Павло Чорнокрил - Вовчок Марко (читать полную версию книги .TXT) 📗

Та й годі. Посидять, обіймуться, як на смерть, та й розійдуться.

- Оце вже вона не переживе цієї ночі, - кажуть Павлу. - Се вона сьогодні така перед смертю, се й сон її смертний.

Він подививсь - вона наче тихо спала.

Стемніло. Прибіг до Варки. Як він її обняв, вона вже догадалася.

- Боже мій! Боже мій! - скрикнула. - Коли ж я одпочину? Коли муки тії перейдуть? Чи буде коли добро мені?

- Дівчино! - промовив їй. - Як воно нам само складається... Я гадав... я думав - на все піду, аж ось мені дорога гладка.

Уступає у хату Павло, коли чує:

- Се ти, коханий?

Хотів ступати далі - похитнувсь.

- Не говори до неї, - шепотять йому молодиці в уха, - стань так коло неї, постій.

Підвели його й поставили перед Галею. Вона як вздріла - всміхнулася, дивилась на його поглядом своїм світлим, тихим.

- Се буває перед смертю, полегкість така... - жебоніло поза плечима в Павла.

На ніч зосталося молодиць дві. Галя незабаром знов спочила. Павло сів на лаві.

Молодиці шепоталися довгенько собі, а там і поснули. Він без сну сидів усю ніч темну до білого світу. На панщину не пішов: «В мене жінка присмертна», - одпрохався тим.

Під обідню добу Галя прокинулась, зараз покликала до себе Павла.

- Оце вже й легш мені, легко зовсім, голубе мій! Коли б ще в силу вбратись...

Усміхається до його, говорячи.

Поминув сей день, поминула ніч - молодиці дивують та радіють: одужає Галя. У хаті загомоніли веселіш, не так вже побагату набігає одвідачів...

Павло, не пивши, не ївши, сном очі не освіживши, сидів, дожидав.

Вже три дні він Варки не бачив - не одходив од Галі…

А воно молоде, то швидко і виходилося собі, оздоровіло; вже й у рум’янцях, і весела - тішиться тим, що він усе тут, невідхідно...

Молодички нахожі його звичайненько на оздоровлення Галине вітають; чує він ізнову той голосочок веселенький у своїй хаті, та по кожній хвилинці сам собі визнає, що вона живе... вона не вмирала... не вмре... Й уростав з того визнаття гнів його на Галю, понімав його душу, начебто вона винна у тому була, начебто її воля вмирати чи жити...

- Оце вже я устану, мені вже зовсім добре, - каже йому.

Він дивився мовчки на неї.

- З мене вже впрям ледащичка стала, а роботи такого є...

Він до неї приступив та взяв її за плечі обома руками міцно.

- Ой пусти, пусти! - промовила, - як же бо ти кріпко!.. В мене й у голові закрутилося!

Він з якоюсь лихою втіхою дививсь, що така ще вона вутленька, хиленька...

- Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче - задушив би мене навіки!

- Удушив би, кажеш?

- Атож!

Він споглянув ще на неї - вийшов, по дворі ходити став, думуючи, сумуючи, озираючись, начебто якого собі здобичу стеріг.

Гукнула його Галя обідати.

- Чого се ти так задумався? об чім все мислиш?

- А все думаю, хто кого посідає - сильний безсильного чи безсильний того?

- А вже ж сильний безсильного!

- Чи правда ж сьому? Кажуть, як маєш у руці що драгленьке, то пустити мусиш...

- А схочеш, то й не пустиш. Хочеш - понівечиш і встережеш, як встерегти.

- Добре кажеш, Галю! правду кажеш!

Засміявся, а там знову задумався. Вже смеркало надворі - вечір хмарний наближався. Здалека грім вигримляв закотом; вітер гнав бурею.

- Друже мій, чого усе думаєш? Скажи мені, - знов Галя озвалася до його.

- Що дужіш од усього на світі?

- А нема над кохання! - промовила, горнучись до нього.

- Добре кажеш, Галю! Правду кажеш! - так їй знов одказує і знов засміявся.

Щось грюкнуло так по хаті, що аж шибки забряжчали. Галя вжахнулась.

- Що се такеє? Хто се так стукає? Господи! наче хату обворушило!

Здригнувся й Павло! Одсунув віконце - у тьмі щось мріло, кидаючись, бігаючи, наче з землі хапало-збирало.

- Се так щось, - каже Галі, - може, ворітьми вітер.

- Ні, ні! Піди ти, подивись, друже мій, що се таке...

- А бачу ж, що нічого нема!

- Оце як налякалася я!

Відчинила двері - вітер як дмухне, аж засвистів; вона випустила двері з рук.

- Куди ти? - спитав Павло. - Не ходи!

- Я хотіла до відничка у сіни, води унести у хату.

- Я сам тобі внесу, не ходи!

Вийшов у сіни з кухликом, кинувся до дверей сінешніх, розчинив, виглядає, а йому просто два камені, один по другому, летять. Один камінь поуз голову дзизнув, а один у праве плече дав - він аж застогнав від болю.

- Варко! Варко! - кличе стиха. Ніхто не обізвавсь, побігло щось вулицею.

Він уніс води Галі і бере шапку.

- Куди се ти, Павло? - пита Галя.

- Треба мені!

І пішов хутко.

Зосталася Галя сама. Сіла вона шити. Шила та думала собі при тихому смутку. Відчиняла із часу до часу віконце - вдивлялася, прислухала - нічого не видко, нічого не чуть, крім вітру бушуючого...

Наздогнав Павло дівчину коло двору вже панського.

- Варко! тривай, зажди! - ледве промовляє вже: дух у бігу однявсь.

Схопив її обіруч.

- А що? - вигукнула дівчина, - одужала? Нащо ж ти дурив мене, заводив; чому не прийшов до мене, не сказав мені? Я дні й ночі спожидала, я гинула-пропадала, а ти коло неї упадав там... Чому ж не говориш до мене? Промов, заговори!

- Видужала, - одкаже їй.

- Се я знаю!.. А скажи, що робити мені, скажи та навчи! Ти мене з розуму звів: тепер навчи, як бути мені, - я сама не знаю!.. Я собі смерті хочу!..

- Підожди, дівчино, надумаємо.

- Думати? Се ти думатимеш, коли в мене серце тліє! Я вже думала днями й ночами... Чи знаєш ти, що я переплакала? Мені було жалко її... було мені страшно... я сумувала сумом об їй... от і виплакала, що одужала втіха моя!

- Були й мої дні, були й мої ночі! - промовив Павло.

Вона як впала коло його.

- Павло, коханий мій! - говорить. - Чи знаєш ти, як я побачила вас удвох, як я побачила, що вона до тебе всміхалася, - я б тоді обох вас вбила, якби примогла. Я тут поспитати боюся, дожидаю, тебе нема, - я прибігла під віконце, чи не дознаюся? думала, що вже труна й Охрести, - жаль мені, острах мені... Коли ж бачу - укупі!.. Я тебе хотіла забити на смерть... Оце ж я тепер біля тебе, коханий, та здається мені, що я біля свого ворога першого... Я колись тебе зненавиджу... смерті забажаю тобі... Забий ти її - нехай вмре! Я за що гину? Я щаслива буду з тобою, забий її!..

Пізно вернувся Павло додому. Галя його дожидала - сиділа, шила.

- Як же ти спізнився! - промовляє до його. - Я вже думала, думала, дожидала...

Усе ж той таки голосочок ласкавенький і тії віченьки любиві, тихі... Його серце мстиво якось стрепехнулося у грудях, як до ворога лихого.

- Нащо мене дожидати було? - зговорив гнівно. - Чом же не спала?

- І не дрімалося мені - оце шила. Та як же мені було тебе не зіждати? Чи заходив куди? - спитала - не сказав; попросила вечеряти - не схотів.

Ходив по хаті, наче чого шукав. Далі сів у столу. Білий сидів, а очі горіли. Дививсь на Галю пильно.

- Чого так в мене вдивляєшся, серце? - спитала його любенько.

Він устав, немов острахнувсь, щоб вона до його не зближалася.

- Що шиєш? - каже.

- А се тобі сорочка.

- Добре, поший її хутче.

- О, я вже поспішуся-поскорюся! - одказала.

Він усе по хаті знов ходить-ходить.

- А що се ти усе ходиш?

- Болить у мене голова.

- Ох, наше лишечко! Може, я тобі води холодної подам?..

- Нащо? Само минеться: переболить, та й годі. Адже ж ти кажеш, що усе зле минається, усяке лихо - казала чи ні?

- А як же не казала? Казала.

- І все ще добра сподіваєшся й досі?..

- Сподіваюся, мій голубе!

- А як іще погіршає? Постривай лиш. Я не хочу сподіванок тих чути; а ти мені одказуй, я питаю тебе: як усе гірш буде?