Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (бесплатные версии книг .txt) 📗
Одного вечора, десь за тиждень після випадку з портретом, коли Олівер розмовляв з місіс Бедвін у її кімнаті, містер Браунлоу переказав, що бажає бачити Олівера Твіста в своєму кабінеті, щоб поговорити з ним, якщо хлопчик почувається добре.
— Господи, царице небесна! Помий швиденько руки, дитино, і дай-но я тебе гарненько розчешу! — вигукнула місіс Бедвін. — Боже, боже! Якби я знала, що він тебе покличе, то наділа б тобі чистенького комірця, і ти б у нас був, як лялечка!
Олівер слухняно помив руки, і хоч старенька бідкалася, що не встигла пропрасувати гофрований комірець його сорочки, хлопчик, незважаючи на цю ваду в своєму вбранні, мав напрочуд гарний, чепурний вигляд; тож врешті, задоволено оглянувши його з голови до ніг, місіс Бедвін визнала, що якби їх навіть попередили завчасно, навряд чи можна було б домогтися більшої досконалості.
Підбадьорений цим висновком, Олівер постукав у двері кабінету. Містер Браунлоу запросив його зайти, і хлопець опинився у невеличкій, заповненій книжками кімнаті, що виходила вікном у гарний садок. Перед вікном стояв стіл, за яким сидів з книжкою в руках містер Браунлоу. Побачивши Олівера, він поклав книжку й запросив його сісти біля столу. Олівер слухняно сів, зачудовано думаючи про те, чи може людина перечитати таку силу-силенну книжок, написаних, мабуть, для того, щоб зробити світ мудрішим. До речі, над цим питанням щодня сушать собі голову люди куди досвідченіші за Олівера Твіста.
— Тут у мене багато книжок, правда ж, хлопчику мій? — сказав містер Браунлоу, помітивши, з якою цікавістю Олівер оглядає полиці, що сягали аж під стелю.
— Ой, як багато, сер, — відповів Олівер. — Я такої сили книжок ще не бачив зроду.
— Ти перечитаєш їх усі, якщо будеш слухняний, — лагідно мовив старий джентльмен. — І читати їх буде тобі куди цікавіше, ніж розглядати оправи, — а втім, не завжди, бо є-таки книжки, в яких найцінніше — це палітурки й корінець.
— Певно, це ви про оті, важенні, сер? — спитав Олівер, показуючи на тиснені золотом великі фоліанти.
— Ну, не обов'язково, — усміхнувся старий джентльмен, гладячи Олівера по голові. — Навіть маленькі томики бувають інколи ой які важкі. А ти хотів би набратися розуму і, як виростеш, писати книжки?
— Ні, сер, краще я їх читатиму, — відказав Олівер.
— Що? Ти не хочеш бути письменником? — здивувався старий джентльмен.
Олівер поміркував трохи, а тоді відповів, що як на нього, то краще все ж таки не писати книжки, а продавати їх. Тут містер Браунлоу весело засміявся й заявив, що це чудовий дотеп. Олівер зрадів від похвали, хоч у чому полягає той дотеп він не зрозумів.
— Ну, гаразд, гаразд, домовилися, — мовив, трохи заспокоївшись, старий джентльмен. — Не хочеш бути письменником, то й не треба. Тим більше, що є он скільки чесних ремесел. Ти хотів би стати, скажімо, цеглярем?
— Атож, дякую, сер, — відповів Олівер так поважно, що старий джентльмен знову засміявся й сказав щось про його дивовижний інстинкт, але Олівер не зрозумів цього зауваження, а тому пустив повз вуха.
— А тепер, — почав містер Браунлоу, і лагідний голос його ще більше полагіднішав, якщо таке взагалі можливо було, але обличчя при цьому незвично споважніло, — слухай уважно те, що я тобі скажу, хлопчику мій. Я говоритиму з тобою цілком одверто, бо певен, що ти мене зрозумієш не гірше за багатьох доросліших від тебе.
— Ой, тільки не кажіть, що ви хочете прогнати мене, сер! — вигукнув Олівер, зляканий таким серйозним початком. — Не виганяйте мене на вулицю! Дозвольте залишитись у вас бодай прислужником! Я не хочу повертатися в те пекло! Згляньтеся, сер!
— Люба дитино, — мовив старий джентльмен, зворушений цим несподіваним палким благанням. — Не бійся, я тебе не залишу, якщо ти сам мене до цього не змусиш.
— Цього не буде, не буде ніколи, сер! — перебив його Олівер.
— Сподіваюсь, — відповів старий джентльмен. — І вірю, що ти не з таких. Мене вже не раз обманювали ті, кому я намагався допомогти, але мені дуже хочеться вірити тобі, бо, сам не знаю чому, ти припав мені до вподоби. Всі найдорожчі, найлюбіші мені люди давно вже зійшли в могилу, і хоч радість і щастя мого життя поховані разом з ними, моє серце не стало домовиною, не замкнулося для добрих почуттів. Під ударами долі ці почуття лише зміцніли й очистилися.
Старий джентльмен промовив це стиха, звертаючись скоріше до себе, ніж до хлопчика, а потім замовк. Олівер сидів, затамувавши подих.
— Так-так, — мовив нарешті трохи веселіше старий джентльмен. — Я кажу тобі все це, бо в тебе серце молоде. І, знаючи тепер, які втрати і страждання випали на мою долю, ти, можливо, постараєшся не завдавати мені нових прикрощів. Ти кажеш, що ти сирота, один як палець на цім світі. Відомості, які я маю про тебе, підтверджують твої слова. Тож тепер розкажи мені все про себе: звідки ти родом, хто тебе виховував і як ти опинився в такому товаристві. Кажи мені саму тільки правду, і я повік буду твоїм другом.
Олівер не зразу спромігся на мову, бо його душили сльози. Та коли він розтулив уже був рота, щоб розпочати оповідь про те, як йому йшлося на фермі і як містер Бамбл забрав його звідти до робітного дому, знадвору раптом почувся нетерплячий короткий стук, і покоївка, збігши сходами, доповіла, що прийшов містер Грімвіг.
— Він на хвилинку чи з візитом? — спитав містер Браунлоу.
— З візитом, сер, — відповіла покоївка. — Він спитав, чи пекли у нас сьогодні здобу, я відповіла, що пекли, і тоді він сказав, що прийшов пити чай.
Старий джентльмен усміхнувся й пояснив Оліверові, що містер Грімвіг — його давній приятель; чоловік він трохи грубуватий, але зважати на це не треба, бо насправді, як давно вже переконався містер Браунлоу, серце в нього золоте.
— То, може, мені вийти, сер? — спитав Олівер.
— Ні, — відповів містер Браунлоу. — Я б хотів, щоб ти залишився.
В цю мить до кабінету зайшов, спираючись на товстий ціпок, кульгавий гладкий дідуган у синьому сюртуці, смугастому жилеті, нанкових штанях, гетрах і крислатому білому капелюсі із зеленою облямівкою. З-під жилета в нього витикалося дрібно гофроване жабо, на грудях на довжелезному сталевому ланцюжку теліпався ключ, а нашийна хустка була зав'язана вузлом завбільшки як апельсин. Обличчя гостя весь час кривилося в чудернацьких гримасах, які годі було описати. Говорячи, він мав звичку схиляти голову набік і дивитися на співрозмовника скоса, що надавало йому дивовижної схожості з папугою. Саме в такій позі він і зупинився, тільки-но переступивши поріг, і, тримаючи у випростаній руці апельсинову шкуринку, сердито заговорив:
— Дивіться! Бачите? Ну, скажіть, чи не диво це, чи не чортівня якась? Скрізь, хоч куди б я зайшов, на сходах неодмінно має валятись оцей помічник бідного лікаря. Через апельсинову шкуринку я колись скульгавів, і я певен, що врешті апельсинова шкуринка вкоротить мені віку! От побачите, сер, апельсинова шкуринка зведе мене зі світу! Як цього не станеться, то — присягаюсь! — я ладен з'їсти свою голову, сер!
Цією мужньою присягою містер Грімвіг мав звичку підкріплювати й підтверджувати трохи чи не кожну свою заяву, хоч навіть коли припустити, що досягнення науки дозволять урешті людині з'їсти власну голову, якщо вона того побажає, — важко повірити, що серед нас може знайтись ненажера, який упорав би за одним разом таку велику голову, як Грімвігова, навіть якщо не брати до уваги дуже товстого шару пудри.
— Я з'їм свого голову, сер! — повторив містер Грімвіг, стукаючи ціпком об підлогу. — Гм! А це що таке? — вигукнув він, помітивши Олівера, й позадкував.
— Це малий Олівер Твіст, про якого я вам розповідав, — відповів містер Браунлоу.
Олівер уклонився.
— Ви хочете сказати, що це той самий хлопчина, в якого була гарячка? — спитав містер Грімвіг, відступивши ще на крок. — Хвилинку, хвилинку! Мовчіть! Ага! — раптом переможно вигукнув він, бо зробив відкриття, яке змусило його забути навіть про страх заразитися гарячкою. — То це він їв апельсин! Авжеж, ось хто їв апельсин і кинув шкуринку на сходах, — якщо це не так, я ладен з'їсти свою голову — і його на додачу!
