Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
— Ні, куме, — кажу, — що правда, то правда: горілка до добра не доведе!
(А сам поглядаю на Демчиху.)
— Авжеж, не доведе, — згоджується Демко. — Треба, бач, міру знати.
— Еге ж, міру! — почала начебто кепкуючи, Демчиха.
Та не доказала, бо Демко вже достав царягрядку, — така була в його не з малих пляшечка жбанком, од якогось турчина, чи що, собі придбав, і дає їй у руки:
— Оковитої мені, та хутенько!
Вона метнулась до шинку, а ми, дожидаючи, знов дивуємо та міркуємо, звідки навернулись ті сквапні молодці, що Глушкових коней запопали.
Коли ось і Демчиха з оковитою…
— Ой жінко, — стріча Демко, — тебе б по смерть посилати; то б нажився чоловік…
— А мені здається, що госпося наче на крилах обернулась, — кажу.
(Не те що всміхнулась — і не поглянула на мене.) А Демко бере пляшку і частує мене:
— Вип’ємо, куме, по повній, бо наш вік недовгий!
Я, бачите, не дуже ласий на горілку, то трохи й осталось у мене в чарці, а Демко зараз підповня:
— Пий, куме, до дна, бо на дні молодії дні!
Нікуди дітись, випиваю, бо як тебе частують, то треба ж не по-песьки, а по-чеськи… Випиваю, а проте таки доводжу, що та горілка — невірна дівка.
— А невірна, — знов згоджується Демко. Та до жінки: — Не покуштуєш, Одарцю? Добра!
— Дякувати! — одвертає.
Сіла оддалік, руки склала, сидить нерухома та пасе нас очима… Аж мені ніяково…
А кумові байдуже, — одну випиває, другу наливає…
— Не покуштуєш, Одарцю? То бог з тобою, серденятко. Пішла, як то кажуть, баба пішки, не буде замішки… До тебе, Свириде…
А тим часом розмова точиться та точиться. Обміркували Глушкову шкоду, згадали, як торік у ярмарку баба скочила на чужий віз та за Буг утікала — запопали її аж по тім боці на березі…
І каже Демко:
— А славно там, поза Бугом! Якби-то спроможність! Якби-то кудою схотів, тудою й полетів! Давно б я поза Бугом гуляв. Неспроможність гіркая! А таки я за Буг виберусь!
Треба вам знати, що кум Демко, аби запорошив трохи око, зараз ладиться у мандрівку. Пам’ятаючи таке, я з ним дуже й не змагаюсь, а тільки звичайненько ніби питаю:
— Чи ти бридиш, куме? Оце б ти мав кидати жінку, хазяйствечко?
— А на біса мені та жінка? — одказує. — На біса те хозяйствечко? Одна морока!
Тут Демчиху, мабуть, допекло до щирця, бо аж засичала:
— Авжеж! На біса жінка… Як він розумний, то й сам потягне за Буг, а як ще забере з собою кума Свирида, то буде така пара, що й поза Буг не стидко!
(Се так на мене закида гадючку, а я… наче мені невтямки.)
— Що мені той Буг? — править Демко. — Хіба в бога один Буг? З-за Буга я й далі… кудою схочу, тудою й потягну… Еге, Свириде?
— Тягніть, тягніть на здоров’я! — глузує Демчиха. — Аби Гапка не потягнула когось на розправу…
(Знов гадючку на мене закида, а я знов, ніби мені невтямки.)
А Демко вже заходжується аж у Палестини.
— Чув я, — каже, — за тії Палестини. Оце ж до тих Палестинів і посуну!
І що йому міцніш у голову уступає, то він далі посува. Вже й поза тії Палестини, хвалиться, втопчу стежку, а з-за Палестинів…
— Може, й під лаву, поруч з кумом Свиридом? — перехоплює Демчиха.
(«А Свирид таки тебе не зачепить, гаспидова дочко!» — думаю). Й наче не чув, озиваюсь до Демка:
— Як на мене, куме, то я б зроду не залишив своєї господи…
— У Палестини! — править. — У Палестини! І геть-геть за Палестини!
В голові йому вже добре бринить. Частує: «До тебе, куме, до тебе, Свириде!» — а усе сам спожива… А далі, що було остатнє у пляшці, вижлуктав без чарки, нахильцем… І не вгава: у Палестини! у Палестини!
Мені аж бридко стало…
— Які там, куме, Палестини? — кажу. — Нащо вони нам здались?
— Оце ж несогласний Свирид у Палестини, — знов вв’язується Демчиха. — В Свирида така думка, щоб найперш Панамарчука одвідать…
(Себто шинкаря — тоді у шинку сидів Панамарчук Петро.)
Я знов ніби не чую, а вона таки цокотить:
— Несогласний Свирид у Палестини, несогласний… Поведе тебе до Панамарчука… не пустить до Палестинів…
А Демко як гримне:
— Не пустить?! Хто не пустить? Трохи припекло вже й мені.
— Годі вже, куме, з тими Палестинами! — кажу. — Чи ж припада добрим хазяйнам по світі блукати? Нехай дурні по дорогах тиняються, а доброму, — доводжу, — хазяїну не блукать, а придбать…
А він на мене:
— Зась!
— Як то, — питаю, — зась?
— Зась! Зась! — репетує. — Не дам у кашу собі дмухать!
— Таке? — кажу.
— А мабуть, «таке»! — сміється Демчиха.
Зуби блискотять, з очей аж іскра скаче… Рада, іродова дочка! Одкинула двері, держить настежі та примовляє:
— Ой Свириде, не баріться та додому поспішайтесь! Чи забули, що Гапка у ярмарку новий собі макогін купила, та такий, як з заліза… І коцюба в її справна… Ой, не баріться…
А Демко таки не вгава:
— Зась! Зась! Не дам собі в кашу дмухать!
Хоче знятись з лави, та несила — наче прикипів… А Демчиха аж танцює:
— Беріться додому, Свириде, беріться додому! Ой, беріться, бо макогін у Гапки срібний, а коцюба золота.
Горобець маленький, а серденько має… І не те що горобець, і святий часом скривиться… Надозолила мені катова дзундзуриха.
— А пожди, — кажу, — дам я тобі й макогона, і коцюби!
Та впрост до неї…
А вона скок до дверей та з хати… А я за нею, та якось трохи зачепивсь на порозі, — бо до ката було там в неї усячини понастановлено, — а вона в мене попід рукою дзиг знов у хату, та на дзигу шторх мене у плечі, та хатнії двері за собою на защіпку… Я й не схаменувсь, як випхався…
Постояв, постояв, полапав трохи двері — двері в їх славнії, дубовії — та й повернув на греблю: хай тобі риба й озеро!
Іду та гадаю: нащо то господь милосердний натворив оцю жіноту? Нащо вона здалася? Тільки спокушає доброго чоловіка та світ йому зав’язує!
Ось і гребля. А зоряно так, що здається, зорями в вічі сипле. Коли зирк: він видить, саме де вирва, та такий невеселий, наче всі шляхи загубив. У воду дивиться.
— А що, — кажу, — бісику, чого се такеньки зажурився? Зітхає важенько.
Питаю:
— Гірко, бісику?
— І-і! — одказує.
Та й посувається трохи, ніби навздогад: «Сідай коло мене». «А що, — думаю, — сяду я, посиджу, бо таки добре спізнився, в дома Гапка дожидає… Виглядала-виглядала, а далі вже годі… Сидить на лавці, очі втопила в землю й кипить… Тихесенько потягну я двері… Га! Чого се так раненько вертаєшся, господарю? Чому ще хоч трохи не погуляв? Та як візьметься з мене воду варить, то варитиме-варитиме… Пізно прийду — не помилує, й раніш прийду — не помилує, то нехай вже прийду пізно».
Сів я коло його. Посиділи. Він усе дивиться у воду, а я дивлюсь на його. І такий він, сіромаха, смутненький. Скорчився, зморщився, аж ріжки ніби прив’яли, — у такій скрусі, що мені жалко стало. А до того ще й цікавий я, що то його, бісика, такеньки сильне зажурило. І знов питаю:
— Гірко, бісику?
А він знов:
— І-і-і!
— А хіба ви вчора народились, — кажу, — не знаєте, що на світі більш смутку, як радості… Не з вас воно началося, не вами воно й скінчиться… А ви таки не вдавайтесь у тугу, киньте лихом об землю. Журба сорочки не дає. Не все ж і хмариться та сонечко заступа — колись і виясниться.
— Не виясниться! — каже.
— Чому так? Нема, — доводжу, — непереходячого на божому світі, нема повсічасного, навічного, — або перейде, або привикнеш. Он славлють, що як обсвідчуться, то живуть і в самому пеклі, хоч у кип’ячій смолі не велика придоба.
— Що те ваше пекло? — сумує. — Що то ваша кип’яча смола! Жарти…
Та зітха так, що старі височенні верби до землі на греблі похиляються.
— Як підкладати угілля, — кажу, — та піджарювати, то, може, воно й жартушки, а як у смолі кипіти, то вже не іграшка.
— Та ваша пекельна смола — ласощі. Я не в такій киплю од вечора до ранку, од ранку до вечора! Га!
