Маха гола - Ібаньєс Бласко (читаемые книги читать .txt) 📗
Ці студії, де ніхто нічого не студіював, служили тій самій меті, що й анфілада розкішних салонів для чекання в будинку лікаря, котрий бере по сто песет за консультацію, або оббиті темною шкірою та обвішані строгими картинами вітальні юрисконсульта, який рота не розтулить, не урвавши доброго кусня від клієнтового статку. Той, хто чекав у якійсь із цих двох студій, схожих на церковні нефи, посеред речей, позначених патиною сторіч, проходив належну психологічну підготовку, щоб погодитися на величезні ціни, які заправляв за свою роботу маестро.
«Реновалес „досяг гавані“ і може спокійно відпочивати», — казали шанувальники. Але маестро чогось сумував: здавалося, його сумління підточує якась невидима недуга, і він не раз вибухав шаленими спалахами гніву.
Найнезначніший випад навіть дрібного ворога доводив його до нестями. Учні вважали, що його гнітить наближення старості. Роки скрути дуже на ньому позначилися: борода його посивіла, спина трохи згорбилась, і він здавався старшим років на десять.
У цьому білому храмі, на фронтоні якого золотом слави палахкотіло його ім’я, Реновалесові жилось невесело; він почував себе куди щасливішим у своїх скромних оселях в Італії і навіть тут, у Мадриді, коли вони жили на горішньому поверсі, поблизу арени для бою биків. Від тієї Хосефіни, якою вона була в перші місяці їхнього подружнього життя, залишилася бліда тінь, Гола маха солодких римських та венеційських ночей давно обернулася на туманний спогад. Коли вони приїхали до Іспанії, її оманливо-квітуча повнота жінки-матері куди й поділася.
Хосефіна худла й худла, ніби згорала на невидимому вогні. Її форми втрачали свою граційну округлість, тіло засихало і зморщувалось. Під блідою, в’ялою шкірою повипиналися кістки, а між ними позападали темні провалини. Сердешна маха гола! Чоловік щиро жалів дружину, гадаючи, що це відбилися на ній злидні й турботи, яких їм довелось зазнати, коли вони переселилися до Мадрида.
Заради неї він прагнув перемогти і стати багатим, здобути омріяний добробут. Її недуга, безперечно, морального походження: нервовий розлад, глибокий сум. Мабуть, вона дуже страждала, сердешна, опинившись у тому самому Мадриді, де колись жила у відносних розкошах, а тепер була змушена мешкати в убогому закутні, щодня боротися з нестачею грошей і братися за найтяжчу працю. Вона скаржилася на дивні болі, на слабість у ногах; важко падала в крісло, сиділа нерухомо цілими годинами і плакала невідомо чому. Майже зовсім утратила апетит, тижнями не мала й ріски в роті. Вночі переверталася з боку на бік у ліжку, мучилась від безсоння, а щойно розвиднялося, вже була на ногах, моторно бігала по всьому будинку, всюдисуща, як домовик, перекидала все догори дном, марудилась, шукала сварки зі служницею, з чоловіком, страшенно збуджувалась, а тоді впадала в зажуру, і на очі їй наверталися сльози.
Ці домашні знегоди псували настрій художникові, але кін сприймав їх терпляче. До колишнього кохання додалося ніжне співчуття. Якою ж вона стала слабенькою! Тільки глибоко запалі очі в темних колах, які блищать хворобливим полум’ям, — оце й усе, що лишилося від її краси. Бідолашна!.. Це злидні довели її до такого стану. Чоловік відчував докори сумління, думаючи про здоров’я подруги. Її доля — це доля солдата, який віддав життя задля слави свого генерала. Реновалес переміг, але на полі битви залишилась його дружина: вона полягла, бувши слабшою.
Окрім того, Маріано захоплювався материнською самопожертвою Хосефіни. В неї зовсім не було сили, зате Міліта пашіла здоров’ям і квітучим рум’янцем. Цей дужий і жадібний організм безжально висмоктав з матері всю снагу.
Коли художник забагатів і поселив свою родину в новому будинку, він сподівався, що тепер Хосефіна воскресне. Лікарі вірили в її швидке одужання. Того для, коли вони вдвох уперше обійшли салони та студії своєї нової оселі, задоволено оглядаючи меблі й коштовні прикраси, і старовинні, й сучасні, Реновалес обняв свою тендітну дружину за стан, нахилився до неї і ніжно полоскотав їй чоло кудлатою бородою.
Усе це тепер її — і будинок, і розкішні меблі, їй належать і гроші, які в нього лишились і які він ще зароблятиме. Вона тут пані, повновладна господиня. Може тратити скільки захоче — у неї є чоловік, який про все подбає. Тепер вона має змогу жити як світська дама, придбати кілька карет на заздрість своїм давнім подругам, пишатися з того, що вона дружина славетного художника — і далеко до неї тим, хто вийшов заміж заради графської корони… Чи щаслива вона?
Хосефіна мляво кивала головою і відповідала, що так, вона щаслива; навіть зіп’ялася навшпиньки і вдячно поцілувала уста, які ніжно промовляли до неї крізь хащі бороди; але обличчя її було, як і завжди, сумне, рухи кволі, і вся вона скидалася на зів’ялу квітку; здавалося, не існує такої радості, яка могла б розвіяти її журбу.
Минуло кілька днів життя у новому домі, враження новизни розвіялось, і з Хосефіною стало повторюватися те саме, що й раніше.
Не раз, заходячи до їдальні, Реновалес бачив: вона сидить і плаче, затуливши обличчя руками. На його стурбовані розпитування Хосефіна вперто мовчала, а коли він пробував обняти її й приголубити, як дитину, жіночка розлючувалась, немов їй завдано смертельної образи.
— Дай мені спокій! — кричала, дивлячись на нього ворожим поглядом. — Не торкайся до мене… Іди геть.
Іншим разом він довго шукав її по всьому будинку, марно допитуючись у Міліти, яка звикла до материних припадків і, з егоїзмом здорової дитини, ніби й не помічала їх — спокійно бавилась своїми незліченними ляльками.
— Не знаю, де вона, татуню. Мабуть, плаче десь нагорі, — незворушно відповідала дочка.
Маріано піднімався на верхній поверх і справді знаходив дружину або в спальні, або в гардеробній, посеред розкиданого одягу, або ще в якомусь куточку; вона сиділа просто на підлозі, спершись підборіддям на руки і втупившись у стіну, ніби споглядала щось таємниче, видиме тільки її очам… У такі хвилини вона не плакала; сиділа з виразом жаху в сухих очах, і марно намагався чоловік заговорити з нею. Вона не ворушилась, холодна й нечутлива до його пестощів, наче він був їй чужий, наче їх розділяла прірва байдужості.
— Я хочу вмерти, — казала вона серйозно і зосереджено. — Я зайва на цьому світі — хочу спочити.
Це могильне смирення невдовзі стало переходити у спалахи шаленої люті. Реновалес ніколи не міг збагнути, чого між ними вибухала сварка. Якесь його випадково слово, вираз обличчя або навіть мовчанка могли накликати бурю. У голосі Хосефіни раптом пробивалися злісні нотки, слова її впивались у чоловіка, як гострі ножі. Дружина вичитувала художникові і за те, що він робить, і за те, чого не робить, мовляв, і звички в нього погані, і малює він зовсім не те, що слід… Вилаявши чоловіка, вона починала клясти й інших людей, весь світ, а надто тих високих осіб, що складали клієнтуру художника і платили йому за портрети скажені гроші. Він може пишатися, що малює таких людей: майже всі вони мерзотники й злодії, ті огидні сеньйори. Її мати все життя оберталася в цьому світі й розповіла їй чимало всяких бувальщин. А жінок вона й сама добре знає: одні навчалися разом із нею в школі, інші колись були їй подругами. Вони й заміж повиходили лиш для того, щоб виставляти на посміх своїх чоловіків; кожна має за собою якусь історію; кожна з них більша хвойда, ніж ті, що чатують вечорами на тротуарах. А оцей будинок з його пишним фасадом, розмальований лаврами та золотими літерами, звичайнісінький дім розпусти! Одного дня вона прийде в студію й повиганяє всіх отих шльондр на вулицю, нехай малюють їхні портрети десь-інде.
— Побійся бога, Хосефіно! — мурмотів приголомшений Реновалес. — Не говори такого; викинь із голови свої жахливі химери. Аж не віриться, що ти можеш таке молоти. Дочка нас чує.
Хосефіна, зігнавши на чоловікові лють, заходилася плачем, і Реновалес мусив підводитись із-за столу й вести її до ліжка. Вона падала на постіль і вкотре уже викрикувала, що хоче вмерти.
Таке життя було для художника ще нестерпнішим через його подружню вірність, бо він досі, — може, тільки за звичкою, — любив дружину і не збирався зраджувати її.
