Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (бесплатные версии книг .txt) 📗

— Що тут у вас в біса коїться? — пробурчав чийсь густий бас. — Хто це шпурнув кухоль? Ваше щастя, що попали пивом, а не кухлем, а то б я вам показав. Так-так, ясно. Хто ж іще, як не цей багатющий, загребущий, триклятущий старий єврей може розкидатися питвом? Людина склянки води даремно не вихлюпне, якщо, звісно, не навчилася дурити водопровідну компанію, а він… Що тут у вас сталося, Фейгіне? Хай вам біс, увесь шарф заляпали пивом!.. Ану, заходь, шолудива тварюко, чого став за дверима, наче соромишся свого хазяїна? Марш сюди!

Слова ці належали кремезному чолов'язі років тридцяти п'яти, убраному в чорний плисовий сюртук, дуже засмальцьовані коричневі бриджі, шнуровані черевики й сірі бавовняні панчохи на товстих ногах з опуклими мускулястими литками, — дивлячись на такі ноги при такому вбранні, завжди відчуваєш, що їм чогось бракує, а потім здогадуєшся: кайданів! На голові в незнайомця був коричневий капелюх, а на шиї — брудна строката хустка, обтріпаними кінцями якої він стирав з обличчя пиво. Коли гість скинув хустку, то виявилося, що обличчя в нього широке, грубе, днів зо три не голене, очі похмурі й одне з них прикрашене різнобарвним синцем, що свідчив про недавнє тілесне ушкодження.

— Заходь, чуєш? — прогарчав цей симпатичний громило.

До кімнати боязко прослизнув білий кудлатий пес з подряпаною мордою.

— Чого ти не зайшов відразу? — гаркнув на нього чолов'яга. — Може, тобі вже не підходить моя компанія, га? Лягай!

Для підкріплення наказу він штурхнув собаку ногою так, що той відлетів у протилежний кінець кімнати. Проте псові це, видно, було не первина: навіть не дзявкнувши, він згорнувся калачиком у кутку і, часто кліпаючи своїми злостивими очима, взявся розглядати кімнату.

— Ну, чим ти тут розважаєшся? — спитав чолов'яга, зручно вмощуючись на стільці. — Мордуєш малечу, ти, жмикруте ненаситний, старий кровопивце? Дивно, як вони тебе досі не зарізали. Бувши ними, я б тебе давно порішив. Так, бувши твоїм учнем, я б тебе давно вколошкав, а потім… ні, продати тебе я б, мабуть, не зумів, кому ти здався. Хіба що можна було б тебе заспиртувати й показувати як потвору, але таких великих банок, мабуть, не роблять.

— Ша, ша, містере Сайкс! — мовив, тремтячи, старий. — Нащо ж так голосно?

— Ану, без «містерів»! — гримнув здоровило. — Я твоїй чемності ціну знаю: чим ти ласкавіший, тим більше паскудство замишляєш. Ти знаєш, як мене звати, — так і називай. А прийде час, я свого імені не ославлю — будь певен!

— Ну, гаразд, гаразд, Білле Сайкс, — підлесливо забелькотів старий. — Я бачу, ти в поганому гуморі, Білле.

— Ти вгадав, — відповів Сайкс. — Але й тебе, певно, щось гризе, якщо ти розкидаєшся кухлями. Чи, може, тобі за іграшку — що кухлем кинути, що своїх виказати…

— Ти здурів? — скрикнув старий, хапаючи його за рукав і показуючи на хлопців.

Містер Сайкс задовольнився пантомімою: ніби зашморгнув вузол під своїм лівим вухом і звісив голову на праве плече; старий, видимо, чудово зрозумів, що це має означати. Потім злодійською говіркою, якою він звик висловлюватись і якої ми тут не наводимо, бо читач її однаково 6 не зрозумів, містер Сайкс зажадав склянку чого-небудь міцного.

— І дивись, не підсип туди отрути, — додав він, кладучи на стіл капелюха.

Сказано це було жартома, та якби він побачив, як лиховісно звузилися очі в старого, коли той, закусивши синю губу, обернувся до буфета, він переконався б, що ця засторога не зайва, бо веселому старому джентльменові й справді не чуже було бажання зміцнити виріб винокура.

Вихиливши дві-три скляночки, містер Сайкс зводив звернути увагу на юних джентльменів; ця люб'язність привела до розмови, в ході якої Пройда детально розповів, чому і як заарештовано Олівера, — дозволяючи собі трохи відхилятись від істини, а подекуди прикрашати її, як того, на його думку, вимагали обставини.

— Боронь боже, ще бовкне зайве, — мовив єврей. — Нам тоді не минути лиха.

— Може статись, може статись, — зловтішно вишкірився Сайкс. — Візьме й продасть тебе, Фейгіне.

— А як, боронь боже, — провадив далі єврей, мовби не почувши слова гостя й водночас пильно дивлячись на нього, — а як, боронь боже, ми погоримо, то погорять і інші, і не знаю, як мені, а тобі буде-таки непереливки, мій голубе.

Сайкс здригнувся й рвучко обернувся до Фейгіна. Але старий джентльмен, звівши плечі до самих вух, втупився відсутнім поглядом у стіну.

Запала тривала мовчанка. Здавалося, всі члени чесної компанії поринули у власні роздуми, включаючи й пса, який кровожерно облизувався, мовби уявляючи собі, як хапне за литку першого-ліпшого перехожого, що трапиться йому на вулиці.

— Треба, щоб хтось дізнався, чим воно скінчилось у відділку, — сказав містер Сайкс уже куди поміркованішим тоном.

Єврей кивнув головою на знак згоди.

— Якщо він не засипав нас і дістав строк, турбуватися нема чого, аж поки його випустять, — додав містер Сайкс. — А тоді доведеться про нього подбати. Взяти на шворку.

Старий знову кивнув головою.

Сайкс, звісно, говорив діло, але здійсненню його пропозиції заважала одна вельми серйозна обставина. А саме: і Пройда і Чарлі Бейтс, і Фейгін, і містер Вільям Сайкс, кожен окремо і всі разом, відчували глибоку й непереборну нехіть до поліції і не наблизились би до поліційного відділка ні за які скарби в світі.

Важко сказати, скільки часу вони просиділи б отак, мовчки дивлячись один на одного в досить-таки прикрій нерішучості. Але нам нема чого міркувати над цим, бо раптова поява двох юних леді, яких Олівер уже бачив раніше, знову розв'язала всім язики.

— Ось хто нас виручить! — вигукнув єврей. — Бет піде. Ти ж підеш, серденько?

— Куди? — спитала юна леді.

— Та до поліції, серденько, — улесливо мовив Фейгін.

Треба віддати належне юній леді: вона не відмовилася руба, а тільки твердо й урочисто заявила, що краще вже піде «до чорта в зуби». Ухилившись у такий чемний і делікатний спосіб, вона довела, що наділена тим природженим тактом, який не дозволяє їй засмучувати ближнього прямою і різкою відмовою.

Фізіономія в старого витяглася. Він відвернувся від юної леді в яскравому, щоб не сказати розкішному, вбранні — червоній сукні, зелених черевиках, жовтих папільйотках — і медовим голосом звернувся до другої:

— Ненсі, рибонько, а що ти скажеш?

— Що нічого не вийде, і не проси, Фейгіне, — відповіла Ненсі.

— Цебто як? — втрутився містер Сайкс, кидаючи на неї похмурий погляд.

— А отак, Білле, — незворушно відказала дівчина.

— Кому ж іти, як не тобі, — наполягав містер Сайкс. — Про тебе тут ніхто нічого не знає.

— А я й не хочу, щоб знали, — відповіла Ненсі так само спокійно. — Тому й кажу не «так», а «ні», Білле.

— Вона піде, Фейгіне, — сказав Сайкс.

— Ні, вона не піде, Фейгіне, — заперечила Ненсі.

— Піде, піде, Фейгіне, — сказав Сайкс.

І він мав рацію. Погрозами, обіцянками, хабарами юну леді врешті уговтали-таки взяти на себе цю місію. Її і справді не могли зупинити міркування, що стримували її милу подружку: зовсім недавно перебравшись у Філд-Лейн з віддалених, але таких милих матроському серцю кварталів Реткліфу [33], вона могла не боятися, що її впізнає тут хтось із численних знайомих.

Тож, надівши поверх сукні чистий білий фартушок і сховавши папільйотки під солом'яним капелюшком — обидва предмети туалету старий видобув із своїх невичерпних запасів, — міс Ненсі приготувалася виконати доручення.

— Зажди-но хвильку, рибонько, — мовив єврей, подаючи їй кошика з кришкою. — Триматимеш його в руці. Так буде пристойніше, голубонько.

— А в другу руку дай їй ключ од дверей, Фейгіне, — сказав Сайкс. — Вона тоді виглядатиме зовсім натурально.

— Авжеж, твоя правда, — зрадів старий, чіпляючи на вказівний палець юної леді великого ключа. — Отакі Чудово! Чудово, рибонько моя! — вигукнув він, потираючи руки.

— Ой братику! Сердешний, любий, безвинний братику! — заголосила Ненсі, обливаючися сльозами й розпачливо трясучи в руках кошика й великого ключа. — Що з ним. сталося? Куди його поділи? Ой, згляньтеся, джентльмени, скажіть, що ви зробили з моїм рідним братиком? Благаю, скажіть, джентльмени!