Битва - Кобылянская Ольга Юлиановна (мир книг .txt) 📗

Округ фабрики на складі лежали тисячі дощок, укладених високо вверх, приготовлених до транспорту і зложених наохрест, вузьких і широких. Безліч непотятих пнів дожидало ще своєї смерті. Тут лежали ве­летні в об'ємі майже кількох метрів, справдешні чуде­са старості й краси, і стрункі молоденькі ялинки. Май­же безперестанку закочувано свіжі пні до фабрики, щоб їх вже по недовгім часі, порозтинані на тонкі дошки, висувати знов надвір. Поїзд привозив щораз нові жертви, а ніколи не спочиваючий Молох перероб­ляв їх у чудно короткім часі.

І сим разом знов.

Локомотив віднято від возів, і ті покотилися самі з своїми невільниками о кусень уперед на місце скла­ду. Тут розковано пні з їх залізних пут і відладовано.

Коли кочено їх попри вхід фабрики, донеслась до них бесіда майстра від трачки до якихось гостей.

- Праліси закупила фірма О-ба від «Релігійного фонду». Пилимо вже сім років і маємо ще три роки пе­ред собою. Денно пилуємо сімсот пнів.

Сімсот пнів денно!

Як же безсердечно-виразно звучало се!

Сімсот товаришів їх нищено денно, а кожний з них потребував десяток літ, ба сотень літ, щоб розвинутись до оцього славного об'єму! А тут лежали ще гори пнів, ще тисячі й тисячі лежали там, дома, ще й на верши­нах гір, звідки рішено котити їх уже на самім остатку; а знов масами лежало їх, здержаних на мостах у підніжжя гір, а три рази денно привозила залізниця жертви сюди! Для того квапилися так знищенням їх, так дорожили кожною годинкою в дні!..

Розпаленим залізом нап'ятнено новоприбувших, а відтак оставлено їх, щоби розглянулися округ себе.

Вони бачили, як такі самі наємники, як ті, напів-здичавілі на горах, працювали й тут, в долині. Як вони роями, мов невтомимі мурашки, вешталися в фаб­риці й вокруг неї надворі. Як вони крикливого заліз­ного Молоха, що в нищенні доказував справдешні дива, плекали й майже жертвувались, щоб йому лише на ні­чім не забракло.

- Так, так,- чути між іншим, як оповідав один робітник, котрого звали Клевета,- так нищать чужі антихристи наші прекрасні ліси, що становлять маєток нашого краю. Бог знає, але їх пани сокотять [5] їх зле і будуть раз за те перед богом відповідати. Тепер маєть­ся сей прекрасний матеріал вивозити, мабуть, аж за море! І що має наш край з того? Спитайте тих, що правлять тими маєтками, що живуть у розкоші, що їх грішні тіла аж розходяться,- спитайте їх, що наш край з того має?! -А по хвилині якогось лютого мов­чання говорив дальше: - Вже будують і в другу сто­рону звідси залізну дорогу; чую - ліси продано далі на нових десять років ! Так, ще «лиш десять років, а відтак - знов на десять років, і пропав маєток нашо­го краю!.. Проклята правда!.. Чому не протинаю рад­ше її погане тіло, як оцю невинну деревину? Чому всі ті пекельні печі тут, під нашими ногами, не поженуть лучче їх чортівських тіл?..

Бесіду перервав йому голосний удар у лице май­стра до пил.

- Чому не доглядаєш лучче твоїх мавпячих лап, а лопотиш ротом безумства, неробо?!

Відповідь укараного згубилася в оголомшаючім гуку, бо новоприкочені пні мали сунутись під пили. Одні пішли під пили десятиножові, другі - під п'ят­надцять, а знов інші, столітні,- під двадцяти ножові. З сиком, роздираючим уха, яким вперед пні заголомшено, заким їх убито, пірнули пили в їх тіло. Гостро-кінчастими зубами прорізували з блискавичною скорістю прегарні пні, а трачиння, [6] немов кров вибухала в них, обсипувало їх і покривало коло них поміст.

Коли ножі метнулись крізь них по раз послідній, то по фабриці пронісся гострий, проймаючий сик, і ко­лишні горді великани розпалися вахлярувато в тонкі білі дошки й перестали існувати навіки.

Робітники з величезними тачками з'явилися по­квапно й відходили.

Вони змітали трачиння, напрятане на землі, ви­возили його й висипували в пащі печей в приземнім забудуванні. Без перерви, з дня на день сповняли вони сю працю. Другі знов витягали дошки, розпадаючіся з-під пил, і кидали їх з такою вагою на склад, що вони, па­даючи, вививалися упосліднє, мов спружисті сталеві листки. Знов інші підпихали стрункі ялинки під жужжачі пили, розтинаючі дерево в вузькі лати, а ще інші кували й гострили пили та розсівали коло себе чер­воно-блискучі іскри...

І довкола фабрики вешталося багато людей. Одні виносили дошки зсередини, другі відбирали та пода­вали їх дальше, треті складали їх одних верх других, вначили, розділювали на вузькі й широкі, або як там уже треба було. Всюди панував рух, гамір, клики, не­устанний прихід і відхід; гарячкова, з математичною акуратністю вичислена діяльність, викликувана страш­но жужжачим колосом-машиною, від котрої била май­же невиносима спека.

Здавалось, що нечутно обертались величезні чорні колеса, обведені шкіряними пасами; однак воздух був переповнений їх гуком, і околиця була оживлена аж під ліси...

Лише вночі панувала тут смертельна тишина. Не­наче стражник, стояв тут чорний комин і глядів похму­ро на цілий воєнний табір.

Тут лежала безліч нагих пнів, освітлених лагідним світлом місячним, мов мерці. Пасма дощок, поскладаних до гордої висоти, миготіли сріблисто, а оглядані збоку, здавалися самими лініями.

Пні, всюди, де спинився погляд, лежали пні, лежа­ло дерево, дошки, відпадки; а між усім тим вештались нечутно величезні собаки, мов мари, кидаючі: біля себе велику незграбну тінь і шниряючи повсюди. Від часу, як фабрика стояла раз, кимось підпалена, в страшній полуміні, вибрано їх, тих псів, за стражників.

Але ніхто не вкрадався; ніхто й не мутив супокою полягших.

Півголосне шемрання гірської ріки, котра вилиску­валася недалеко з-під темені лісу, проносилось м'яко й вникливо сюди, а сам ліс становив навкруги долини неприступний мур, з-поза котрого міг хіба місяць вири­нути.

А він з'являвся щоночі над тим муром.

Блідий, і тихий, і нерухомий, мовби був цілком утомлений з смутку, і мовби йому легшало, коли роз­пускав свої промені в синяво-прозорих мряках ночі або купав їх тут і там у темній глибині води...

Сумне шемрання ріки настроювало його так жаліб­но, а він не був в силі здавити його.

- Куди, куди, куди? - шемрали хвилі невтомимо кожної ночі й лизали жалібно берег, і плескались під­хлібно в чутних звуках о велике каміння, котре десь-не-десь визирало неповорушно з води.

Але вони не діставали жодної відповіді.

В таборі оставалось тихо.

Пні лежали без душ, а дошки простягнені...

Але він бачив відповідь. Куди лиш звернув своє ла­гідне лице - читаючі. На дошках і пнях, призначених до транспорту, стояли чорними буквами виписані слова: «До Батуму», «До Батуму», «До Батуму*...

Літо.

Розпалене проміння сонця жарило, а воздух був душний.

Поодинокі хмари, що погубилися на синім небозво­ді, були темної барви. Від часу до часу підіймався лег­кий вітер і розтягав хмари вшир, і вздовж, і в зловіщі тіні. Здавалося, що він спонукує їх улетіти звідси й що потуга сонця вплине на них пагубно; однак якраз у полудневій порі здержались вони в своїм льоті й спинилися сиво-чорними масами над горами...

Було по битві.

Навкруги панувала бездушна тишина.

Як далеко око сягало, стрічало найбільше спусто­шення, а відражаюча нагота вершин будила жаль у серці.

Біляві спорохнявілі пняки стирчали густо одні коло одних, неначе кістяки з пожовклої трави. Нездатні де­рева лежали в великім числі покалічені вокруги, а з кори обдерті пні, що показалися нездоровими, порох­нявіли нетикані дальше. Великі випалені місця на зем­лі нагадували рани пожежі і свідчили о побіді полуміней, що блистіли тут так часто вночі й пожирали жа­дібно все, що в їх сусідстві находилося. Стоси соснової кори лежали темно-брунатними шматами й звоями напівперегнилі, і важко лежали маси трісок на траві. Старі, громами нарушені смереки, оставлені нетикано, стояли сумно, простягаючи напіввисохлі рамена від себе далеко, мов безпомічні старці, силуючись надар­мо здержати вітер в своїм галуззі. Від часу до часу проносилось воздухом жалісне, сумне скрипіння. Воно походило від здорових, поодиноко полишених ялиць, котрі, молодечо стрункі й незвичайно буйного зросту, стояли без галуззя і мали лише на самім вершку ко­рони. Ті їх верхи гнулися тепер лукувато до землі, мов­би в їх густій зелені була завішена сотнарова вага й тягнула додолу. Віддані химерам вітру, позбавлені охо­рони і всякої іншої опори, колисалися вони жалібно й скрипіли...