Молой - Беккет Сэмюел Баркли (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
– Ура! – закричав і син. Як я ненавиджу цей вигук! Я мало не стримався, щоб не сказати йому про це. Він, мабуть, радів не менше, ніж я. Його серце калатало під моєю рукою, а проте моя рука була далеченько від його серця. На щастя, я полагодив свого бриля, інакше вітер скинув би його. На щастя, була добра погода, і я був не самотній. На щастя, на щастя.
Отак ми й доїхали до Баліби. Я не розповідатиму про перешкоди, які довелося подолати, про лихих людей, яких доводилось обминати, про синові вибрики за кермом, про батькові падіння. Я мав намір, навіть майже бажання розповісти про це все, я тішився на думку, що настане мить, коли я зможу розповідати. А тепер я вже не маю наміру, мить настала, а бажання минулося. З моїм коліном не стало краще, але не стало й гірше. Рана на гомілці загоїлася. Сам би я ніколи не доїхав. Я мав зробити це з допомогою сина. Що саме? Таж доїхати. Син часто скаржився на своє здоров'я, на живіт, на зуби. Я давав йому морфін. Він страшенно змарнів на обличчі. Коли я запитував, що з ним, він не знав, як відповісти. Мали ми клопіт і з велосипедом. Але з ним я добувся до мети. Я б ніколи не доїхав без сина. На подорож у нас пішло багато часу. Тижні. Через те, що ми блукали, не квапилися. Я й далі не знав, що я маю робити з Молоєм, якщо знайду його. Я вже й не думав про це. Зате багато думав про себе – і в дорозі, сидячи позаду сина, з головою, вищою за його, і в таборі, поки він ходив куди-небудь і вертався, під час його відсутностей. Адже він часто бував відсутній, ходив на розвідки й купував харчі. Я, так би мовити, не робив уже нічого. Мушу визнати, син добре піклувався про мене. Він був незграбний, тупий, повільний, брудний, брехливий, марнотратний, нещирий, холодний, але не покидав мене. Я багато думав про себе. Тобто я часто поглядав на себе, заплющував очі, забувався, починав спочатку. Ми довгенько добиралися до Баліби й доїхали туди, навіть не здогадавшись про це.
– Зупинися, – якось сказав я синові. Я помітив вівчара, вигляд якого мені сподобався. Сидячи на землі, він пестив свого собаку. Навколо них безбоязно блукали чорні барани з не дуже густою вовною. Господи, який пасторальний край! Лишивши сина край дороги, я підійшов до них, перетнувши луку. Я часто зупинявся й відпочивав, спираючись на парасольку. Пастух, не підводячись, дививсь, як я наближаюся. Собака теж і навіть не гавкав. Барани теж. Атож, мало-помалу, один за одним вони поверталися до мене, ставали мордами в мій бік, дивились, як я ступаю. Лише кілька злякано відсахнулися, тупнула де-не-де ратичка, виказуючи тривогу. Як на баранів, вони не дуже й боялися. Син, звичайно, дивився мені вслід, я плечима відчував його погляд. Тиша була абсолютна. Нарешті, глибока. Як зважити на всі обставини, то була врочиста мить. Надходив вечір. Щоразу, коли я зупинявся, я роззирався навкруги. Дививсь на пастуха, баранів, собаку й навіть на небо. А йдучи, бачив тільки землю і ноги, здорова йшла вперед, затримувалася, впиралась і чекала, поки до неї наблизиться хвора. Зрештою я зупинився кроків за десять від вівчара. Далі йти було не варто. З якою насолодою я пригорнувся б до нього! Собака любив його, барани не боялися його. Невдовзі він підвівся, відчувши, як опадає роса. Вівчарня була далеко, дуже далеко. Здалеку ясніло світло його будинку. Тепер я стояв серед баранів, вони обступили мене, їхні погляди збіглися на мені. Може, я різник, що прийшов робити свій вибір. Я зняв капелюха. Побачив, що собака стежить за рухом моєї руки. Я знову став роззиратися, не мігши мовити й слова. Я не знав, як можна порушити ту тишу. Я мало не розвернувся, так і не поговоривши з ними. Але зрештою я таки промовив, тоном, що, здавалося, був запитальний:
– Баліба?
Вівчар витяг люльку з рота й показав чубуком на землю. «Візьміть мене з собою, – кортіло мені сказати, – я вам вірно служитиму, і то тільки за нічліг та харчі». Я зрозумів, мабуть, не показавши цього зовні, бо він повторив свій жест, багато разів поспіль показавши чубуком униз.
– Балі? – запитав я. Вівчар підняв руку, вона завагалася на мить, немов над картою, потім застигла. Люлька ще трохи курілася, дим на мить засинив повітря, потім розвіявся. Я дивився, куди показує рука. Пес теж. Усі троє ми повернулися на північ. Барани почали втрачати цікавість до мене. Можливо, зрозумши. Я чув, як вони знову стали пастися, блукати довкола. Нарешті, на краю рівнини, я помітив червонясту туманність, сукупність тисяч окремих вогнів, розмитих відстанню. Мов галактика. Здавалося, немов гарна пряма й похмура лінія обрію на мить розірвалася. Я подякував вечорові, що дав змогу побачити вогні, зорям на небі, а на землі – сміливим вогникам, що їх запалюють люди. Тепер я вже їх відчував, людину й собаку, що знову повернулися до мене, а пастух знов узявся смоктати люльку, сподіваючись, що вона не погасла. Я знав, що вже сам дивлюся на далеке сяєво, яке, як я знав, яскравішатиме, яскравішатиме, аж поки раптом погасне. Я соромився, що я, такий самотній, хіба, можливо, з сином, ні, самотній, піддаюсь отим чарам. Я запитував себе, як я зможу піти звідси, не пройнявшись великою огидою до себе, не завдавши собі великого болю, аж раптом немов гучне зітхання всюди навколо мене повідомило, що не я звідси йду, а отара. Я дививсь, як вони даленіють, попереду людина, потім барани, збившись докупи, понуривши голови, штовхаючись, інколи мов пускаючись клусом, і, не зупиняючись, немов наосліп скубали останні жмутки трави, й наприкінці собака, хитаючись і махаючи великим чорним пухнастим хвостом, дарма що не було нікого, хто б міг бачити його радість, якщо то справді була радість. Отара відходила, анітрохи не порушуючи свого досконалого порядку, вівчар не мав потреби кричати, а собака заганяти. Мабуть, отак вони дійдуть аж до вівчарні або загороди. Там вівчар стане вбік, пропускаючи худобу, і, для спокою власного сумління, перерахує баранів, поки вони йтимуть повз нього. Потім піде до свого дому, двері на кухню відчинені, лампа горить, він зайде й сяде до столу, не скидаючи капелюха. А собака стане на порозі, не знаючи, чи йому можна зайти, а чи треба бути надворі.
Цієї ночі між мною і сином сталася досить люта сварка. Щоправда, я вже не пригадую причини. Стривайте, це може бути важливим.
Ні, не знаю. Я стільки разів сварився зі своїм сином. Якийсь час мені, мабуть, здавалося, що це така сама сварка, як і решта, це все, що я знаю. Я сварився, либонь дотримуючись випробуваного методу, велично зображуючи перед ним незмірність його провин. Але другого дня я зрозумів, що помилився. Бо, прокинувшись на світанку, побачив, що я сам лежу в халабуді, а я завжди прокидався перший. Ба навіть, як підказував інстинкт, я вже давно був сам, давно вже синів віддих не змішувався з моїм у тісній халабуді, яку він збудував за моїми вказівками. Те, що він поїхав на велосипеді, вночі або тільки-но засіріло, власне, не дуже й тривожило мене, і я знайшов би для цього чудові й почесні пояснення, якби ж ішлося тільки про це. На мою біду, він забрав і свій рюкзак, і свій плащ. І не лишив у халабуді й навколо неї нічого, що належало б йому, абсолютно нічого. Й не тільки це, він пішов зі значною сумою грошей, дарма що мав право тільки на кілька пенсів уряди-годи для своєї італійської скарбнички. Бо відколи він став опікуватися всім, звичайно, під моїм керівництвом, зокрема й закупами, я певною мірою довіряв йому й гроші. Він завжди мав при собі суму, набагато більшу за суто необхідну. Щоб мої слова видавалися вірогідніші, я додам ще й такі міркування:
1. Я прагнув, щоб він навчився вести почасти подвійну бухгалтерію, і прищепив йому кілька зародків цієї науки.
2. Я вже не мав духу перейматися тими дрібницями, що колись були радістю для мене.
3. Я казав йому, щоб під час своїх походів за харчами він уважно дивився, чи не трапиться десь нагода купити другий велосипед, легенький і дешевий. Бо я вже втомився від багажника, крім того, бачив, що наближається день, коли син уже не матиме сили крутити педалі за двох. Я думав, що я зможу, та що там, я знав, що я можу, трохи потренувавшись, навчитися крутити педалі однією ногою. Тоді б я зайняв належне мені місце, тобто їхав попереду. Мій син їхав би за мною. Тоді б він, тобто мій син, уже б не чинив неподобств, тобто не нехтував би моїх указівок, повертаючи ліворуч, коли я казав праворуч, або праворуч, коли я казав ліворуч, або їдучи прямо, коли я казав праворуч або ліворуч, бо останнім часом таке траплялося дедалі частіше.
