Маха гола - Ібаньєс Бласко (читаемые книги читать .txt) 📗
Реновалес добродушно всміхався, приймаючи ці бурхливі пестощі. Ах, його Міліта! Тільки вона звеселяє їхню оселю, розкішну й сумну, мов царська гробниця. Тільки вона пом’якшує атмосферу ворожості, яку, здавалося, поширювала навколо себе хвора. Реновалес обдивився дочку з усіх боків і напустив на себе комічний вираз галантного кавалера.
— Ви сьогодні дуже гарна, сеньйорито, повірте. Ну просто рубенсівська чорнява красуня. То куди ж ми підемо покрасуватись?..
З гордістю творця він окинув задоволеним поглядом юне тіло, що так і пашіло здоров’ям: дівчина ще не вийшла з перехідного віку, швидко росла й була досить тендітна. Обведені темними півколами очі дивилися вологим і таємничим поглядом жінки, яка починає усвідомлювати свою значущість у житті. Вбрана Міліта була елегантно й екзотично, майже по-чоловічому. Краватка та виложистий комірець пасували до її жвавих і різких рухів, до англійських черевиків на широких підборах, до енергійної недбалої ходи — коли вона йшла, ноги її натягували спідницю, мов розведений циркуль. Здавалося, дівчині байдуже до граційності — головне для неї швидкість та лункий стукіт закаблуків. Маестро замилувався здоровою красою доньки. Яке чудове дитя!.. Вона не дасть згаснути їхньому роду. Вдалася в батька, уся в нього! Якби він народився дівчиною, то був би достеменно такий, як його Міліта.
А донька торохтіла і торохтіла, дивлячись на батька й поклавши руки йому на плечі. Її очі переливалися рідким золотом.
Вона оце зібралася на денну прогулянку з «міс»; дві години гулятимуть по бульварах Кастельяна й Ретіро, не сідаючи, не спиняючись, і на ходу проведуть перипатетичний урок* англійської мови. І тільки тепер Реновалес обернувся, щоб привітатися з «міс» — опасистою жінкою з червоним зморшкуватим обличчям, яка щирила в посмішці блискучі й жовті, як кісточки доміно, зуби. Коли в студії Реновалеса збиралися друзі, вони частенько сміялися з чудернацької зовнішності «міс» та з її химер; з її рудої перуки, насунутої на голову недбало, мов капелюх; з її штучної щелепи; з її коротеньких плащів, які вона шила сама з клаптів старої матерії. До того ж «міс» страждала від хронічної відсутності апетиту, через те пила багато пива і була весь час украй збуджена, що виливалося в проявах надмірної шанобливості.
Її гладке й порувате від постійного пиття тіло, здавалося, аж тремтить від страху перед цією прогулянкою, яка була для неї щоденною мукою, бо сердешна вибивалась із сил, поспішаючи за прудконогою сеньйоритою. Помітивши на собі погляд художника, «міс» ще дужче почервоніла і тричі вклонилася в глибокому реверансі.
— О містере Реновалес! О сер!..
Вона, мабуть, назвала б його і лордом, але маестро, привітавши гувернантку кивком голови, відразу й забув про неї. Він знову повернувся до дочки.
Міліта розпитувала батька про його сніданок із Теклі. То вони пили к’янті? От егоїст! Таж це її улюблене вино!.. Чом не сказав їй про це раніше! На щастя, сьогодні прийшов Котонер, і мама попросила його залишитися, щоб снідати не самим. Старий друг пішов на кухню і зготував якусь страву, з тих, які навчився готувати, коли був пейзажистом. Міліта помітила, що всі пейзажисти мають нахил до куховарства. Життя на свіжому повітрі, постійні мандри, ночівля по заїздах та куренях, нужда непомітно привчають їх до цього.
Поснідали вони весело. Мама сміялася з дотепів Котонера, бо той, як завжди, все жартував; але згодом, коли прийшов Сольдевілья, улюблений Реновалесів учень, вона почула себе погано, підвелася з-за столу й кудись пішла, мало не плачучи — з очима повними сліз.
— Мабуть, нагорі вона, — сказала дівчина досить байдуже, давно звична до материних депресій. — Бувай, татуню… Дай-но я тебе цмокну. У студії чекають Котонер і Сольдевілья… Ще разочок цмокну… А зараз укушу…
Дівчина легенько куснула маестро в щоку і вийшла в супроводі «міс», яка вже засапалась на саму думку про стомливу прогулянку.
Реновалес залишився стояти на місці, наче боявся розвіяти хмарку ніжності, якою огорнула його дочка. Міліта — це його кров. Дівчина любить матір, але ніби з обов’язку, а до нього вона, як і кожна дочка, відчував глибокий неусвідомлений потяг, що згодом стане джерелом любові, до коханого чоловіка.
Художник подумав, що треба б знайти Хосефіну і заспокоїти її, але одразу й облишив свій намір. А, нічого, пусте. Дочка спокійна — отже, це звичайний нервовий зрив. Та й не хочеться йому пережити ще одну прикру сцену, яка зіпсує весь вечір, відіб’є в нього всяку охоту до праці, розвіє юнацьку веселість, що охопила його після сніданку з Теклі.
Митець попрямував у останню студію — вона єдина заслуговувала назви «студія», бо працював художник лише у ній, — і побачив там Котонера. Друг сидів у монастирському кріслі, що аж прогнулося під тягарем опасистого тіла. Руки його лежали на дубових бильцях, гладке черево випинало з-під розстебнутої жилетки, голова була втягнута в плечі, червоне обличчя зрошене краплями поту, а очі закочені — богемник геть розімлів від ситої їжі й тепла, що струмувало від величезного каміна…
Котонер був старий, сивоусий і лисий, але його рожеве лискуче обличчя променилося дитячою свіжістю. Від нього так і віяло духом доброчесного старого парубка, який любить лише добрі харчі і для якого найвища втіха — смачно попоїсти, а тоді подрімати, наче ситий удав.
Жити в Римі йому обридло. Замовлень ставало дедалі менше. Папи жили довше, ніж біблійні патріархи, а хромолітографічні портрети найсвятішого отця складали Котонерові нищівну конкуренцію. До того ж він постарів, і молоді художники, що приїздили вчитися до Рима, його не знали; то були похмурі юнаки, які дивились на старого богемника як на блазня і забували про свою поважність, тільки щоб поглузувати з нього. Відлуння тріумфів Маріано, там, на «землі предків», долинуло й до Котонера, навіявши йому думку переселитися до Мадрида. Життя всюди однакове. У Мадриді в нього також знайшлися друзі. І він став жити тут так само, як і в Римі. Безтурботно гайнував час і, попри своє скромне становище ремісника від живопису, іноді раптом відчував потяг до слави, ніби прагнув зрівнятися у мистецтві зі своїм знаменитим другом.
Котонер знову почав малювати пейзажі, але не досяг більшого тріумфу, ніж простодушне захоплення праль і мулярів, які збирались перед його мольбертом на мадридських околицях і перешіптувалися між собою, що цей сеньйор із приколотою на лацкані кольоровою планочкою — свідченням різноманітних папських відзнак — мабуть, велика цяця, один із тих художників, про яких пишуть у газетах. Завдяки своєму авторитету, Реновалес домігся для друга двох заохочувальних премій на Виставці, і після цієї перемоги, розділеної з юнаками-початківцями, Котонер облишив честолюбні мрії і вирішив, що тепер може відійти на спочинок, вважаючи свою життєву Місію завершеною.
У Мадриді йому жилося не гірше, ніж у Римі. Ночував він у домі одного священнослужителя, з яким спізнався в Італії, супроводжуючи того в мандрах по ватиканських установах. Цей капелан, що служив в одній із контор Руоти — верховного суду католицької церкви, — вважав за велику честь дати притулок художникові, пам’ятаючи про його дружбу з багатьма кардиналами і думаючи, що він у близьких взаєминах із самим папою. Вони домовилися, що Котонер платитиме певне комірне за надане йому житло, але церковник не квапився вимагати плату: він збирався замовити пожильцеві на ту суму кілька картин для черниць, у яких був сповідником.
Щодо харчування, то цю проблему Котонер вирішував дуже просто, розподіливши всі дні тижня на візити до кількох глибоко побожних родин, з якими познайомився в Римі, коли ті прибували на прощу до святого престолу. То були багаті власники копалень у Більбао, земельні магнати з Андалусії, старі вдови-маркізи, що зверталися помислами до бога, але не відмовлялися від розкоші та Достатку, хоча й ховали свої великопанські звички під патиною благочестя.
У цьому маленькому світі релігійних і поважних людей, які любили смачно попоїсти, старий митець почував себе своєю людиною. Він був для всіх «добряга Котонер». Дамам він частенько дарував чотки або якусь іншу дрібну реліквію, привезену з Рима, і ті нагороджували його вдячними усмішками. А коли тій чи іншій потрібен був якийсь дозвіл із Ватикану, Котонер обіцяв написати «своєму другові кардиналу». Чоловіки раділи, що так задешево мають у домі художника і радилися з ним, як збудувати домашню каплицю, просили його накреслити план вівтаря, а на свої іменини поблажливо приймали від Котонера подарунок: «малюнок», як мав він звичай казати, здебільшого пейзаж на дошці, хоча зрозуміти, що ж там зображено, можна було лише після детальних пояснень. За столом він розважав цих благочестивих небалакучих людей, розповідаючи їм про дивацтва «монсеньйорів» і «превелебностей», яких знав у Римі. Ці жартівливі історії Котонерові співтрапезники незмінно вислуховували зі святобливою увагою, адже йшлося про таких достойних осіб.
