Молой - Беккет Сэмюел Баркли (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
Оце й усе, що я хотів додати.
Зазирнувши до гаманця, я відзначив, що там лише п'ятнадцять шилінгів, і це дало мені підстави вважати, що мій син не задовольнився сумою, яка вже була в нього, а, поки я спав, обнишпорив, перше ніж піти, мої кишені. Мій перший порив, – така-бо дивна людська душа! – полягав у тому, щоб подякувати йому за цю невеличку суму, достатню, щоб виручити мене, аж поки прийде підмога, я добачив у цьому жесті своєрідну вишуканість!
Отож я лишився сам зі своєю сумкою, парасолькою, яку він теж міг би забрати, і п'ятнадцятьма шилінгами, знаючи, що син покинув мене з холодним серцем, навмисне, і, безперечно, з попереднім наміром, у Балібі, якщо хочете, якщо я справді там був, але однаково досить далеко від Балі. Я багато днів, достеменно не знаю стільки, лишався на місці, де мене покинув син, доїдав останні харчі (він міг би легко забрати їх), не бачив жодної живої душі, нездатний ворушитися, або, можливо, нарешті досить сильний, щоб уже не ворушитися. Адже я був спокійний, я знав, що все закінчиться, або почнеться спочатку, хіба не байдуже, і байдуже яким способом, я мав тільки зачекати. Вряди-годи я навіть розважався, даючи зростати в собі, щоб потім краще їх розчавити, здитинілим сподіванням, скажімо, що мій син, коли вгамується його гнів, пройметься жалем до мене й повернеться! Або що Молой, адже це його край, прийде аж до мене, бо ж я не можу йти до нього, і що він стане моїм приятелем, батьком, допоможе мені зробити те, що я мав зробити, щоб Юді не сердився на мене й не карав мене! Атож, я дозволяв їм зростати й нагромаджуватись у собі, виблискувати і прикрашатися тисячами чарівливих деталей, а потім вимітав їх, щосили махнувши з пересичення віником, звільнявся від них і з задоволенням придивлявся до порожнечі, яку вони занечистили. А ввечері я звертав очі до сяйва Балі, придивлявсь, як вогні горять дедалі яскравіше, потім гаснуть майже всі одночасно, брудні миготливі вогники переляканих людей. І я казав собі: «Ти ба, це б і я міг бути там, якби зі мною не трапилося цього нещастя! А як мені хотілося побачити ближче того Обідиля, що про нього я ще не казав нічого, навіть не бачив його ніколи, ні зблизька, ні здалеку, і він не існував би, якби я не мав про нього дуже скромної інформації. На думку про санкції, яких міг би вжити проти мене Юді, я гомерично реготав, проте не чулося ані найменшого звуку, а моє обличчя не виражало нічого, крім смутку і спокою. Але все моє тіло здригалося від нього, аж до ніг, тож я був змушений спиратися на дерево чи на кущ, якщо сміх находив на мене, коли я стояв, парасольки не вистачало, щоб тримати мене в рівновазі. Дивний сміх, якщо то був сміх, а коли добре поміркувати, я називаю його так, мабуть, лише через лінощі або невігластво. Щодо мене, я мушу признатися, що вже зовсім не думав про свого вірного й приємного супутника. Інколи мені здавалося, ніби я вже недалеко від нього, ніби я наближаюся до нього, як піщаний берег до хвилі, що піднімається й біліє; порівняння, змушений визнати, мало підхоже для моєї ситуації, бо я був радше лайном, що чекає, поки спустять воду. Зазначу тут, що одного разу, коли я був удома, мені защеміло серце, коли якась мушка, літаючи низько понад попільничкою, підняла крильцями хмариночку попелу. Я ставав дедалі кволіший і задоволеніший. Уже багато днів я нічого не їв. Я міг би знайти, напевне, ожину і гриби, проте вони не цікавили мене. Я цілий день лежав у халабуді, неясно шкодуючи за синовим плащем, а ввечері виходив відчути радість перед вогнями Балі. Страждаючи всякчас від корчів у шлунку і надимання живота, я почувався напрочуд задоволеним, задоволеним собою, майже піднесеним, зачарованим своєю особистістю. Й казав собі: «Невдовзі я знепритомнію остаточно, це тільки питання часу». Але прихід Ґабера поклав край таким забавкам.
Був вечір. Я ходив навколо халабуди задля розваги і щоб краще відчути свою кволість. Ґабер прийшов, мабуть, давненько. Він сів на пеньок і задрімав.
– Привіт, Моране, – озвався він.
– Ви впізнали мене? – здивувався я. Ґабер підступив ближче й розгорнув блокнот, послинив палець, погортав сторінки, знайшов потрібну, підніс її до очей і водночас нахилився до неї.
– Нічого не бачу, – поскаржився Ґабер. Він був одягнений, як і минулого разу. Тож я був завинив, кривлячись, що він отак вирядився. Хіба, може, сьогодні теж неділя? Але хіба не завжди я бачив його одягненим отак? – У вас є сірники? – запитав Ґабер. Я ще не чув у нього такого далекого голосу. – Або ліхтарик? – З виразу мого обличчя він зрозумів, що я не маю нічого, що світилося б. Ґабер дістав зі своєї кишені невеличкого ліхтарика, посвітив на сторінку і став читати: – «Жак Моран повернеться додому, припинивши всі справи». Погасив ліхтарик, згорнув блокнот, лишивши всередині палець і подивився на мене.
– Я не годен ходити, – сказав я.
– Що? – перепитав він.
– Я хворий, я не можу ворушитися.
– Не розумію жодного слова з того, що ви кажете, – промовив Ґабер. Я закричав, що не можу рухатися, що я хворий, що мене треба транспортувати, що мій син покинув мене і що з мене вже досить. Ґабер важким поглядом зміряв мене від голови до п'ят. Я кілька разів спирався на парасольку, щоб показати йому, що не можу ходити. Ґабер знову розгорнув блокнот, присвітив собі, довго придивлявся до сторінки і проказав: – Моран повернеться додому, припинивши всі справи. – Згорнув блокнот, поклав його до кишені, сховав ліхтарика, підвівся, погладив собі груди і сказав, що помирає від спраги. Жодного слова про моє обличчя. А я ж не голився, відколи мій син привів велосипед із Голя, не зачісувався, не мився, не кажучи вже про всілякі злигодні й великі внутрішні метаморфози.
– Ви хоч упізнали мене? – крикнув я.
– Чи впізнав я вас? – перепитав Ґабер. Він замислився. Я знав, що він робить: шукає фразу, яка вдарить найдошкульніше. – Клятий Моран! – вимовив він. Я був такий кволий, що аж хитався. Я б помер, упавши йому в ноги, якби він сказав мені: «Ой, друже Моране, нітрохи не змінився!». Пітьма навколо ставала щораз глибша. Я запитував себе, чи це справді Ґабер.
– Він сердиться? – запитав я.
– Одну качку двічі не з'їсте, – відповів Ґабер.
– Я питаю, чи він сердиться! – крикнув я.
– Сердиться, – відповів Ґабер, – тож начувайтеся, зранку до вечора руки потирає, я чую з передпокою.
– Це нічого не означає, – зауважив я.
– Він сміється на самоті, – додав Ґабер.
– Він безперечно сердиться на мене, – погодився я.
– Знаєте, що він сказав мені одного разу? – запитав Ґабер.
– А він змінився?
– Що? – недочув Ґабер.
– Він змінився? – вигукнув я.
– Змінився, – відповів Ґабер. – Але ні, не змінився, чого б він мав мінятися, він, як і всі, постарів, оце й усе.
– Дивний у вас голос цього вечора, – мовив я, але, здається, він не почув мене.
– Гаразд, – підсумував Ґабер, – знову зверху вниз погладивши собі груди, – я йду, бо, бачу, ви нічим не почастуєте мене. – І пішов, навіть не попрощавшись. Але я наздогнав його, попри огиду, яку він навівав мені, попри мою кволість і мою хвору ногу, і схопив його за рукав.
– Що він сказав вам? – запитав я. Ґабер зупинився.
– Моране, – заговорив він, – ви починаєте по-справжньому набридати мені.
– Благаю вас, – просив я, – скажіть, що він сказав.
Ґабер штовхнув мене. Я впав. Він ненавмисне штовхнув мене так, щоб я впав, він просто не усвідомлював, у якому я стані, просто хотів відтрутити мене. Я навіть не пробував підвестися. Я аж заревів. Ґабер підійшов і нахилився наді мною. Він мав великі бурі вуса на ґальський манер. Я побачив, як вони заворушились, розкрилися вуста, і майже одразу почув, немов він бурмотів слова співчуття. Ґабер аж ніяк не був брутальним, я знав його.
– Ґабере, – заговорив я, – я ж не вимагаю від вас дуже багато. – Я добре пам'ятаю ту сцену. Він хотів допомогти мені підвестися. Я відштовхнув його. Мені було добре й там, де я лежав. – Що він сказав вам? – знову запитав я.
– Не розумію, про що ви говорите, – відповів Ґабер.
