Твори - Хвильовий Микола Григорович (книги без регистрации полные версии txt) 📗
Як же наші друзі характеризують і репрезентують перед компартією великий культурний здвиг, що допіру розпочався в українській літературі? На їхній погляд — це не що інше, як «помахування» «дерев’яними шаблями» та «картонними мечами». «Назадницька гігантомахія» — і тільки. І коли потім один із них, опам’ятавшись, хотів трохи виправитись і порівняв одного з диспутантів з Карлейлем, то й це порівняння прозвучало, на жаль, Фрейлігратовою 10 похвалою: мовляв, дуже добрий твій, Марксе, «Капітал», ним дуже захоплюються крамарі з Рейну. Коли «під густими мряковинами критики» наші друзі не відчувають «широких левад творчості», коли «даються нашому мистецтву тільки «§гапсіе їеогіе» * і постулати ідеологічного хатянства, то, очевидно, і згаданий Карлейль мусить бути або дерев’яним, або картонним. Словом, од компліментів ми одмовляємось, щоби вони не заважали нам подивитись на справу цілком об’єктивно.
Отже «дерев’яно-картонна» гігантомахія. Не зрозуміло тільки, чому вона так стривожила славнозвісного марксиста Юринця, який одразу розганяється на кілька статей. А тому, раптом починає самознищуватися Хвиля, що вона «має глибокі коріння в розвиткові економічних, соціальних і національних особливостей України». Виходить, це зовсім не картонна гіган-томахія? Так точно, теж зовсім несподівано починає відступати і Юринець, бо в ній зібрано багато «шкідливих для діла пролетарської культури закликів». Значить, не «картонна»? Не картонна. Не «дерев’яна»? Не дерев’яна. От тобі й храм Діани: так ненароком і зарапортуватись можна.
Проте наші наполеони і самі це знають. Дерево й картон для стилізації: мовляв, не догадайся, чому пишу такі' величезні підвали в центральному органі партії. Історик всесвітньої літератури, Володимир Юринець, очевидно, ще не забув, як картонний меч Рейхліна 12 викликав у свій час велику боротьбу між гуманістами й обскурантами. Справа, значить, не в тому, що наш сьогоднішній літературний рух не заслуговує уваги, а справа, так би мовити, навпаки: він не тільки стривожив наше суспільство, більше того, деякі ігноранти його встигли вже їісіет (іе їого іоііеге — загубити громадський кредит.
Звичайно, цей неприємний бік «картонної» медалі не міг не турбувати наших друзів. От чому Юринець поспішив зробити екскурс в історичні аналогії, а Хвиля, що йому страшенно бракує Юринцевої всесвітньої начитаності, звар’їрував деякі місця зі своєї нещодавно випущеної (здається, єдиної) популярної брошурки про українські «широкі можливості» 13. Словом, надівши професорські окуляри, вчені марксисти почали аналізувати ситуацію і шукати соціально-економічного коріння.
Як і треба було чекати, Хвиля, за прикладом «вчених» з клубу містера Піквікка, перш за все сказав декілька надзвичайно серйозний і виключно нечуваних фраз про диференціацію, міжнародний капітал і сільське господарство. Закінчив він свій аналіз такою оригінальною мораллю: «Не слід верзти всякі нісенітниці в розмовах і політиці». Але, гадаючи, їцо сентенцію хтось обов’язково візьме під сумнів, професор присвятив їй спеціальний розділ під піквіккською красномовною назвою «Боротьба за ідеологічну цитадель». Словом, від одного аналізу нам поки що — пробачте за різкість — не холодно й не душно. Очевидно, і читачі почували себе точнісінько так же.
Юринця вивезла всесвітня начитаність, і він вирішив піти на шлях історичних аналогій. Перш за все він порівняв нас з молодогегельянством 14 і, щодо останнього, тут же навів убійчу цитату з Маркса. Ваша, мовляв, гігантомахія — то ж самісіньке, а як «історичний матеріалізм» характеризує молодогегельянство — самі бачите.
На момент припустім, що ця аналогія і справді вдала. Але хіба тут така вже велика небезпека? Справа от в чому: наш ерудит не розуміє тієї парадоксальності, якою перейнято Марксову характеристику молодогегельянства. «Чи відомо» т. Юрин-цеві, що з цього самого молодогегельянства вийшов, очевидно, й напевно відомий йому Фейєрбах і5, що воно останньому дало можливість поставити, як-то кажуть, Гегеля «на ноги», що Енгельс і навіть сам бородатий Маркс належали в кінці 30-х — і на початку 40-х років минулого століття до молодогегельян-ських кіл? В якому плані трактував Маркс той начебто й рідний йому рух? В плані сучасної йому боротьби, і саме тоді, коли воно, зігравши свою революційну роль, продовжувало культивувати гегелівський ідеалізм. Ми ж на молодогегельянство мусимо дивитись в плані ретроспекції і прикладати до нього об'єктивний метод. «Молода Німеччина» 16 з часом теж виродилась в реакційне явище. Революціонер Гейне 17 завше стоїть поруч з песимістом і поетом «світової скорботи» — Байроном. Але й Гейне і «Молода Німеччина» в середині XIX століття були тією, фортецею, відкіля летіли снаряди в болото рідного філістерства. Ленін не раз давав Плеханову характеристику подібно до тієї, що її Маркс дав молодогегельянству, але це зовсім не заважає ленінцю Юринцеві не тільки використовувати плехановські методи, але й буквально вчитись в нього. Отже, коли комусь наш рух нагадує молодогегельянство, то це зовсім не погано. Безперечно, і він, як і все на світі, може дійти до тієї точки, коли почне набирати реакційного характеру. Але це трапиться за якийсь десяток-два років. Саме тоді наш попередній товариш і мусить виступити з цитатою Маркса. Сьогодні ж Юринців виступ — це («не ображайтеся», камраде Хвиля) дин із тих прекрасних актів, що ними вславилася наша не менш прекрасна нація.
Але професор не задовольняються однією аналогією. Вони рішуче хочуть скомпрометувати перед партією наш сьогоднішній рух, і тому порівнюють його ще з «українським модернізмом». Отже, на момент припустім, що і ця аналогія вдала.
В своїх «Думках проти течії» в розділі «Культурний епіго-нізм» ми вже говорили, як треба розцінювати наших так званих «європейців». Невже ж ця «волинка» непорозумінь і безграмотних ляпсусів буде тягтися до безконечності? Хіба вам не ясно, шановний товаришу, що наша псевдочервона публіцистика веде до розриву з культурним надбанням, що її підхід до наших «європейців» є антимарксистський, антинауковий, що це є народницько-суб’єктивне тлумачення минулого в плані злободенних перипетій? Справа ж не в тому, що євшанівський естетизм залишився туберкульозним, не в тому, що Яцків 16 не пішов далі «пангуманітарних дифірамбів». Справа в тому, що цей «шум» був все-таки здоровим, логічним і необхідним етапом на шляху до соціальної диференціації, до пробудження нових суспільних сил. Хіба «Молода муза» 19, культивуючи крайній індивідуалізм, не була етапом до символізму? Хіба останній не зіграв революційної ролі, виховавши в своїх рядах таку, досить таки імпозантну фігуру, як Олесь? Хіба сам найбільший моло-домузівець і дальший зрадник Яцків не зіграв помітної ролі в боротьбі з тим же таки міщанством? Хіба сам великий Франко теж всюди був однаковий? Хіба він не писав індивідуалістичних «Зів’ялого листя» і «8етрег ііго» 2и? Хіба... і т. д. і т. п„ В чому ж справа? Чому так гримає Юринець на «Молоду музу»? Хто йому дав на це таке широке право? Чому французи, росіяни, поляки і т. д. не запльовують таким чином своїх попередників? Чи, може, «Молода муза» те ж саме, що й Слащов-Кримський 21 ? Чи, може, вона була такою вже бездарною, що нашому професорові чешуться руки? Так тоді відкіля ж взялися «Соняшні кларнети», «Інтермеццо» 22 і т. д.? Воістину: «ми не знаємо, що таке державні справи», інакше б ми давно вже придбали в особі Юринця одного із своїх справжніх мужів. «Молода муза» не повинна в «неповнокровності українського суспільства», яке «віддавна не знало історично-конструктивних традицій». Не «літературщина Карманських» 25 «підмивала елементи суспільної психіки» — цей погляд, по меншій мірі, анти-марксистський. Розхлябаність згаданої психіки не є результат роботи літературщини, а навпаки. Що ж до «молодомузівської гігантомахії», то це цілком природне явище всякої доби, яка передчуває національне відродження. Яскравим прикладом є тому XVПі вік в німецькій літературі. Так звані «м’ятежні генії» — цілком природне явище того часу.
