Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗
Правда, він добре знав, що все життя зведене на хистких підвалинах, і досі з цим мирився, ховаючи своє незадоволення під зумисною відлюдкуватістю. Але цього разу йому здалося, що він нарешті осягнув ту безнастанно сподівану, безнастанно очікувану «повну міру». Але «повна міра» — не від світу сього.
Вечір минув сумно, і Маріоль намагався доказами розуму побороти своє тяжке враження.
Коли він ліг, це враження, замість розвіятися, ще зросло, а що він завжди пильно вивчав самого себе, то став дошукуватися найменших причин своїх нових душевних мук. Вони минали, йшли геть, знов поверталися, як легкі подуви крижаного вітру, примішуючи до його кохання біль, — поки що слабкий, далекий, але дошкульний, схожий на ті невиразні невралгії, викликані протягом, що загрожують жорстокими стражданнями.
Передусім він зрозумів, що ревнує вже не тільки як несамовитий коханець, але і як самець-власник. Доки він не побачив її знову серед чоловіків, її поклонників, він не знав цього почуття, хоча почасти й передбачав його, але уявляв його собі іншим, зовсім не таким, яким воно тепер обернулося. Коли він знов побачив свою кохану, яка в дні їхніх таємних і частих зустрічей, у пору їхніх перших обіймів, мала б замкнутися в усамітненні і в палкому почутті, коли він знов побачив її і помітив, що вона не менше, а може, ще й більше, ніж перше, захоплюється і тішиться тим самим нікчемним кокетуванням, що вона розтрачує себе перед першим-ліпшим, отож на долю її обранця можуть залишитися тільки крихти, то відчув, що ревнує тілом ще більше, ніж душею, і хоч це почуття невиразне, як невиявлена гарячка, але цілком певне, бо він засумнівався в ній.
Спочатку він засумнівався інстинктивно, завдяки глухій недовірі, що попала скоріше в його кров, ніж у думку, завдяки майже фізичному болю, що охоплює чоловіка, коли він не має певності в своїй подрузі. Засумнівавшись, він став підозрювати.
Що він таке для неї, нарешті? Перший коханець, десятий? Безпосередній наступник чоловіка, пана де Бюрна, чи, може, наступник Ламарта, Масіваля, Жоржа де Мальтрі, а може, попередник графа фон Бернгауза? Що йому відомо про неї? Що вона чарівно гарна, що вона вишукана, розумна, витончена, дотепна, зате непостійна, швидко втомлюється, знесилюється, пересичується, що вона найбільше закохана в саму себе і безмежно кокетлива. Чи мала вона коханця — або й коханців — перед ним? Коли б вона їх не мала, хіба віддалася б вона йому так одважно? Звідки взялася б у неї сміливість зайти до кімнати в готелі вночі? Хіба прийшла б вона потім так легко в отейльський флігель? Перше ніж прийняти його запрошення, вона тільки поставила кілька запитань, цілком природних для досвідченої і обачливої жінки. Він відповів їй, як чоловік обережний, звичний до таких побачень; а вона одразу сказала «так», довірлива, заспокоєна, певне вже маючи досвід давніших пригод.
З якою стриманою владністю постукала вона до тої хвірточки, що за нею він чекав на неї, мало не мліючи, з тремтячим серцем! Як певно вона увійшла, без видимого хвилювання, тим тільки заклопотана, що можуть її побачити із сусідніх будинків. Як вона одразу відчула себе неначе вдома в цьому непевному притулку, найнятому й умебльованому для її гріховних утіх! Чи могла б жінка, навіть одважна, вища за житейську мораль, зневажлива до забобонів, але недосвідчена, чи ж могла б вона так спокійно поринути в невідомість цієї першої зустрічі? Хіба не відчула б вона душевного збентеження, вагання, інстинктивної боязні, ступаючи на цей шлях, хіба не відчула б вона всього того, коли б не мала досвіду в таких любовних пригодах, коли б звичка до таких речей уже не притупила її природженої соромливості?
Розпалений болісною нестерпною гарячкою, що її душевні муки збуджують у теплій постелі, Маріоль борсався, захоплений ланцюгом своїх підозрінь, як людина, котра сунеться вниз по схилу. Інколи він пробував спинити їхній потік і розбити їхню послідовність; шукаючи, знаходячи, утішаючись тими розумними і заспокійливими міркуваннями, але в ньому таївся паросток страху, і він не міг стримати його зростання.
А проте за що мав він їй дорікати? Хіба лише за те, що вона не цілком схожа на нього, що вона розуміє життя не так, як він, та що чутливі струни її серця не зовсім у згоді з його струнами?
Другого дня, тільки-но він прокинувся, в ньому стало зростати, як голод, бажання знов бачити її, зміцнити біля неї свою ослаблу довіру, і він чекав призначеної години, щоб вирушити туди з першим офіційним візитом.
Коли він увійшов до маленької вітальні, де пані де Бюрн на самоті писала листи, вона встала йому назустріч, простягаючи обидві руки.
— Ах! Добридень, любий друже, — мовила вона з такою живою й щирою втіхою, що всі погані думки, тінь яких ще витала в його душі, миттю розвіялися.
Він сів біля неї й одразу почав говорити їй, як він її любить, бо тепер він її любив уже не так, як перше. Він ніжно з’ясував їй, що на світі є дві породи коханців: одні шаленіють від жадання, але їхній шал спадає на другий же день після перемоги; інших же володіння скоряє й прихиляє; у них у парі з чуттєвим коханням ідуть духовні невисловлені поклики, які поривають чоловіче серце до жінки, і це зводить у велику неволю, неволю цілковитого й болісного кохали*.
Так, болісного, завжди болісного, хоч би яке щасливе воно було, бо ніщо, навіть у найінтнмніші хвилини, не заспокоює потреби в тій, кого ми носимо в своєму серці.
Пані де Бюрн слухала його зачарована, вдячна і зворушена його словами, як зворушується глядач, коли якийсь артист захоплено грає роль, і ця роль хвилює нас, відгукуючись луною у нашій власній душі. І це справді було як луна, бентежна луна щирої жаги; але не в ній кричала та жага. Проте вона була дуже рада, що збудила таке почуття, дуже рада, що це сталося з людиною, яка може так його висловлювати, з людиною, яка справді дуже їй подобається, до якої вона починає дуже прихилятися, яка стає все більше й більше потрібна не для її тіла, а для її таємничого жіночого єства, такого жадібного до пестощів, хвали, покори; була така рада, що їй хотілося обняти його, підставити йому свої уста, віддати себе всю, аби тільки він і далі так її кохав. Бона йому відповідала без хитрощів і манірної соромливості, з великою майстерністю, якою наділені деякі жінки, даючи йому зрозуміти, що він і так багато досяг в її серці. І, сидячи в цій вітальні, куди того дня випадково ніхто не прийшов аж до смеркання, вони пробули удвох, розмовляючи про одне й те саме, пестячи одне одного словами, які мали неоднакове значення для їхніх душ.
Уже принесли лампи, коли приїхала пані де Братіан. Маріоль пішов; пані де Бюрн проводжала його до великої вітальні, і він спитав:
— Коли я вас побачу там?
— Хочете в п’ятницю?
— Звичайно, о котрій годині?
— Як завжди — о третій.
— До п’ятниці. До побачення. Я обожнюю вас!
Чекаючи того побачення два дні, він виявив у собі, він
відчув таку порожнечу, якої не зазнавав ніколи. Йому бракувало цієї жінкн, і ніщо, окрім неї, для нього не існувало. А що ця жіяка була недалеко, була доступна і лише світські умовності заважали йому бути з нею щохвилини, навіть жжтж коло неї, то він побивався у своїй самоті, в безконечній течії хвилин, які спливають так повільно, потерпав від цілковитої незмоги здійснити таку просту річ.
У п’ятницю він нрнйшов на побачення на три години раніш; але йому подобалося чекати там, куди вона має прийти; це заспокоювало його після того, що він вистраждав, подумки чекаючи її в тих місцях, куди вона прийти не могла.
Він став біля хвіртки задовго перед тим, як мало вибити три довгожданних удари, а почувши їх, затремтів з нетерплячки. Він обережно, трохи висунувши голову, визирнув у провулок. Там не було ні душі. Хвилини здавалися йому болісно довгими. Він раз у раз діставав годинника, і, коли стрілка дійшла до половини, йому почало здаватися, ніби він стоїть на цьому місці з давніх-давен. Зненацька він уловив легеньку ходу, а коли вона рукою в рукавичці тихо постукала в дерев’яні дверцята, він забув пережиту муку, що розтанула в подяці до неї.
