Три долі - Вовчок Марко (первая книга TXT) 📗

Подякувала Ма­ру­ся - її пус­ти­ли до чо­ло­вi­ка по­ба­чи­тись. Во­на на дру­гий день знов про­ситься, знов дя­кує, - ста­ли її пус­ка­ти щод­ня. Си­дiв Чай­чен­ко тиж­день ще, - во­на усе хо­дила до йо­го. Гро­шей вже не бу­ло, ста­ла спро­ду­ва­ти то­вар… "Отсе доб­рая жо­на", - хва­лив справ­ник з по­ро­га, як во­на про­хо­ди­ла ми­мо йо­го… Вже суд ви­би­рав­ся з на­шо­го се­ла виїзди­ти на завт­ра, вже Чай­чен­ка ви­пус­ти­ли, - ко­ли ви­шу­кавсь який­сь ро­дич шин­ка­рю не­бiж­чи­ку, що скаржи­ти прий­шов, нi­би шин­кар ко­лись йо­му узи­вав Чай­чен­ка "своїм во­ро­гом" i ка­зав, "що тiс­но їм обом у свi­тi жи­ти". Знов суд су­ди­ти по­чав; знов пи­тан­ня - Чай­чен­ка знов узя­ли за сто­ро­жу, а там у два тиж­нi по­вез­ли йо­го у мiс­то, по­садили в ост­ро­зi.

Маруся за ним пiш­ла.

- Прощавай, - ка­же ме­нi, - спро­дай усе, пе­ре­си­лай гро­шi.

- Марусе, - го­во­рить їй ма­ти, - усе ти спро­дуєш, а в те­бе дiт­ки…

- Я знаю… я не за­бу­ваю.

Попрощалася з на­ми, дi­ток при­гор­ну­ла, - пiш­ла, її до ост­ро­гу не впус­ка­ють.

- Мiй чо­ло­вiк там, - до­во­дить во­на усiм.

- Твiй чо­ло­вiк по­ви­ну­ва­че­ний - йо­му там i си­дi­ти, - то­бi не мож­на.

- I я вин­на.

- У чо­му вин­на ти?

- Винна й я, ко­ли вiн вин­ний.

- Годi! Iди геть со­бi! - ка­жуть їй, жа­лi­ючи. Во­на не йде.

- Що ж ти приз­наєшся, що вин­на ти? - пи­та­ють в неї знов.

- Винна.

Казали їй ру­ки iзв'яза­ти. По­са­ди­ли мiж зло­дi­ями, мiж убiй­ни­ка­ми, мо­ло­ду та доб­ру. Два мi­ся­цi iз тиж­нем ви­бу­ла во­на з чо­ло­вi­ком там, по­ки їх ви­пус­ти­ли.

Дiтки в нас бу­ли. Усе пи­та­ють: "де ма­ма?", усе кли­чуть: "ма­мо!"

Маруся не од­мi­ни­ла­ся - тiльки пiш­ла мо­ло­денька, а по­вернулася си­ва, як го­луб­ка.

А я ще, стрi­ча­ючи її, ди­ву­юся, що во­на кра­си своєї не стра­ти­ла: тi ж очi, чо­ло теж, - ко­ли во­на ста­ла дру­гу хуст­ку зав'язу­ва­ти, аж шов­ко­ва си­ви­на за­бi­лi­ла.

Оселилися во­ни знов у своїй ха­тi, у глу­хiм дво­рi, бо вже не бу­ло там нi­чо­го жи­во­го, щоб го­лос по­да­ло, щоб кри­лом стре­пе­ну­ло - усе вже спро­да­не бу­ло… Дiт­ки го­мо­нять са­мi од­нi, i вже та­ка їм утiш­ка з то­го, як го­роб­цi при­ле­тять - за­цвiрiнькають або го­луб по­по­гу­де; не по­ло­ха­ють, са­мi при­туляться пiд ти­ном, ра­дi­ючи.

Чайченко усе хво­рiв, усе бо­лiв; вiд лю­дей на­че хо­вав­ся; з ха­ти не ви­хо­див хi­ба пiз­но, крадько­ма, за го­рiл­кою у чу­же се­ло. Пи­ти вiн став ду­же.

Я йо­го ба­чи­ла двi­чi. Од­но­го ра­зу вiн си­дiв без жод­но­го дi­ла, склав­ши ру­ки, очi прип­лю­щу­вав, - десь сильно в йо­го го­ло­ва бо­лi­ла… Дру­го­го ра­зу ба­чи­ла - вiн спав… Ма­ру­ся ди­ви­ла­ся на йо­го та­ким пог­ля­дом, як i пер­ше, при­хильна бу­ла, як пер­ше. Ко­го во­на лю­би­ла ще? Яко­го ко­ха­ла? Як за­знати чо­ло­вi­ка у кра­сi йо­го, у квi­ту, в си­лi, як заз­на­ти йо­го доб­ро­го, а час пi­де та усе iз­мо­же, то iн­ше по­ка­жеться, нiж га­да­ло­ся. "Мис­лi ж мої, мис­лi! До ко­го ж ви прий­шли?" - ска­за­ти, та й го­дi! "Ба­га­то жа­лю мо­го бу­де, - не бу­де вже моєї лю­бо­вi".

XX

Мене сва­та­ло два же­ни­хи… Еге ж! Зга­дується ме­нi час­то чо­ло­вiк Па­лiй, що як в йо­го ди­ти­на вто­пи­лась, ха­та зго­рi­ла, - вiн iшов ули­цею та ве­сiл­ля за­ба­чив i ка­же: "А тi лю­ди ще же­няться!"

Згадувався ме­нi чо­ло­вiк Па­лiй… Сва­та­ло ж двоє. Пер­ший же­них вбо­гий був па­ру­бок, доб­рий, смут­ний - я не пiш­ла за йо­го! Не бу­ло в ме­не ко­хан­ня сму­ток йо­го роз­ва­жа­ти; не бу­ло гро­шей ха­ту не­ого­род­же­ну впри­до­би­ти - не схо­тi­ла ро­бач­ком ста­ти… Вiн по­жу­рив­ся за мною та з iн­шою оже­нився. Дру­гий же­них був ба­га­тий, но­ров­ли­вий: кон­че хо­тiв ме­не взя­ти за се­бе. Йо­му ма­ти йо­го за­бо­ро­ня­ла, про­си­ла: не жа­да­ло­ся їй для сво­го си­на, че­пур­но­го, си­ро­ту бра­ти, - вiн та­ки ма­тiр при­си­лу­вав, що во­на ще са­ма ме­не вмовля­ла. Я не пiш­ла. Сей був ме­нi зов­сiм не до спо­до­би: ревнив­ий, нез­ви­чай­ний - вiн i лю­бив якось, на­че бив­ся.

Як вже од­цу­ра­ла­ся я йо­го сва­тан­ня, то тре­ба бу­ло жи­ти, як на че­ку: бо­яла­ся йо­го са­ма од­на стрi­ну­ти. Як вiн очи­ма на ме­не свi­тив! Ма­ти жал­ку­ва­ла, що я не пiш­ла за­мiж; батько тiльки дос­лу­хав: йо­му бай­ду­же бу­ло усе з то­го ча­су, як Кат­ря по­ки­ну­ла. Вiн об неї не го­во­рив, та вже й нi об чо­му не го­во­рив. Су­му­вав, хо­див по до­ро­гах; ба­га­тiв не дба­ючи. Йо­го Кат­ря од­цу­ра­ла­ся, - вiн усiх за те вiд­цу­рав­ся лю­дей: i своїх рiд­них, i чу­жих. I вже до смер­тi та­кий ос­тав­ся са­мот­нiй i не­лас­ка­вий. Як за­не­ду­жав вiн на смерть, то ма­ти про­си­ли свя­ще­ни­ка, щоб на­пи­сав Кат­рi, чи не приїде во­на з батьком поп­ро­ща­тись. На­пи­сав свя­ще­ник, i гро­шi їй пос­ла­ли.

Тяжко бу­ло од­но­го дня батько­вi ду­же, - ма­ти си­дi­ла бi­ля йо­го та й ка­же:

- Друже мiй! Ди­ти­на на­ша приїде до нас.

Вiн ра­зом пiд­вiв­ся сам, ди­виться на неї. Ма­ти знов ка­же:

- Катря до нас приїде.

Дожидали Кат­рi - Кат­рi не бу­ло. Смерть вже за пле­чи­ма. Ста­рий до­жи­дав - як до­жи­дав! I мерт­вiв, i ожи­вав. Анi сло­ва нi­ко­ли не про­мо­вив - чо­му не їде, чи бу­де - анi од­но­го! Тiльки зве­чо­ра ка­зав: "я пом­ру завт­ра". На завт­ра i вмер вiн.

Як по­хо­ва­ли йо­го, то в кiлька днiв лист од Кат­рi прий­шов, що, пи­ше, "мо­ли­ти­му­ся за батька мо­го ду­шу, а гро­шi, що ме­нi прис­ла­нi, на церк­ву бо­жу вiд­да­ла, - бу­дуть поми­нать, бу­дуть грi­хи iз­би­рать…"

Знов жи­ло­ся…

Була в нас у сло­бо­дi буб­леч­ни­ця, а в неї най­мич­ка - вели­ка, чор­ня­ва дiв­чи­на, ро­бо­тя­ща, а вже не­по­то­ро­ча та­ка, як рiд­ко, - то, бу­ло, стрi­неш­ся iз нею, пи­таєш: "Що ро­би­ли ви?" - "Во­ду но­си­ли, буб­ли­ки пек­ли", - од­ка­же во­на спокiй­но. "А завт­ра що ро­би­ти­ме­те?" - "Во­ди при­не­се­мо, буб­ли­ки спе­че­мо". - "А по­завт­ро­му?" - "Бу­де­мо во­ду но­си­ти, бу­де­мо буб­ли­ки пек­ти".

Вмер в їх ха­зяїн - дiв­чи­на тро­хи зак­ло­по­та­ла­ся, по­ки йо­го по­хо­ва­ли.

- А що в вас?

- В нас ха­зяїн вмер, i по­хо­ва­ли.

- А те­пер як?

- Воду но­си­мо, буб­ли­ки пе­че­мо.

Дiвчина бу­ло го­во­рить спо­кiй­но, стоїть свi­жа - а тут б слу­ха­ти нi­яко­во: ди­вуєшся, як це во­на жи­ве до­вольна та­кеньки, що буб­ли­ки пе­че… Бу­ва­ють та­кi в бо­га!

Нам день ми­нав, день розс­вi­тав­ся, вес­на йшла грi­ючи; наб­ли­жу­ва­ла­ся зи­ма з мо­ро­за­ми - усе зда­ва­ло­ся якось нуд­но, якось до­куч­ли­во… Бу­ли в нас дав­нi ра­до­щi; бу­ли в нас ста­рi су­му­ван­ня - до їх те­пер ду­ша не ози­ва­ла­ся, не стрепе­халося сер­це. Ко­ли б!.. То б не так, зов­сiм не так бу­ло! То­дi, як сер­це та ду­ша жи­вi, то вий­деш, за­ба­чиш де­ре­во, що вже ро­ки стоїть зна­ко­ме, а тут вi­таєшся: яке де­ре­во! Зе­ле­ни­ся, де­ре­во, роз­ви­вай­ся! Отеє як ше­лес­тить! Гля­неш на по­ля, на лу­ги - якi по­ля, якi лу­ги! Аж смiється щось в то­бi…

А вже як жит­тя лi­чиш своє по­не­дiл­ком та не­дi­лею, то все то­бi бай­ду­же: що но­ве, то зак­ло­по­че тiльки спер­шу, а що ста­ре, то вже та­ке ста­ре бу­де, та­ке знай­оме та безвтiшне!

Такеньки ми жи­ли. Ко­ло нас од­нi лю­ди вми­ра­ли, наро­ждались дру­гi… Ча­сом зва­ли нас на ве­сiл­ля - ми хо­ди­ли на ве­сiл­ля… Най­час­тiш я хо­ди­ла до Ма­ру­сi.

Марусi не так жи­ло­ся, як нам. Пи­ла во­на хоч од гiр­кої, та од жи­вої во­ди… їй со­неч­ко не так свi­ти­ло, як нам; їй i пташ­ки iна­чiй ще­бе­та­ли…

XXI

Чи ве­ли­кий, чи ма­лий час збiг - ма­ти за­не­ду­жа­ла. Ска­зав би, ра­да во­на своїй не­ду­зi бу­ла:

- Отсе й ме­нi вми­ра­ти, - ка­же, - от­се i моя го­ди­на! Бi­жи, Хи­мо, до свя­ще­ни­ка, про­си - не­хай пи­ше за­раз до Кат­рi, щоб приїха­ла по­хо­ва­ти ма­тiр. Бi­жи, люб­ко, не ба­ри­ся!