Два брати - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
- Це намисто я оддам тільки Тому, чиє воно: оддам тільки князівні в руки.
- Цього, хлопче, не можна зробить, бо тобі князівни не можна бачить. Вона живе в садку, в кришталевому палаці, і тільки царевичі та княжевичі можуть бачить її обличчя.
Тільки що князь промовив ці слова, аж князівна присилає до батька царедворку, щоб дозволив привести до неї того, хто знайшов її намисто: кішечка вранці принесла їй дощечку на шиї.
- Коли так, то неси сам до дочки намисто, а за те, що ви вчинили мені послугу, я вас надарую. Зоставайтесь служити мені в палаці. Ти, Юрку, будеш за старшого над моїми слугами та робітниками, бо ти мені сподобався; а ти, Уласе, доглядатимеш моїх вловчих собак, моїх коней та свиней.
Ото повели Юрка до князівни в палац. Палац той був кришталевий, з срібними банями й світився на сонці так, що аж засліплював очі. Коло палацу блищав ставок. По обидва боки ґанку бризкали фонтани. В фонтанах плавали золоті рибки. Кругом палацу цвіли квітки. На дереві скрізь пурхали райські птиці та павичі. На ставу плавали лебеді. Птиці співали, квітки сповняли повітря солодкими пахощами. Садок цвів, як рай.
Царедворки привели Юрка до ґанку. З дверей вибігла князівна Богаза, така гарна, що її краси не можна було й пером списать. Вона була убрана в сріблясте легеньке убрання, а на голові блищав вінець з дорогих камінців. Юрко по очах впізнав ту дівчину, що водила його кругом озера в лісі. Він поклонився князівні до землі й подав намисто. Одна царедворка підхопила намисто на золоту тарілку й подала князівні. Богаза од радості аж зареготалась і зараз почепила на шию намисто, а потім почала придивлятися до Юрка. Вона почервоніла, як рожа, потім побіліла, як її срібна одежа, а далі знов почервоніла.
Юрко був такий гарний, як і Улас; і на вид, і на зріст достоту такий, як і брат: такий високий, рівний та кучерявий; тільки в Уласа очі були темнокарі, ясні та привітні, як весняна ніч, а Юрко мав ясні сірі очі, розумні, але хитрі, злі й мстиві. Князівні одразу здалось, що то Улас, але вона придивилась до очей і примітила, що помилилась.
- Чого ж ти, хлопче, бажаєш за те, що знайшов моє намисто? - спитала в Юрка князівна.
- Нічого я не бажаю, аби тільки служити тобі, князівно, та хоч раз на рік подивиться на твої пишні очі.
Царедворки осміхнулись, а князівна каже: "За мої очі билось вже багато царевичів та княжевичів. Мабуть, їм дуже велика ціна, коли й царевичі так їх цінують".
Вона висмикнула з коси золоту шпильку з дорогим камінцем і подала Юркові. Юрко похапцем сховав шпильку в кишеню.
- Чи ти, козаче, не знайшов часом в лісі або на озері лебединого пера? - сказала князівна, осміхаючись.
Юрко трохи подумав, запикнувся, та й каже: "Може... може... ні... знайшов... чи те... пак не знайшов, але може й знайду..."
Князівна осміхнулась і пішла в палац. Царедворки одвели Юрка назад, вивели за браму, зачинили й замкнули браму трьома замками. Князь звелів Юркові жить коло палацу в гарному домі, а Уласові дали невелику хатинку на задвірку, де були збудовані стайні, та псарні, та свинюшники. Юрко, ставши паном, змінив своє ймення й назвав себе Юрушем.
Зараз Юруш взяв нагайку в руки й погнав слуг, наймитів та чорних невільників на роботу в поле, в садки та на огороди. Наймити та невільники обливались потом, аж стогнали од важкої роботи, а Юруш тільки басував конем та приганяв їх до роботи. Вони не покладали рук од ранку до вечора; а як тільки котрий оце розігне спину, то Юруш зараз його лусне нагайкою по спині. Юруш щовечора прибігав до князя, кланявся йому в ноги та розказував, як то він піклується та падкує коло князівського добра, і день, і ніч рук не покладає.
- Ото славний ти, мій Юруше! - каже князь, об'їхавши свої лани, городи та садки. - Робота в тебе, як в огні горить, тільки наймити чогось неначе з тіла спали.
- Ото й добре! - каже Юруш. - Не буде в них обрік грати, будуть слухняніші та смирніші. Я вже так дбаю, так дбаю про ваше добро, що й господи! - замолов язиком Юруш.
Тимчасом князівна Богаза, побачивши Юрка, догадувалась, що з ним був повинен прийти в палац і його товариш, котрого вона бачила коло озера. Вона догадалась, що він тут близько, та не знала де. Як тільки сонечко зійшло, вона перекинулась голубкою й перелетіла через високу муровану стіну в поле. Облетіла вона лани, садки, городи, шукала між наймитами, невільниками, але Уласа не знайшла. Сіла вона на дереві в лісі, щоб одпочити, коли дивиться, - під деревом стоїть циганське шатро. Богаза злинула з дерева в кущі, стала знов князівною, прийшла до старої циганки та й каже: "Позич мені на часок свою драну одежу; я тобі заплачу ще й одежу верну".
- Добре, - каже циганка, - тільки передніше дай гроші. Богаза поклала їй на долоню червінця, закуталась з головою в циганське дрантя, так що тільки було видно очі, і пішла до наймитів та невільників, що саме посідали полуднувати на межі.
Богаза обійшла усіх робітників, заглядала їм в очі й не знайшла тих очей, що її причарували. Всі робітники були замордовані, сухі, а чорні невільники були навіть без сорочок.
- Чого ви, люди добрі, такі замлілі, захлялі, миршаві, аж тлінні; ще гірші од наших циган? - спиталась Богаза.
- Бо передніше, як був інший осавул над нами, ми їли на обід та на вечерю мамалиґу з бринзою; а як настав оцей кат Юруш, то ми обідаємо тільки по шматку хліба з цибулею. Він і сорочки поздирав би, якби міг, з невільників, - сказали наймити.
Коли тут на вороному коні прикатав Юруш з нагайкою в руках.
- А ви, вражі сини! Чого це ви так довго полуднуєте та базікаєте! Гайда до роботи! - гукнув він і лупнув по спині нагайкою одного невільника.
Наймити посхвачувались, не встигли ще з'їсти по шматку хліба, - і знову кинулись до роботи.
- А ти чого тут вештаєшся? - крикнув Юруш на циганку й замірився на неї нагайкою. Але як углядів з-під замазаного дрантя її очі, рука з нагайкою сама впала на сідло.
Циганка поклонилась йому, та й каже: "Не бий мене, паночку, то я тобі заворожу і всю правду розкажу; ож подай лиш свою білу ручку, нехай я подивлюсь".
Юруш, сміючись, простяг свою пухку білу долоню. На пальцях блищали золоті персні з дорогими камінцями. Циганка подивилась та й каже: "Ти щасливий і вродливий. Твоя доля сяє, як оці дорогі камінці в персні. Ти високо несешся, але швидко низько впадеш, бо живеш неправдою. Як піднімешся дуже високо, то тоді або твоя голова покотиться під сокирою ката, або станеш убогим старцем і підеш з торбами по світі старцювать".
- Брешеш, циганко, хоч гарні очі маєш! - каже Юруш. - І моя голова не покотиться під сокирою, і я не піду в цих перснях по світі з торбами. Стану я паном над панами. От побачиш!
- Ож побачиш і поназдивишся! Тоді й пригадаєш, ідо Я казала правду.
Циганка десь щезла, неначе крізь землю пішла: а Юруш довго сидів непорушне на коні, похиливши голову.
Тимчасом Богаза знов перекинулась білою голубкою, перелинула через високі мури, стала своєю рябенькою кицькою й не посоромилась побігти на задвірок, де були стайні, псарні та свинюшники.
Прибігла вона в стайню, - коні стоять на припоні, як печі, аж шерсть на їх вилискується.
- Коні мої любі, коні мої милі! Чого ви стали такі товсті, як печі? - питає кішечка в коней.
- Тим ми такі гладкі, що настав над нами якийсь добрий хазяїн. Передніше було дають нам вівса тільки понюхать, бо, мабуть, той хазяїн дуже любив овесець та сам його їв, а нам тільки показував: а цей новий хазяїн, певно, не любить вівса, та весь нам оддає: тим-то ми й стали гладкі.
Побігла кішечка в свинюшник. Свині лежать такі ситі й гладкі, що й з місця Не можуть рушити.
- Чого ви, свині, такі гладкі стали, що й ходить вам не можна? - питає кішечка в свиней.
- А тим ми такі ситі стали, що нам тепер, за нового хазяїна, дають доволі полови, ще й на другу потраву гарбузів, а в неділю ще й картоплі й ячменю. А той хазяїн, що був передніше, мабуть, дуже любив полову й сирі гарбузи, та сам їв, а нам тільки показував. Тим-то в нього й таке пузо було виросло, що насилу було носить: отаке достоту, як у тієї старої льохи. Ось бач! ще й зостались збитки од гарбузів. Ож на покуштуй, яке добро оці сирі гарбузи!
