Два брати - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Пішли вони лісом неначе далі од озера, блукали, блукали в гущавині, а надвечір - знов перед ними залисніло озеро, засяли золотоверхі будинки.
- Це нас водить якась сила, - сказали брати.
Під деревом, облита рожевим світом сонця, знов стояла дивної краси висока молода красуня в білому убранні, в червоній шапочці на голові. Над чолом лисніла низка червонців, на яломку стриміло біле лебедине перо. Чорні очі сяли, як зорі. Вона кивала, ніби манила їх до себе рукою, і все йшла до озера. Обидва брати пішли за нею слідком. Вона вийшла на зелений берег й пішла до мраморної хатки. На мраморних східцях двома рядками сиділи панни в білій одежі, одна гарна, друга ще краща. Панна в червоній шапочці пішла до хатки і все манила пальцем Уласа. Тільки що Улас наблизився до сходів, всі панни поперекидались білими голубками, а панна в шапочці стала лебедицею; вони знялись з місця й полинули через озеро та й попадали десь в зелений садок коло золотих верхів палацу.
- Це нас водить в лісі якась сила, - промовив Юрко до Уласа.
Вони знов увійшли в ліс, стали шукать дороги і вгляділи між кущами маленьку стежечку. По стежечці плигав заєць. Юрко скинув шапку й низенько поклонився йому. Заєць став і витріщив на його очі. Юрко поклонився зайцеві вдруге аж до землі. Заєць набрався сміливості та й каже: "Ще одколи живу в цьому лісі, ніхто передо мною шапки не здіймав; а це хтось шапку зняв ще й мені поклонився. Еге, ви, хлопці, заблудились в лісі?"
- Та заблудились! Вже другий день блукаємо коло цього озера й не знаємо, де б знайти пришиб та переночувать, - каже Улас.
- То йдіть до мене в печеру та й переночуєте, а моя стара завтра виведе вас на шлях, бо я вже недобачаю, - каже заєць. Ото повів їх заєць до своєї печери. Кам'яна печера була в густих кущах під високими дубами, в скелі. Заєць вплигнув в темну печеру, а за ним ледве просунулись Улас та Юрко. Всередині печера була здорова, як хата, а в куточку ледве була примітна дірка в другу маленьку печеру, де жив заєць з зайчихою. Заєць плигнув у другу печеру. Юрко та Улас і собі полізли за ним. В печері сиділа стара зайчиха й гризла головку капусти.
- Ночуйте, хлопці, в мене, бо в лісі тепер небезпечно: тут почали бродить злодії та розбишаки, - каже заєць. - А що, стара, чи нема чого хлопцям на вечерю?
- Є мисочка горіхів та дві головки капусти, що ти вчора вкрав в князевому городі, - каже зайчиха.
Заєць знайшов під дубом старого черепка, що покинули пастухи, як варили куліш. Улас дістав води з течії, розклав багаття та й зварив капусту. Дістали брати з торбини по шматку хліба, з'їли з капустою, закусили горіхами та й полягали з зайцями спати.
Коли чують вони, опівночі в здоровій печері загомоніли якісь люди.
- Та й велику ж силу грошей вкрали ми в князя! - каже один чоловік.
- Стане нам на цілий вік. Але де ми дінемо оце князівнине намисто з дорогих діамантів? Коли б нас не впіймали через це намисто, - каже другий злодій.
- Продамо по камінцеві жидам. Жиди нікому не скажуть, що крадене. Закопаймо оце все тут в печері в кутку та ще й каменем зверху прикриймо. Тут ніхто не знайде; а завтра вночі вернемось та й заберемо гроші, та й дамо драла за гряницю, - обізвався тихо ще один злодій.
Юрко торкнув ліктем Уласа. Зайці перелякались на смерть, а стара зайчиха аж зомліла з переляку.
Злодії закопали гроші, засипали землею, прикотили камінь і світом вийшли з печери.
Тільки що почало на світ благословиться, тихий ранковий блиск освітив печеру. Юрко з Уласом скотили камінь в кутку печери, вигребли землю з ями й знайшли здоровий казан з червінцями. Юрко кинувсь насипати червінці в кишені, набрав повну хустку та й каже: "Тепер, Уласе, забери решту вже ти, бо мені нема куди брати, хіба в рот".
Улас насипав і собі повні кишені грошей. Коли це в казані щось заблищало й осяяло всю печеру: на дні казана лежало дороге намисто: один разок червоних рубінів, другий - синіх, як небо, сапфірів, третій - зелених ізумрудів, а два - блискучих, як роса на сонці, алмазів. Юрко загарбав обома руками те намисто собі. Зайчиха вгляділа намисто та аж підскочила.
- Ой, братіку! дай же мені хоч один разочок намиста, нехай я надіну, то, може, покращаю; бо мій старий вже мене не любить, - каже зайчиха до Юрка.
Юрко засміявся й почепив зайчисі на шию намисто. Зайчиха зареготалась, а заєць каже: "Не надівай цього намиста, бо як угледить тебе вовк в намисті, то так полюбить, що од тебе й кісточки, й хвостика не зостанеться".
Зайчиха з переляку кинула намисто, побігла в куток та й сховалась в сухому листі.
- Знаєш що, Уласе, - каже Юрко, - вертаймось ми додому з цими грішми та поставимо собі здорові доми, накупимо волів та коней та будемо господарювать.
- Ні, не вернусь і тебе не пущу, бо це гроші чужі, крадені; я не хочу жить краденим добром. Однесім їх князеві, - каже Улас.
- Дурень ти! Зроду дурнем вдався, дурнем і вмреш. Але, справді, треба вернуть князівні це намисто: вона ж казала, що ладна оддать за його хоч би й половину свого скарбу. Може, ми ще більше виграємо, ніж це намисто коштує, - каже Юрко.
- Трудно вам буде доступиться в князівський палац, - обізвався заєць. - Кругом палацу глибока канава, на канаві міст, а на мосту приковані ланцюгами два леви, котрі й день і ніч стережуть палац. Хіба от що зробім: я частенько ходжу в князівську капусту, а туди часом прибігає князівнина кішечка, молоденька, рябенька, з гарним рожевим носичком.
- А ти, старе луб'я! то це ти залицяєшся до молоденької кішки, а про мене вже й забуваєш? мною вже нехтуєш? - крикнула зайчиха та як лясне в морду зайця! Заєць аж вхопився за морду обома лапами.
- Здуріла стара зовсім! - каже заєць. - А ви, хлопці, нашкрябайте на дощечці, що ви знайшли князеві гроші та князівнине намисто, та причепіть до дощечки нитку, а я накину кішці дощечку на шию. Вона однесе князівні, то князівна безпремінно до вас і вийде, - каже заєць.
Юрко вистругав маленьку дощечку, написав кільки слів та й дав зайцеві. Заєць обіцяв ввечері побігти в капусту, а зайчиха вивела Уласа та Юрка на шлях і показала їм, кудою йти до палацу.
Ото прийшли вони до палацу, посідали коло мосту, та й ждуть. Канава широка, стіни навкруги палацу високі: на воротях висока, з визубнями башта; ворота залізні, зачинені й замкнуті трьома замками. Ні ввійти, ні в'їхать! Ждали вони довгенько. Коли це опівдні заграли музики. Одчинилась залізна брама. Леви на мосту заревли. Од ґраток мосту одскочили залізні клітки й зверху накрили левів. З воріт виїхав князь з довгою сивою бородою в золотій калясі білими кіньми. Улас зняв шапку. Юрко впав навколішки й припав лобом до землі.
- Чого вам треба? - спитав у них князь Чолак.
- Ми цієї ночі знайшли покрадені в вас гроші та оце принесли вам, - промовив Юрко.
- Добре зробили, хлопці. Потривайте ж, я поїду подивиться на своє поле та на свої отари в степу, та тоді й покличу вас до себе.
Незабаром князь вернувся й покликав Уласа та Юрка. Вони увійшли в браму й на широкий двір. Серед двору бризкали фонтани. Коло фонтанів зеленіла трава. Кругом палацу зеленів густий садок, мов старий ліс. Служники покликали Уласа та Юрка, обмили їх, убрали в чисту одежу й повели до князя.
- Ну, хлопці! котрий же знайшов гроші?
- Я! - крикнув Юрко, як опечений.
Юрко стукнув лобом об поміст, поцілував край килима під ногами в князя й висипав на килим купу червонців. Улас витрусив і свої кишені.
- Оце всі дочиста гроші, що ми знайшли, - каже Юрко. - Мій брат хотів з грішми вернутися додому, та вже я вмовив його принести до вас та оддать вам.
Улас помаленьку повернув до Юрка голову й тільки липнув на його здивованими очима.
- А я ще знайшов оцю вашу вкрадену річ, - задріботів Юрко, - але, може, не вашу, а вашої дочки.
Він витяг з кишені дороге князівнине намисто й показав князеві. Князь зрадів і простяг руку, щоб взяти намисто. Юрко сховав його в кишеню та й каже:
