Битва - Кобылянская Ольга Юлиановна (мир книг .txt) 📗

Недалеко підніжжя ограблених гір будувалися на-борзі з грубих балок мости. Кочені з вершин, великани спирались на тих мостах, а звідти, знов потручувані насмішками, падали одні по других з глухим лоско­том на рівну землю.

Тут не лежали вони довго. Великі залізні гаки за­бивались їм у голову; до гаків запрягано коней, і ті волікли їх повільним кроком, з похиленою головою. Волікли дорогою, виложеною з молодих дерев...

Криваво-червоний вогонь палахкотів по таких пере­могах до півночі по горах, а герої-рубачі, умостившися вигідно округ нього, позакурювавши люльки, обгово­рювали відпорну силу побіджених.

Вдолині ждав на повалених умисний поїзд.

Він складався з кільканадцятьох возів, сп'ятих до­купи, і з локомотива, що нетерпеливо сопів.

На кожний віз ладовано чотири до шість пнів і ско­вувано грубими, мов рамена, ланцюгами. Сковувано так тісно, що залізо вгризалося в їх тіло, обдерте з ко­ри, і місцями витікала кров. Її прятали та зліплювали в клуби і запаленою світили в мрачних осінніх вечо­рах при перевозі.

З так скованими пнями гнався поїзд в низину, роз­тинаючи від часу до часу воздух проникливим свистом побіди.

На останнім возі сидів наставник.

Затявши свою сокиру в грудь одного великана, що лежав наверху, сидів він із згорненими на грудях ру­ками й з тупим позором.

Так часто їздив вже оцею дорогою! Так часто спо­чивав його погляд на шпилях гір, так часто слідив за закрутами залізної дороги, що тепер вернувся вже в себе втомлений.

Ті, що над ними він мав надзір, заховувалися спо­кійно. Вони поздоровляли околицю, котрою проїздили, і прощалися з нею.

Направо й наліво знімалися гори і були ще вкриті лісами. Вони складалися з їх товаришів, були їм то­варишами безліч літ, а тепер розставалися з собою навіки. Ніколи не почують уже більше їх шуму...

Пізніше вгадували, куди їх везуть. Що з'їздили в низину, в широкі доли, де гори щораз розступалися, а з потоку бистра ріка розігналася,- се знали вони. Поїзд летів божевільною скорістю, вився тіснинами, мов змія; одначе чи се вони між люди їхали?

Згадали час супокою, коли стояли гордо, а корон їх зелених дотикалися лиш хмари й орли... Тепер ва­лялися ті корони під ногами... Згадували, як наступало одно по другім і як валились одні по других...

Отже, чи везлись тепер до тих, що закупили, собі право управляти їх долею? Чи знов до наємників, котрі не знали ні свята, ні неділі, а о красі не мали й поняття? Але - ні; окрім одних і других, мусили бути ще якісь інші люди, може, якісь до них самих по­дібні!

Так, до них самих подібні!..

Коли в'їхали по втомляюче довгій їзді пралісами в простору долину, доглянули тут і там хатини. Спер­шу порозкидані по горах, відтак чимраз нижче, а врешті - і при сільській дорозі, котра злучилася звідкись з залізною дорогою й не розлучалася вже з нею більше. Хати були маленькі, вкриті дошками, а часом каміннями приложені, а деякі самими ґон­тами.

При якімсь шинку, що виринув при дорозі, задер­жав машиніст поїзд.

Він мав забрати якихсь чужинців і робітників, що дожидали його тут. Тут і показались мешканці тих хатин.

Гуцулами звали себе.

Великі й сильні, з слов'янськими чертами, в ма­льовничій одежі, так сиділи й лежали вони тут. Ось одна молода жінка, з трохи зжитим, але гарним, май­же дитячим лицем, одягнена, за звичаєм свого народу, барвно й багато. Вона курила люльку й дивилась бай­дужно вперед себе, не дбаючи о те, що ціла громада чужих людей неначе пожирала її очима. Її товариші, прегарні мужчини, стрункі, мов смереки, і еластичні, сиділи в хаті тут і там, у найвигідніших позах на світі. І їх стрій був не менш оригінальний. Червоні но­гавиці, до того біла вишивана сорочка й багато виши­вані киптарики. Широкі барвні шкіряні пояси, при­крашені наперстками й різними блискучими дрібниця­ми. Малі чорні капелюхи, прибрані в павичі пера, доповняли стрій.

Се було свято,- тож вони зібрались тут до гульби. Двоє з них грало на скрипках коломийку. Інший знов лежав на лаві, простягнувшись на цілу свою довжину, і глядів поглядом, повним невиразних мрій, отвореними вікнами кудись у простір. Давався цікаво огля­дати. Всі давалися оглядати, не відчуваючи сього в ні­якій спосіб,- немов ті діти. Самі не показували заці­кавлення ані для подорожніх чужинців, що з'являлися ледве раз у рік в їх околиці, ані для інших прояв. Під час коли поїзд кожним своїм приїздом зворушав усіх сусідніх їх жителів, вони ледве звертали голову в ту сторону. Се було для них з'явище таке чуже і таке їм далеке, вони мали з тим так мало спільного, неначе-б були іншого світу і мали в усім тим так мало стика­тись, як із облаками на небесах!

Більше похожі були вже на тих, що, сковані в за­лізні пута, везлися тепер в низини. Так ненарушимо виростали й вони, так гармонійно, питомо в своїй кра­сі і в своїх звичаях. На гордих вершинах, в самотніх кутах вели своє життя - без панів і без наймитів. Не-освічені такі, що аж диво й жаль бере, і для всеї величі цивілізації неприступні, стрічали вони її здобутки з дитячим усміхом на устах.

Такі були ті діти лісів, що за ніяку ціну не хотіли прикладати рук до звалювання велетів з їх висотні

- Що ви за віра? - питали вони недовірчиво тих, що прибули обчисляти хосен битви.

І кажучи се, морщили грізно чола, стискали в ру­ках топірці.

На зброї розумілися вони.

Коли вперше побачили поїзд, то перехрестилися й сплюнули від себе. В тім була, мабуть, нечиста сила, і вони не хотіли жодного діла мати з тими, що керму­вали тим всім. Вони й держалися здалека від цілого того підприємства, і між численними наємниками, що брали в битві участь, не знаходився ні один гуцул.

- Рубайте самі, що бог сотворив, а нас оставте у супокою! - відповів один з ненавистю на поклик помагати при зрубуванні дерев.

І їх оставлено в супокою. Їх світ був ліс і гори, і лише тут дозрівали вони вповні! Неначе прегарні понсові цвіти миготіли в своїх гарних мальовничих строях між зеленню дерев або пролітали на скорих густогри­вих конях, котрих плекання належало до їх наймиліших занять.

Лісами розходилася луна їх сумовитих пісень.

Се були тії, до тамтих подібні люди!..

Коли поїзд знов рушив і чимраз скорше з місця уходив, бачили ті, що знаходились в останнім возі, через повідчннювані вікна й двері шинку, як тут, у весільнім колі, гуляли жінки й чоловіки в дикім запалі. Незабутній вид, перельотний, мов блискавиця, а й та­кий палкий!

Проста мелодія двох скрипок увела їх в такий за­пал. З непогамованою розбуявшою охотою гуляли вони. Їх одежа й хустки аж повівали в кружанні, а вони від часу до часу ухкали з розбурханої, майже дикої весе­лості. Здавалося, неначе-б з танцем мало покинути їх все щастя, і вони хотіли насититися ним на ціле життя...

Перед хатою стояли інші групами або лежали, ку­рячи з коротких люльок, розтягнені при своїх осідла­них конях. Здавалось, що хата з цілою пишнотою барв і багатством життя пролітає попри поїзді Одна гарна жінка, вдовиця якась, поскакала на молодім пів-дикім коні до прочих. За нею мчався, так само шалено, рій молодих хлопців. Вона не дала здогонитися. Звернувши голову аж через плечі за ними, остав­ляючи з простягненими руками коневі свободу в по­водах, реготалася голосним безжурним сміхом! Ще не відчували жодної дрожі при приході й відході того страховища, що неприязно сичить, що приносить своєю появою світло, але - і несказанне горе! Ще не мали жодного прочуття о тій глибокій розкладаючій тузі, з хорим усміхом на устах, яку викликує лиш образовання й культура. Вони жили з дня на день, не дбаю­чи о будучність і її безнадійність; їх бажання були прості й прозорі, а умова їх щастя - блиск сонця й синє небо...

В низині кипіло голосне життя.

Там гомоніла велика парова трачка.

Цегляно-червоні комини предивної великості зніма­лися з землі і викидали чорні хмари диму під небо­звід, під час коли в самім будинку фабрики панував гук, і свист, і жужжання, що всі прочі звуки заглушу­валися цілковито.