблю цей дух стародавніх домів. І мої думки без моєї волі несамохіть перелетіли в давню давнину, в світлицю мого діда. Перед моїми очима встала уся обстава давніх дідових покоїв, одразу виникли, мов з туману, давні люде того часу, сивобороді діди з поморщеними щоками, але здорові, кремезні й веселі, бабусі в простих убраннях, але з щирим непотайним серцем; виникли, мов з туману, старі сиві українські шляхтичі в довгих сіртуках з вузенькими рукавами, з намотаними на шиї чорними шовковими хустками, їх старі жінки в білих чипках або в шовкових хусточках на голові, в довгих шалях на плечах, з народною мовою в устах, з народними веселими жартами в розмові. Кругом мене на цих дерев'яних помальованих стільцях із чудернацькими вирізками на спинках неначе сиділи ті давні люде, провадили щиру веселу розмову. Я ніби почув їх голоси з далекої минувшости, їх розмову, веселий сміх, гострі жарти. Мені чогось здавалось, що з опрічної кімнати от-от незабаром одчиняться двері, і звідтіля вийде старенька, висока, рівна станом сива панія, котра колись мене малого годувала горіхами та маковниками: здавалось, що в дверях заманячать два кінці смугнастої шалі, котрі спадають додолу й черкаються об діл, заманячить ридикуль в її руках, і вона двигне ногою, присяде й зробить мені старомодний кнікс…
Світличка ніби дихнула на мене тим духом давніх часів, од котрого вже й сліду не зосталось. Згадки пішли за згадками, картини стародавнього життя виникали одна за однією, мов із туману. Я сидів задумавшись.
Свікліцький скинув катанку й сів коло стола. В чорній сіртучині з дешевої черкешини він ще більше скинувся на пана білим видом і високим та широким, трохи випнутим чолом, і м'якими лиснючими кучерями кругом голови.
- Чи далеко, Василю, повезеш пана? - спитала жінка в Свікліцького.
- Ой дуже далеко! Начувайся, Насте, лиха, бо може й дві ночі дома не ночуватиму, - обізвався Василь, і з-під його кудлатих вусів, багацько ясніших за борідку, блиснули білі густі й рівні, як підрізані, зуби.
Він бистро зирнув на мене: очі ніби промовляли до мене, що він жартує й тільки лякає жінку. Я вглядів, що в його карих очах світився розум, в погляді промайнули тяма й розвиток, промайнули гостро, але виразно, чого не можна зауважить в очах простих селян або міщан при їх нешвидких млявих думках, а його гострі очі виявляли швидке рушіння думок і спадковий примітний розвиток голови.
- Як я не вернуся додому на ніч, то тут вночі прийдуть до тебе розбишаки, видеруть вікно, влізуть у хату та цюк тебе сокирою по голові! А тоді витягнуть скриню в вікно з усім твоїм добром, з намистами й з дукачами, і з юбками та керсетами, - говорив Свікліцький.
- Чорт зна що верзе! Ще й лякає. Коли б хоч не лякав, - обізвалась Настя, стоячи коло судника та лузаючи насіння.
- Ож побачиш. Чогось моя душа почуває, що де тебе цієї ночі прибуде в гості отой страшний, рудий бородань різник Берко з тією здоровецькою сокирою, що нею рубає м'ясо в різницях, - промовив Василь.
- Ще й Берка на тобі в додаток! Мовчав би вже, коли не вернешся додому на ніч. Оттак він усе! Йому жарти, а я лягаю спати з дітьми, то аж трушуся: і сама хрещусь, і дітей хрещу, і вікна хрещу, і двері хрещу.
- А патлатий Берко й твоїх хрестів не побоїться. Вчора казав мені, що прийде з сокирою до тебе доконешно сьогодні вночі.
- Та ну бо, чоловіче! Хоч не верзи отого страхіття на од'їзді, бо не спатиму цієї ночі до білого дня.
- Оджеж цієї ночі сподівайся його до себе в гості в глупу ніч, - сказав Василь.
- Отаке мені горе, як бачите! - сказала Настя, обертаючись до мене. - Раз тієї зими він як повіз якогось папа до сахарні, то не було його два дні й дві ночі. А саме перед тим вночі в нас у Білій Церкві злодії обікрали і вбили одну стару панію, котра жила сама собі з куховаркою в опрічному домі. Пані була багата. Про те усі знали, що в неї в скрині сила грошей.
- Оце ж розбишаки й тебе вилущать! - обізвавсь Василь.
- Саме перед тим Василь виїхав в дорогу, став під хуру. Нема його та й нема! Що вже я перемучилась, перепечалилась та перепудилась! І вродилась, й хрестилась, - то ще не зазнала такої муки, як тоді. Дві ночі поспіль мене од страху неначе трясця трясла. Лежу я на ліжку з малими дітьми, а мене й сон не бере. Все поглядаю на вікна, чи не добувається часом хто до хати. Усе підводжу з подушки голову та й прислухаюсь: а надворі завірюха, метелиця крутить та хуртовина. Чую я, щось стукотить та скрипить: певно вітер хилитає вір'я та ворота; а мені все здається й уявляється уявки, що то злодії вже виколупують вікна або торгають дверима. Господи! скільки я набралась тоді страху. Дві ночі не спала, а ніби продрімала, як курка на сідалі.
- Оце ж і тепер, як поїду з паном, то ти й цієї ночі сидітимеш, як курка, та кунятимеш до самого світа. Я це передчуваю. Оджеж якийсь розбишака приплентається вночі, встромить ножа в щілину в дверях, скине защіпку та й всурганиться до тебе.
- Через наші двері розбишака не простромив би ножа, - обізвалась Настя сміливим голосом, але при тих словах оступилась до порога, причинила двері й оглянула, чи добре двері причиняються, чи щільно пристають до одвірків коло клямки та коло защіпки, неначе не йняла віри й дверям і хотіла на свої очі пересвідчитись, чи не вліз би часом ніж у щілину.
- Оджеж через наші двері злодій зроду-звіку не одщепить защіпки, не всуне ножа, бо двері заходять не просто в лутки п'ятою, а в продовбані наскрізь в лутках зашкалубини.
- А може вже двері обшмульгались проти клямки та защіпки? - сказала Настя й заглянула в щілину, потім одхилила двері й знов оглянула, ще й пальцями полапала гострий рубець коло дверей проти защіпки, чи не стерся він часом.
- Чорта з два простромить ножа! А зась йому! - сказала Настя й засміялась, зовсім пересвідчившись в безпешності.
- Але мої коні добре полуднують, вже незабаром спорожнять шаньки, а хазяїн сидить голодний та теревені справляв, та свою перелякану жінку лякає, - сказав Свікліцький, - побіжи лиш, Насте, на город та розгуби там трохи свої страхи, щоб їх на ніч менше зосталось, нарви мені або місячної редьки, або цибулі, або дай мені на полудень оселедця.
Настя побігла на город. Я почав розпитувать Свікліцького, як його батько втратив поле й грунт і з якої причини поле й грунт опинились в графських руках.
- Скажіть мені по правді, як воно так трапилося? - питав я.
- Колись мій батько мав коло Білої Церкви може з шістдесят десятин поля, а може й більше. Це була наша давня держава, наша батьківщина й дідизна, бо ми з давніх-давен були дворяни, коли ще тут і графа Браніцького не було. Таких дворян, як мій батько, тут у Білій Церкві колись було чимало. Усі вони були дрібні поміщики, чи як тут у нас кажуть, дідичі: хто мав десятин двадцять поля, хто сорок або п'ятдесят отут кругом Білої Церкви. А в містечку усі вони мали справіку свої грунти та левади. І цей огород з левадою, де оце стоїть моя хата, колись це усе було наше, була наша держава. Всі ті дворяни були православної віри, не поляки, обладували землі, аж поки не з'явився тут польний гетьман Ксаверій Браніцький. Бо ще як була Польща, то тут все були польські піддані, і польський король подарував гетьманові Ксаверієві Браніцькому оцю усю Білоцерківщину й Богуславщину аж до Вільшани та Шполи - сливе цілий повіт сіл та містечок.