Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗
Між нею й Маріолем зайшла розмова. Вона дуже цінила цього розумного й стриманого чоловіка; про нього мало говорили, — але він був, може, вартий всіх інших.
Увійшли останні запрошені: гладун Френель, задиханий, ще витираючи хусткою завжди вогке і блискуче чоло; світський філософ Жорж де Мальтрі; далі, разом, барон де Гравіль і граф де Марантен. Пан де Прадон з дочкою вітали гостей. До Маріоля пан де Прадон був дуже уважний. Але Маріоль з тяжким серцем дивився, як пані де Бюрн переходить від одного до другого, зайнята всіма більше, ніж ним. Правда, двічі вона кинула на нього швидкий погляд, який ніби казав: «Я думаю про вас», — але погляд такий короткий, що Маріоль, може, й помилився в його значенні. А потім він уже не міг не бачити, як уперте Ламартове залицяння до пані де Фремін дратує пані де Бюрн. «То, — думав він, — лише злість кокетки, заздрість світської дами, що в неї украли дорогу дрібничку». Однак він мучився від того; особливо, коли помічав, як вона безперестану поглядає на них крадькома, але зовсім не турбується, що він сидить коло лані Ле Прієр. Бо ж його вона міцно тримає, за нього вона певна, в той час як другий вислизає від неї. У такому разі що ж означає для неї їхнє кохання, їхнє тільки-но народжене кохання, що витіснило з його душі всі інші думки?
Пан де Прадон закликав до тиші, і Масіваль уже підняв кришку фортепіано, а пані де Братіан, знімаючи рукавички, підходила до нього, щоб проспівати жагучу пісню Дідони, коли двері ще раз одчинилися і ввійшов молодий чоловік, що привернув до себе всі погляди. Це був високий, стрункий блондин, з кучерявими баками, коротким кучерявим волоссям та бездоганною аристократичною зовнішністю. Здавалося, навіть пані Ле Прієр захвилювалась.
— Хто це такий? — спитав у неї Маріоль.
— Як?! Ви його не знаєте?
— Не знаю.
— Граф Рудольф фон Бернгауз.
— Ах, той, хто мав поєдинок з Сігізмундом Фабром?
— Так.
Ця пригода набула великого розголосу. Граф фон Берн-гауз, радник австрійського посольства, дипломат а великим майбутнім, прозваний «елегантним Бісмарком», почувши на одному офіційному прийомі якесь негречне зауваження про свою імператрицю, викликав кривдника — славетного фехтувальника — на дуель і вбив його.
Після цього поєдинку, що схвилював громадську думку, граф фон Бернгауз за один день став знаменитістю, на взірець Сари Бернар, з тією лише різницею, що його ім’я було оповите ореолом лицарської доблесті. А втім, це була мила, чарівна, бездоганно вихована людина, приємний співрозмовник. Ламарт казав про нього: «Це приборкувач наших прекрасних левиць».
Він шанобливо зайняв місце коло пані де Бюрн, а Масіваль сів до фортепіано, і його пальці перебігли по клавішах.
Майже всі слухачі пересіли, вмостилися ближче, щоб краще чути й добре бачити співачку. Ламарт опинився поруч з Маріолем.
Запанувала цілковита тиша, сповнена напруженого чекання, уваги й пошани, потім піаніст почав з повільного, дуже повільного чергування звуків, що здавалося музичною розповіддю. Змінялися паузи, легкі повтори, низки коротких фраз, то знеможених, то нервових, тривожних, але несподівано своєрідних. Маріоль віддався мріям. Йому уявлялася жінка, цариця Карфагена, прекрасна своєю дозрілою молодістю і цілком розквітлою красою, жінка, яка поволі виходить на морський берег. Він угадував її страждання, велике горе в її душі, і дивився на пані де Братіан.
Нерухома, бліда під копицею свого чорного волосся, ніби пофарбованого нічною пітьмою, італійка чекала, дивлячись поперед себе. В її енергійному, трохи суворому обличчі, на якому темними плямами вирізнялися очі й брови, у всій її похмурій постаті, дужій і пристрасній, було щось тривожне, як загроза бурі, що таїться в темному небі.
Масіваль, злегка похитуючи пишноволосою головою, розповідав далі на гучних клавішах із слонової кості трагічну повість.
Зненацька співачка затремтіла, і з її напіврозтулених уст вихопився протяжний надривний зойк розпачу. То не був крик трагічної безнадії, що лунає зі сцени, супроводжуваний скорботними жестами співаків, то не був красивий стогін зрадженого кохання, що викликає в залі захоплені вигуки, то був крик нестямний, яким виливала свою муку не душа, а плоть, схожий на виття розчавленого звіра, — крик покинутої самиці. Вона замовкла; а Масіваль знову повів трепетну, ще схвильованішу, ще боліснішу історію цієї нещасливої цариці, покинутої коханим.
Потім знову пролунав жіночий голос. Тепер вона говорила, вона розповідала про нестерпну муку самотності, про невгасиму жалобу по втрачених пестощах і про болісне усвідомлення, що він пішов назавжди.
Від її голосу, гарячого й трепетного, здригалися серця. Здавалося, ніби ця похмура італійка, з волоссям, темнішим за ніч, вистраждала те, про що вона співає, що вона кохає або принаймні може кохати з несамовитим запалом. Коли вона замовкла, її очі були повні сліз, вона не поспішаючи витерла їх. Ламарт, нахилившись до Маріоля, сказав, тремтячи від захвату:
— Боже, яка вона гарна в цю хвилину, мій любий! Оце жінка, й іншої тут немає!
Потім, подумавши, додав:
— А втім, хто знає? Може, це лише міраж, створений музикою. Бо, окрім ілюзії, нічого нема! Зате яке чудове мистецтво — музика! Які вона створює ілюзії. Та ще й усякі ілюзії!
В перерві між першою і другою частинами музичної поеми композитора й співачку гаряче вітали. Особливо захоплювався Ламарт, і до того цілком щиро, бо був здатний відчувати й розуміти і був однаково чутливий до будь-яких виявів краси. Він так палко розповів пані де Братіан про те, що відчував, слухаючи її, аж вона трохи почервоніла з утіхи, тим часом як інших жінок, що те чули, взяла досада. Можливо, він і сам помітив, яке враження справили його слова. Повертаючись на своє місце, він побачив, що граф Рудольф фон Бернгауз сидить коло пані де Фремін. Вона одразу вдала, ніби йому в чомусь звіряється, й обоє вони усміхнулися, неначе тішилися без краю цією задушевною розмовою. Маріоль стояв біля дверей і все більше хмурнішав. Письменник підійшов до нього. Гладун Френель, Жорж де Мальтрі, барон де Гравіль і граф де Мар антен оточили пані де Бюрн, яка, стоячи, розливала чай. Вона була ніби в вінку залицяльників. Ламарт іронічно звернув на те увагу свого приятеля й додав:
— А втім, вінок без самоцвітів, і я певен, що вона віддала б усі оті рейнські камінці за той діамант, якого їй бракує.
— Який діамант? — Спитав Маріоль.
— Та Бернгауз. Чарівний, невідпорний, незрівнянний Бернгауз! Той, для кого і влаштовано цей концерт, для кого зроблено це чудо: Масіваля умовили привезти сюди його флорентійську Дідону.
Андре, дарма що не дуже-то вірив, однак відчув, як серце його стиснулося від гострого болю.
— Чи вона його давно знає? — спитав він.
— О ні, найбільше днів десять. Але яких зусиль вона доклала за цю коротку кампанію і яку розвернула завойовницьку тактику. Коли б ви були тут — то посміялися б від душі!
— Он як? Чому?
— Вона зустріла його вперше в пані де Фремін. Того дня я там обідав. До Бернгауза у цій господі дуже прихильні, в чому ви можете переконатися: досить подивитися на нього зараз. Отож, як тільки вони познайомилися, наша чарівна приятелька пані де Бюрн заходилася завойовувати незрівнянного австрійця. І вона досягла свого, вона досягне, дарма що крихітка де Фремін переважає її зухвалістю, справжньою байдужістю і, мабуть, порочністю. Але наша приятелька де Бюрн досвідченіша в кокетуванні, вона більше жінка, я хочу сказати, жінка сучасна, тобто невідпорна завдяки мистецтву зваблювати, яке тепер заміняє колишні природні чари. І слід би навіть сказати, не мистецтво, а естетика — глибоке розуміння глибокої естетики. Вся її сила саме в тому. Вона чудово себе знає, бо любить себе більше за все на світі, і вона ніколи не помиляється, добираючи найкращого способу, як перемогти чоловіка та як набити собі ціну, щоб нас заполонити.
Маріоль заперечив:
— Я гадаю, ви перебільшуєте; зі мною вона трималася завжди дуже просто!
