Українські гетьмани Бруховецький та Тетеря - Нечуй-Левицький Іван Семенович (смотреть онлайн бесплатно книга txt) 📗

Іван Ви­говсь­кий слу­жив тоді в ко­ро­ля за київсько­го воєво­ду. Він мав ба­га­то во­рогів і між ни­ми гетьма­на Те­те­рю й польсько­го воєво­ду Ма­ховсько­го. Ще дав­но, за жит­тя Бог­да­на Хмельницько­го, Те­те­ря був пе­ре­яс­лавським пол­ков­ни­ком і не лю­бив Ви­говсько­го, що був при Бог­дані ге­не­ральним пи­са­рем. Після то­го Те­те­ря оже­нився з вдо­вою Да­ни­ла, бра­та Іва­на Ви­говсько­го, Оле­ною, доч­кою Бог­да­на і заб­рав собі ве­ли­ке її при­дан­е, кот­ре діста­лось би Іва­нові Ви­говсько­му. Став­ши зя­тем Бог­да­на, Те­те­ря за­гар­бав собі ба­га­то Бог­да­но­во­го скар­бу, ма­буть тим що Бог­данів син Юрій пост­ригся в ченці. Ви­говс­ький і собі хотів заб­ра­ти ті скар­би. Те­те­ря по­чав з ним по­зи­ва­тись в польський суд і щоб не ви­пус­ти­ти із своїх рук скар­бу, він за­ду­мав згу­би­ти Ви­говсько­го. Як тільки в Київщині по­ча­лося повс­тан­ня про­ти ко­ро­ля, Те­те­ря на­пи­сав до ко­ро­ля, що повс­тан­ня підні­має ра­зом з Сірком та Су­ли­мою, Ви­говський, мит­ро­полит Ту­кальський і Ге­де­он Юрій Хмельницький, що во­ни за­ду­ма­ли од­ня­ти од Польщі пра­во­бе­реж­ну Ук­раїну і пе­ре­да­ти мос­ковсько­му ца­реві. Ко­роль тоді сто­яв під Глу­хо­вом і не пой­няв віри Те­тері, але на­пи­сав до Ви­говсько­го лас­ка­вий лист, щоб він пок­ло­по­тався як най­швид­че по­га­си­ти повс­тан­ня.

Як, Тільки Те­те­ря вер­нувся в свою гетьман­щи­ну, ко­роль на­пи­сав до йо­го лист, щоб він як мож­на скоріше пос­ти­нав го­ло­ви всім вер­хо­во­дам повс­тан­ня. Те­те­ря зро­зумів, що до тих вер­хо­водів мож­на сміли­во при­лу­чи­ти і са­мо­го Ви­говсько­го.

Тим часом повс­танці з Су­ли­мою взя­ли Ли­сян­ку, взя­ли Ста­ви­ще на Гни­ло­му Тікичі і прог­на­ли Ма­ховсько­го з По­ля­ка­ми до Білої Церк­ви. Те­те­ря пішов на поміч Ма­ховсько­му і во­ни вдвох прог­на­ли Су­ли­му до Ро­кит­ної, де був уби­тий сам Су­ли­ма. В той час Ви­говський сидів в Хвас­тові і ви­дав при­каз по своєму воєводстві, щоб уся шлях­та з'їзджа­лась на сейм в Жи­то­мир. Але польська шлях­та вже не йня­ла йо­му віри, кри­ча­ла, що Ви­говський зра­див Польщу, і не хотіла їха­ти на сейм. Ви­говсько­го во­ро­ги на­мов­ля­ли шлях­ту і роз­пус­ка­ли сла­ву, що він став при­хильни­ком мос­ковсько­го ца­ря.

Почувши, що діється під Білою-Церк­вою, Ви­говський поїхав ту­ди, щоб по­ба­чи­тись і пе­ре­го­во­ри­ти з Те­те­рею, але вже не зас­тав Те­тері. Те­те­ря вже пог­нався за повс­тан­ця­ми під Ро­кит­ну. Ви­говський поїхав в Ро­кит­ну. В Ро­китні йо­му при­вез­ли од Ка­ховсько­го лист, щоб він їхав в Кор­сун на ра­ду про ду­же потрібне діло. Ви­говський приїхав в Кор­сун до Ма­ховсько­го і зас­тав там Те­те­рю і кількох польських воєнних, що зібра­лись ніби­то на воєнну ра­ду.

- Треба-б нам по­ра­ди­тись, як би скоріше за­да­ви­ти повс­тан­ня і ви­гу­би­ти вер­хо­водів, котрі підні­ма­ють чор­ний на­род на бунт, ска­за­ли де­котрі на раді до Ви­говсько­го.

Тільки що Ви­говський по­чав го­во­ри­ти, Ма­ховс­кий і Те­те­ря ра­зом пе­ре­би­ли йо­го і наз­ва­ли йо­го зрад­ни­ком і вер­хо­во­дом в повс­танні.

- Ви не до­ка­же­те сього і ніхто сього не до­ка­же, ска­зав Ви­говський. Йо­му по­ка­за­ли засвідчен­ня тих ко­заків, кот­рих уже по­ка­ра­ли смер­тю і котрі в му­ках пе­ред смер­тю на­го­во­ри­ли на Ви­говсько­го. Ви­говський од­го­во­рю­вався тим, що чо­ловік го­тов на­го­во­ри­ти вся­кої вся­чи­ни, як йо­го му­чать та ви­пи­ту­ють. Йо­го не слу­ха­ли і го­во­ри­ти йому не да­ли. Воєнна ра­да ста­ла нес­подіва­но воєнним су­дом над Ви­говським.

Тетеря й Ма­ховський звеліли чи­та­ти воєнний при­каз, в кот­ро­му зна­чи­лось, що за та­кий пе­рес­туп, в яко­му об­ви­ну­ва­ти­ли Ви­говсько­го йо­го по­винні по­ка­ра­ти смер­тю.

- Ви не судді! - ска­зав Ви­говський, ви не маєте пра­ва чи­та­ти мені при­го­вор. Я воєво­да й се­на­тор: ме­не мо­же су­ди­ти тільки ко­роль та се­нат.

Виговського не слу­ха­ли. Нас­та­вав вечір. Суді вий­шли мовч­ки. Сто­ро­жа вхо­пи­ла Ви­говсько­го під ру­ки і по­ве­ла в од­ну ха­ту, кот­ра по­вин­на бу­ла ста­ти для йо­го замість тюр­ми. Кру­гом ха­ти пос­та­ви­ли сто­ро­жу.

Смерком в ха­ту ввійшов один офіцер Ма­ховсько­го й оповістив Ви­говсько­му, що йо­го розстрілять світом.

Виговський зап­ла­кав і спи­тав: де ко­роль? При­най­мні дай­те мені на­пи­са­ти до ко­ро­ля.

Його не пос­лу­ха­ли. Тільки ста­ло роз­вид­ню­ва­тись, в ха­ту ввійшла сто­ро­жа. Ви­говський сто­яв на колінах пе­ред об­ра­зом і чи­тав ака­фист Бо­го­ро­диці. Йо­му ска­за­ли, що вже час йти на смерть.

- Дайте мені вмер­ти по-хрис­ти­янськи? Пришліть до ме­не пра­вос­лав­но­го священника, щоб вис­повідав ме­не і зап­ри­час­тив, - про­сив Ви­говський.

Сторожа йо­го не слу­ха­ла і по­тяг­ла з ха­ти. Тільки що Ви­говський вий­шов за поріг, польські жовніри, вже за­рані пос­тав­лені під ха­тою з руш­ни­ця­ми, вист­ре­ли­ли в йо­го в самі гру­ди.

Так без­вин­но згу­би­ли зі світа Ви­говсько­го Те­те­ря та Ма­ховський: йо­го зра­да Польщі не бу­ла до­ка­за­на. Ви­говсько­го жінка, з ро­ду Стет­ко­вичів, як тільки по­чу­ла про страш­ну смерть чо­ловіка, впа­ла і тієї-ж хвилі вмер­ла.

Звістка про смерть Ви­говсь­ко­го роз­нес­лась по Україні між на­ро­дом і ще більше зне­на­виділи Те­те­рю. В са­мо­му Чи­ги­рині знай­шлися Те­те­рині во­ро­ги, котрі хотіли звес­ти йо­го з світа: во­ни пос­ла­ли за Дніпро до Бру­хо­вецько­го і нак­ли­ка­ли йо­го на Те­те­рю.

Весною, в місяці марці, Бру­хо­вець­кий з Пе­ре­яс­ла­ва розіслав по Те­те­риній гетьман­щині лис­ти, в кот­рих оповіщав, що слідком за по­би­тим ко­ро­лем і прог­на­ним Те­те­рею він всту­пає сам в Київську Ук­раїну з мос­ковським військом і щоб на­род прис­та­вав під йо­го гетьманську ру­ку. Після то­го сам Бру­хо­вецький пе­реїхав че­рез Дніпро ко­ло Са­кир­ної в Чер­ка­щині і пос­лав лу­бенсько­го пол­ков­ни­ка, Га­малію з ко­за­ка­ми на Чер­ка­си. Га­малія спа­лив Чер­ка­си і се­ла кру­гом Чер­кас і пішов на Чи­ги­рин, де сидів Те­те­ря. Чи­ги­ринці пос­ла­ли до Чер­нецько­го про­си­ти собі по­мочі. Тим ча­сом Бру­хо­вецький з Со­кир­ної пос­лав в Київ про­си­ти в мос­ковсько­го воєво­ди війська та гар­мат. Воєво­да пос­лав до йо­го Москалів з німцем Страс­бу­хом. Мос­калі не встиг­ли дійти до Со­кир­ної: до­ро­гою їх пе­ре­пи­нив хо­рун­жий Собіський з польським військом і роз­бив. Сам німець утік пер­ший. Між мос­ка­ля­ми по­пався той ко­но­топський сот­ник, Нуж­ний, що так зруч­но в ночі заб­рав в Но­вих-Мли­нах до­ро­гу ко­ро­ле­ву по­су­ду та гроші. По­ля­ки при­су­ди­ли повіси­ти йо­го, але він сам про­сив, щоб йо­го по­са­ди­ли на па­лю, бо, як він ка­зав, батько йо­го вмер та­кою смер­тю.

Не діждав­шись Москалів, Бру­хо­вецький пішов на Чи­ги­рин, щоб по­пе­ре­ди­ти Чер­нецько­го. Чернецький в той час пос­лав військо в Чи­ги­рин, а сам побіг в Крим про­си­ти собі на поміч ор­ду. Не зас­тав­ши в Кри­му ха­на, він побіг в дру­гу ор­ду в Буд­жак і привів з со­бою двох сул­танів з кілька ти­ся­ча­ми татар. Чернецький доз­во­лив татарам бра­ти в по­лон ті го­ро­ди й се­ла, котрі не од­да­дуться По­ля­кам. Та­та­ри розійшлись за­го­на­ми по Київщині, а Чернецький при­був у Ва­сильків і зап­ро­сив до се­бе мит­ро­полита Йо­си­фа Ту­кальсько­го, ар­хі­манд­ри­та Юрія Хмельницько­го і ще кілька по­важнійших ду­хов­них і по­чав лас­ка­во вго­во­рю­ва­ти їх, щоб во­ни на­мов­ля­ли на­род та ко­заків не бун­ту­ва­тися про­ти ко­ро­ля, обіця­ючи за те ко­ролівську лас­ку. Мит­ро­полит по­дя­ку­вав за ко­ролівську лас­ку, але ска­зав, що ду­хов­ним лю­дям не го­диться міша­тись у воєнні та мирські діла.

- Коли так, то ви поїде­те у Вар­ша­ву до ко­ро­ля і самі роз­ка­же­те йо­му, чо­му вам не го­диться вмішу­ва­тись у воєнні та мирські діла, ска­зав Чернецький, до­га­дав­шись, що ду­ховні не­ду­же при­хильні до ко­ро­ля.

Чернецький ще дав ду­хов­ним сто­ро­жу. Сто­ро­жа про­ве­ла їх до Вар­ша­ви. Там взя­ли Ту­кальсько­го й Хмельницько­го і по­са­ди­ли в тюр­му в твер­дині, в го­роді Ма­рієнбурзі, де во­ни ви­сиділи два ро­ки.