Твори - Хвильовий Микола Григорович (книги без регистрации полные версии txt) 📗
— Де ваш предсідатель?
— Який предсідатель?
— Та староста ж!
— Так би ви й казали.,» Марфо! Ану-бо поклич голову»
Незабаром прийшов і голова.
До нього:
— Де твої голохвастівці? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.
Усміхається:
— Де ж я їх візьму,,» Господи! Ліси ж такі, слава тобі, Николае угоднику, не маленькі — є де сховатися.
А потім заморгав підсліпуватим оком:
— Пожди, Савко, я, мабуть, піду дістану чогось. Як же так: гості приїхали, треба ж таки підправитись»
Савко рішуче одрізав:
— Нікоторого гвоздя! Спольняй, що требують»
Рудий міліціонер досадливо почухав потилицю:
— Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їй-богу!
Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм
хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а «старості» наказав негайно подати підводу.
Зарепетували, заскиглили баби; заметушився «староста».
Зашумів Солонський Яр»
У кожній хаті було розчинено скриню й повибирано з неї одіж на підводу. А від’їжджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити все голохвастівське кубло, коли острожники не з’являться доброхітно в Млинки.
Скоро загін із підводою зник у лісі, і до хатів посунулись чоловічі постаті. І довго чути було грізний гомін у Солон-ськім Яру.
III
У Млинках гомонів базар. Декілька осілих тутешніх циганчат сіпали коней за хвости й вигукували, як двісті літ тому.
Бігали, лопотіли перекупки.
А біля блискучих гір горщиків стояли поважні гончарі Полтавщина
Савко й рудий міліціонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськім Яру, і викрикували:
— Люди добрі, пізнавайте своє добро!
Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикував пізнати своє.
В натовп падало біле сонце, й пахло сливами й яблуками» Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови»
...До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині» Обличчя йому стягнуло зморшками, і здавалося, що він плаче.
Полапав зелену хустку, погладив Її ніжно й ледве чутно промовив:
— Конешно, Дуньчина... Дуньки моєї...
Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля «потребілки» він підійшов знову до Савка й тоненько, ніби горох розсипав, запитав:
— А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде?
А потім ще полапав зелену хустку й зітхнув про себе:
— Конешно, Дуньчина...
...Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітники і біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі.
— Люди добрі, пізнавайте своє добро!
...Але не бачить Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш.
Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону.
Іще з годину походили — ніхто не признає...
— Що за напасть!
Пішли у волосну раду, зложили солончанське шмаття біля шафи.
...В раді повно народу.
Зайшло декілька чоловіка в кімнату голови:
— Не так ви робите, Савка, не слід його виносити на базар.
— Чому це?
Підійшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:
— Тут вони.
— Хто це?
— Та солончани ж, голохвастівці.
Вдарив себе Савко по потилиці:
— Так он воно чого ніхто не визнає!
Покликав рудого міліціонера:
— Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут.
Похитав головою рудий:
’—1 Де там їх тепер найдеш... Давайте, мабуть, удвох.
Ніколи Савкові базікати, схопив гвинтівку й побіг.
Ходить повз гончарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп’явся в натовп.
Грає сонце в горщиках, і весело виблискують гори гончарського добра.
А голохвастівці, мабуть, запримітили щось недобре — до коней пішли.
Нарешті Савко побачив їх. Кинувся у натовп.
Але вже було пізно: тільки пил закурів до вітряків, що на полтавський ліс.
— Гей, держи!
Савко націлився й вистрілив.
Галас! Галас! Галас!
Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками.
Кинувся Савко до волості, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера — й гайда за солончанами.
...Затривожився базар, гончарі заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворів.
Тільки щітники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід.
Десь кричала перекупка:
— Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!'
IV
...Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху.
...Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом... Темна наша батьківщина...
...Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко:
— Втекли!
В рудого міліціонера од скаженого бігу ніс був мов та цибуля. Втирав хусткою піт.
— Повернемо, мабуть, додому, чи що?
— Ні! Гайда на Солонський Яр.
— Та чого ж ми поїдемо?
— А того, що треба видивитись* осточортіли.вже.
Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло теліпатися.
Але Савко був упертий.
Поїхали. За півверсти зупинились, позлазили з коней і з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село — усе ховалося в зеленій тиші.
Так перебули, мабуть, з півгодини. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.
Коли посідали на коні, в ліс зайшов уже вечір, і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях.
(...Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь.)
...Казав міліціонер:
— А може б, помирилися... Слиш, Савко?
— Ніззя...
— А то, їй-богу, могорич запили б...
Савко гостро дивився в гущавину.
Сонце, мабуть, упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк.
Коли знову з’їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтівку. Але в цей момент гримнув випал, і далеко пішла грізна луна.
Коні рвонулись і кинулися з лісу.
Засвистів вітер.
Гримнув ще один випал, і зашумів ліс від цокоту копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців.
Рудий міліціонер зупинив коня:
— Братці, не бийте!
Але Савко розумів, що йому милості не буде. Як божевільний, гнав він свою кобилу на Млинки.
— Цок! Цок! Цок!
Іще далеко позаду солончаии, але СавкЬві треба бігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу.
— Цок! Цок! Цок!
Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запізнилась, важко дихає на дерева... (Невже навздоженуть?)
...Свистить вітер.
...Нарешті Савко вискочив у поле.
На заході жевріло (конало) небо. Десь горіли бур’яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур’янами.
Знову гримнув випал — то вискочила на узлісся ватага солончан.
Савчина кобила пролетіла ще декілька кроків і гепнулась на землю.
Захропла.
Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись.
Ватага зупинилася.
Але то був один момент: одразу ж солончани пішли в обхід.
Тоді Савко рачки поліз до Млинків.
Біля вітряків він випустив останню кулю й кинувся до першої хати»
Ускочивши у двір, він заліз під комору»»»
... Скоро в дворі були й солончани.
...Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах» Зачувши постріли, млинчани поховались по хатах, не виходили»
Голохвастівці витягли з хати хазяїна:
— Кажи, де він? Ти ж бачив, куди він сховався?
