Серед степів - Мирний Панас (мир книг txt) 📗
А сонце підпливає все вище та вище, пече все дужче та дужче: стає душно, аж млосно. Ох, де б того холодочку взяти, хоч на хвилиночку під нього свою голову приткнути!
Он гень-гень у жовтій млі безмірної далені, аж біля самого небосклону, довгою смужкою синіє щось. Що то? Дощова хмара висовує з-за гори своє верхів'я, чи темний ліс дрімає на сонячній спеці? Коли-не-коли тягне звідти холодочком.
- Якиме! Що то маячить?
- Де?
- Аж он гень-гень… Бач?
- Бачу… Ліс, видко, буде, а може - і слобода над річкою розтяглась, бо звідти прохолодою тягне,- угадує Яким.
- Твоїми б, Яккме, устами та мед пити! - мовите ви, радіючи, що Яким відгадав ваше бажання.
Від нестямної спеки ви зневіряєтесь на свої очі. Вас бере думка: а Що, як то тілько одно марево що так часто морочить чоловіка в безмірних пісках безводного степу? Пекуча згага та гірка печія його так знемогли, що перед очима не знать де беруться кучеряві садки, темні лісочки і сині річечки кругом їх оббігають. Ось-ось вони перед очима грають; ще трохи - і ви загасите нестямную згагу, потушите пекучу печію… Верства всього зосталася до того, а як дві, то й багато… Луп! - і ви витріщаєте здивовані очі… Де ділися ті садки та ліски і річки чисті, бігучі? Перед вами одні тілько піски жовтіють та безмірна пустиня розлягається буро-червоним палом.
"Ні, ні! - думаєте ви,- в нас того не бува, то десь далеко від нас, у чужій стороні… Он і Яким угадує, що то не омана, а вже Яким привичний до того - не обманеться. Ох, коли б швидше! Ох, коли б скоріше!"
А сонце, мов розсердилося на вас за такі думки, витріщилося, пече, тисячами гарячих голочок вгороджується у вашу одежу, добирається до вашого тіла, точе-висмоктує гарячим потом з нього всю воду, емале і суше почервоніле обличчя. Ви чуєте, як у вас гусне кров, ледве плазае вона в набряклих жилах, трудно до серця доходить, скілько-то, бідному, наддав лишньої роботи! Омліваючи, воно так поривчасто б'ється, то застугонить, мов спересердя, у глухі груди, то, одходячи, затруситься важко та дрібно, то на хвилину зовсім перестане кидатись - замре! Сон не сон, облягає вас якась сонна млявість, і думки снують у вашій голові - не думки, а якісь невеличкі уривки мучених думок.
- Ну, та й допікає! - чуєте ви немов відкілясь здаля. То Яким занепалим голосом гомонить.
- Ану лишень, бадьоріше! - обзивається він до гнідого.- Швидше до місця доїдемо, десь у холодочку спочинемо. Он, бач, ліс бовваніє. Но-о!..
Вас сіпнуло; ви кинулися, наче проснулись, розкриваєте очі… Справді, он по горі синіє рослина: то, мов стіг сіна, горбом здіймається вгору, то гострою швайкою піднімається в небо, то невеличкими копицями розкидалася по гребінчастій горі. Свіжий вітрець на вас подихає… Ох, легкокрилий брате! Виходь із свого тихого захисту - гущини лісової, з-під широких гіллястих кущів та глибоких темних ярів, де ти в холодочку пахучому спочиваєш опівдні, ховаючись від гарячої спеки. Вилазь за возлісся, на гори високі, спустися в долини широкі й подми, повій на степи безкраї та довгі, на лани безмірно широкі! З синьої річки, де ти на легесеньких хвилях любиш гойдатися, здійми непримітную пару, оберни її в чорну хмару і повісь, розстели її по небу синьому, заховай від нас сонечко ясне, захисти від його недоброго заміру - розпекти нас, розтопити!
Ваша голова закрутилася; заходили зелені кружа- ' ла перед закритими очима; під серце щось підступило, давить вас, дух у грудях спирає… Як сніп той, ви хилитесь і прилягаєте на тому місці, де сиділи.
Сон то чи друга, страшніша неміч вас похилила? Ви ніяк не розберете; думки ваші сплутались, голову наче що руками здавило, болить вона, пече її. Вам би хотілось гукнути Якимові, щоб дав допомоги звестися, та язик ваш не повертається, онімів, голос ваш заслаб, зник. Ви почуваєте, що там у вас, десь глибоко всередині, ледве кидається серце, ледве ворушиться життя, що незабаром, через хвилину, воно ще раз тріпнеться, й замре на ваших устах його посліднє зітхання. Вам страшно робиться, гарячий холод пробіг поза вашою спиною, торкнувся вашого серця й наче опік.
- Еге! Та ви он як - спати?! - доноситься до вас голос Якимів, мов з-під землі.- Овва! Таке добро, а вони спати! Вставайте лишень та хоч надишетесь вволю!
Ви кинулись, зводитесь, розкриваєте здивовані очі. Що за диво? Ви в лісі. Серед товстючого високого дерева ген на гору коритом потягся шлях; довге гілля поспліталося над ним високою оселею; зелена тінь та холодочок вистилають його, і хіба де ненароком ясне сонечко, пробившись крізь густу листву, метушиться по землі ясною плямою або тліє невеличкою жариною.
Зразу не знать де поділася ваша сонная неміч, вернулася до вас ваша сила. Гнідко, натужуючись проти гори, тихо ступає; збоку йде Яким, придержуючись за полудрабок рукою, цмока на гнідка, злегка тримає за віжки. Вас так і рвонуло скакнути з воза. Яким не похопився спинити гнідка, як ви вже і долі, стукнулись об суху груду ногами, злегка поточилися і, потягуючись, розправляєте натомлену спину. Вам стає гар но: по кожній жилочці пробігає несподівана міць, в кожному суставі вона обзивається молодою радістю, серце ваше б'ється повно та рівно, груди дишуть глибоко та вільно, душу чарує почування любе.
Ще недавнечко вас пекло і палило, ще недавнечко ви не знали, де дітися серед рівного безкрайого степу, а тут де не взялася гора й ліс по горі густий та високий. Страшенне дуб'я гордо повиганяло свої голови вгору, широко розпросторило гілки на всі боки; гінка бугилова та широколисті лопухи примостилися коло них у холодочку - розкошують; по широких полянах молода ліщина з жовто-зеленим листом гріється на сонячній спеці; на низах кущі темно-зеленої калини посхиляли віти додолу; по них солов'ї неугавні засіли, безперестанно несеться їх щебетання вподовж усього лісу; невеличкі пташки сперечаються з ними своїми піснями - цьомка та прицмокує в чорнобилі кропив'янка, щось белькоче чижик з високого в'яза, віщує літа сива зозуля, жовтобрюха іволга перегукується з одудом, а з кущів ліщини йде-несеться важке гор-личчине туркотання…
Помалу ви беретеся все вгору та вгору. І неприміт-но наче, а натуга гарячить вашу кров, серце стукає дрібніше, зітхання важчає, затинається… Та ось незабаром і ви на горі, на широкій поляні високості. Тут уже й дерево рідше, і трава нижче, й запекло її сонцем. Ось уже й небосклон стає видко, не ховається він за лісом, а тікає кудись далі за гору - може, знову на степи безкраї, на лани широкі, де гарячий вітер віє та пече-припікає сонце ясне? Ось, ось і… ви, як вкопаний, стали…
