Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
— Не дурно, — кажу, — у нас говориться, що як хочеш позбутись приятеля, то нагодуй його або пожалуй та запоможи його лиху. Мабуть, і у вас, бісів, такий самий звичай… Отака твоя дяка за мою ласку?.. За мою добрість?..
Він ніби трохи засоромився — покинув лаятись і схопив у лапки свою дурну голову, наче вона йому розпадається з туги. А я, вважаючи, що він втихомиривсь, зразу гонів на двоє геть від його. Так постерегло кляте чортеня.
— Га! Ізраднику! Втікать!
Та до мене, а я між старі верби, та скоком на пеньок, та з пенька черк на вербу, та з верби й захрестився наокруги.
Як він заскавучить, як заскиглить, боже мій! Світе мій! І тудою звивається, і сюдою-хоче до мене присікатися, та ба! — нічого не вдіє — захрещено… Тільки дурно мордується…
Та й мордувалося ж скажене бісеня! І скаче, і тупоче, і по землі качається, і вгору пнеться, копитцями і толочить, і риє, ріжками і довбає, і креше, зубами ляска, аж поза річкою лунає, очима вже помотлошив мене і пожер… Крутиться, вертиться, скавучить, скиглить, свергоче, виє, стогне… А з самого таке полум’я приска, неначе стонадцять кіп смоляного віхтя палає.
А я умостивсь собі на вербі й байдуже мені: «Нехай, — думаю, — турецький син мордується! Я спокійненько та гарненько пересиджу, поки на світ благословиться, — а заспівають півні, нечиста сила зслизне, тоді поберусь додому… бо таки вже час…»
Посидів я трохи, подивився, потішивсь… далі й надокучило мені. Одно — невелика честь на гіллі стриміти, а друге і те, що треба ж і стерегтись трохи, бо нечиста сила каверзна: часом таке тобі утне, що й довіку чмихатимеш… І що далі, то все мені гірш надозолює…
До того ще й жалкувати ні на кого, тільки на свій дурний розум: надало змилуватись над тим навіженим пекельником! Я, бачте, такий чоловік — м’якушка, що нехай де яка пригода, або журба, або смуток, то зараз там мої й жалощі… Отже ж і пожалував, бодай його хрінова мати жалувала!
А час хоч не стоїть, та й не летить крилами. На небі зорі аж скачуть і такого їх, наче хто раз у раз з кошиків ггідсипа; молодик ніби все ще вгору підбивається, соловейко не вгава — щебече… Коли ще на те світання благословиться!
І така на себе досада мене допікає, що якби се не я, а хтось інший, то б до ладу його вичубив. Зітхаю важенько та думаю: «Гриць наварив, Гриць і поживай!»
Тільки що я собі теє промовив, мене наче вхопило: годі панькатися з тією принукою. Удостачу тієї підгнети! Не хочу! Не буду! Раз мати родила!
Обхрестивсь та й беркиць з верби впрост на гаспидові ріжки… Несамовито загарчав гаспид… Земля наче луснула… Загуло, завихтирило… Усе пішло обертом… Та як черкне мене вгору, то я фуркнув, як з лука… І понесло мене, наче степові пухи… Несе-несе-несе… та все околіями; аж геть поза Трощанські гаї, поза Сорочий Брод, поза Гайворонський степ, та поза якісь кручі, та ягури, та бескиди… Та як бехнуло, то аж трохи не на три цалі у землю мене втрощило… Схаменувсь помалу, підводжусь, роздивляюсь… Се ж я у проваллі поза млином! День вже такий як бик, тичба людей гомонить коло греблі, а Гапка надо мною молитвочку вичитує… Сказано, жінка: тут би дякувати господеві, що визволив чоловіка з напасті, а вона нарікати, та гудити, та кепкувати… І що ж ви думаєте, досі не йме віри! «П’яницям, — наполягає, — катзна-що верзеться…» Себто я п’яниця… Та до того як візьметься свої докладки докладать та вигадки вигадувать-бодай і не снилось! То я вже і не змагаюсь, а як той побідаш, що сіяв ячмінь, а жінка йому: «Гречка!» Згоджуюся й я: «Нехай буде гречка!»
Митрофан Александрович
Народився в селі Калита Остерського повіту на Чернігівщині. По матері Александрович — онук київського козацького полковника Антона Танського і його дружини Параски Семенівни, дочки Семена Палія. Освіту отримав у артилерійському корпусі в Петербурзі, звідки виходить в ранзі офіцера. Проте військова служба його не манила і він оселяється в родинній Калиті, займається господарством та літературою. В «Вестнике Западной Европы» публікує історичну працю про гетьмана Дорошенка. Приблизно в 1877 році козаки й селяни обирають його головою Остерського земства, на цій посаді він працює до 1880 року, коли внаслідок ревізії санатора Половцева був змушений подати у відставку. Ця прикрість викликала в нього нервову хворобу. Під час депресії приїжджає до Києва і вночі вискакує з вікна готелю. Вранці знайшли його з розтрощеною головою. «Так сумно закінчив життя чоловік дуже талановитий, котрий увійшов у життя з великим запалом морального чуття, — писав його сучасник, що заховався під криптонімом В. — В іншому часі, при інших обставинах суспільних він став би окрасою своєї літератури й науки».
Прозова спадщина Александровича — це всього п’ять оповідань, які друкувалися на сторінках «Основи» (1861-1862). З них до фантастичних можна віднести «Проскурку» й «Антона Михайловича Танського».
Оповідання «Антін Михайлович Танський» вперше надруковано в «Основі» (1861, серпень). Подається за першодруком.
АНТІН МИХАЙЛОВИЧ ТАНСЬКИЙ
Давно се діялось, ще тогді, як гетьмани заправляли Україною, жив на Вкраїні славний лицар, вельможний пан полковник київський Антін Михайлович Танський. Багато було у його людей і худоби; багато земель, сіл і хуторів подарував йому цар Петро; багато накупував Танський, узявши за жінкою Параскою Паліївною посагу дві куфи польського золота і срібла, а ще більш одняв він ґвалтом од убогих козаків і посполитих.
Знали і поважали Танського в Україні і Польщі; ходила чутка про його щедрість і прихильність до віри православної і по далеких землях турецьких, де ворог Христа мордує християн.
Частенько відтіля, з обителей сербських і болгарських, а найбільш з гори Атонської, приїздили до нас на Україну ченці і ніколи не вертались додому без добрих дарів; щедро наділяв побожний українець своїх безталанних братів. Чимало попередавав і Танський грошей і подарунків на Атонську гору; ім’я його поминалось там між строїтелями і благотвопителями храму сего.
Раз якось велика халепа постигла Атонську обитель. Ватага навіжених бісурманів поруйнувала церкви, пообдирала ризи з ікон і забрала церковний скарб. Ченці поховались по горах та байраках, а як одійшли вороги, зібрались на руїнах плакати та сумувати.
— Не журіться, діти, — почав сивий, як голуб, ігумен, — отчаяне — великий гріх! Се нам за наші гріхи послав Господь. Не плачте, бо ще живуть в Московщині і Україні божі душі. Вони пособлять нам і, може, коли божа милость, знов во славу його одправлятимем службу на нашій святій горі.
Благословив він трьох ченців і послав їх у Москву і на Україну.
Холонуло серце земляків наших, слухаючи оповідання ченців. Останній шеляг давала їм бідна удова, повною жменею сипав вельможний пан золото у чернечі капшуки, церкви і монастирі давали свої сосуди, Антін Танський подарував барило червінців. У його ховали монахи свій скарб і знов розходились, щоб зібрати ще більше. Дивувався Танський, дивлячись на те золото. «Уся моя худоба, — думав він, — не винесе проти сего». Заздрість і скнарість дерли його серце…
От привезли ченці і остатні гроші, щоб зібрати усе до купи і уранці рушити за границю. Підійшов Танський під благословеніє і привітав їх, як дорогих гостей.
Настала ніч. Позасинали ченці, а Танський не спить: ходить і ходить він по світлиці і думає тяжку думу. Перед світом кличе він до себе слуг своїх, братів Петра і Семена Недовірків та Матвія Скарбовського.
— Здорові були, вірні мої слуги, — озвався до їх пан, наче не своїм голосом. — Уранці поїдете ви услід за ченцями. Велика филя на Дніпрі, ще чого доброго потопляться. Дивіться ж, щоб були цілі їхні гроші. Молитимемось за їхні душі, а гроші оддасте мені.
Знає Танський, кому й казати такі речі. Обидва брати — перехрещені татари, а Скарбовський — недоляшок; служив він колись у гетьмана Потоцького, як той ходив під Хвастів, украв у його гроші, утік до Палія і переказав йому, де стоять ляхи. Несподівано напав Палій на ляхів і вирубав їх у пень, а Скарбовського при собі зоставив.
