Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги полные .txt) 📗

- Що за оказія! - крик­нув Літос­танський, - пи­ше якась Кміта. Я та­кої й не знаю, навіть не чу­вав про неї. А мо­же, во­но чо­ловік!

- І справді не мож­на довіда­тись, чи во­но чо­ловік, чи жінка - ота Кміта. Пев­но, жінка, а мо­же, й якась пан­на, та ще й ба­га­тенька. Мо­же, це тобі трап­ляється нес­подіва­ний та­лан? Га? - го­во­рив Червінський, сьорба­ючи га­ря­чий чай.

- А не­чис­тий йо­го вга­дає! Це справді якась за­гад­ка, яку зав­да­ють відьми в каз­ках.

- Чи не бу­ло пак ча­сом в те­бе з кимсь яко­го по­тай­но­го ро­ма­ну: з яко­юсь пан­ною або мо­ло­дою удо­ви­цею? Га? Приз­на­вай­ся! - жар­ту­вав ве­се­лий Червінський.

- Ні, не бу­ло, ска­зать по правді. Ко­ли б зна­ти, ку­ди це я пот­рап­лю? А ціка­во б знать за це; гос­по­ди, як ціка­во! Мо­же, це прис­ла­ла до ме­не лис­та кот­рась з тих двох гвоз­дичків… Пам'ятаєш, як бу­ло ви­хо­дять гімна­зист­ки ряд­ка­ми з гімназії, а ми са­ме бу­ло йде­мо в кан­це­лярію та й слідкуємо за ни­ми навз­догінці? Пам'ятаєш тих двох чи­ма­лих гімна­зис­ток, що йшли по­зад усіх в ос­танній парі, а за ни­ми плу­га­ни­лись дві да­ми з си­ви­ми кісьми та з чор­ни­ми ву­си­ка­ми під но­сом?

- Це ти зга­дуєш про тих двох чор­ня­веньких пан­но­чок, з ка­ри­ми очи­ма та з чор­ни­ми тон­ки­ми брівка­ми? Пам'ятаю, пам'ятаю! І карі оч­ки пам'ятаю, і рум'яні щічки, і повні та чер­воні, як ка­ли­на, ус­та пам'ятаю. І досі пам'ятаю за ті два чер­во­ненькі гвоз­дич­ки, як ми їх прод­раж­ни­ли.

- І я їх пам'ятаю, - ска­зав Літос­танський.

- Але ж ти не вва­жаєш на те, що та­ка мо­ло­денька пан­ноч­ка не мо­же ж та­ки без со­ро­му зак­ли­кать те­бе в дім, де, надісь, або жи­ве її батько, ма­ти та, пев­но, ціла па­ро­ви­ця бра­тиків та сест­ри­чок, - ска­зав Червінський.

- Що прав­да, то прав­да. Та­ка пан­ноч­ка мо­же зап­ро­шу­ва­ти на роз­мо­ву ку­дись в Царський сад, або в темні за­ка­лаб­ки Софіївсько­го со­бо­ру, або ку­дись інде, тільки не до се­бе до­до­му. Це пи­ше лю­ди­на, що жи­ве десь нарізно, ок­ро­ми од сім'ї, в влас­но­му домі. І хто б це та­кий був? Ото при­ти­чи­на! Аж в ме­не го­ло­ва хо­до­ром хо­де! Ой, ко­ли б швид­ше день ми­нав!

- Ну тай спо­су­ди­лось же тобі, враг би те­бе взяв! Пев­но, те­бе ма­ти ку­па­ла в тої та в лю­бист­ку. Це те­бе. ма­буть, про­се до се­бе якась ба­га­тю­ща панія, що має свій влас­ний дім, жи­ве са­мостійно, мо­же, має се­ла й са­хар­ню, мо­же, над­ба­ла мільйон гро­шей. Це бу­ва! - го­во­рив Червінський.

- Може й так… Кат йо­го зна! - мим­рив Літос­танський, спус­тив­ши віка й за­ду­мав­шись.

- Це ли­бонь твоя до­ля там десь сподівається те­бе, як в нас те­ре­ве­нять ба­би в Ва­силькові. Ти вхо­диш в пишні по­кої. Там пар­ке­ти, дзер­ка­ла, аж під сте­лю, лис­нять здо­ро­вецькі вікна та ся­ють кан­де­ляб­ри; ки­ли­ми долі аж очі бе­руть в се­бе! не­на­че квітни­ки. Кру­гом розкіш та пиш­но­та. В по­ко­ях од­го­ниться па­хо­ща­ми ре­зе­ди та лев­коїв, буцім в квітни­ку… Амб­ра, па­хощі, шик, блиск! Од­чи­ня­ються двері, і ви­хо­де до те­бе якась ця­ця пи­сан­ка, струн­ка та рівна, як то­по­ля се­ред по­ля, з очи­ма, як брильянти, біла, як лелія, са­ма вся в брильянтах, в шов­ко­во­му біло­му уб­ранні, уся сяє, мов зо­ря. Шовк ше­лес­тить, очі го­рять, що­ки па­ла­ють, сер­це па­лах­ко­тить од ко­хан­ня. Ви­хо­де, ніби зо­ря схо­де на май­сько­му небі. І во­на твоя, і той ввесь па­лац твій, і все її над­бан­ня, усі її скар­би, - усе твоє, бо, враг те­бе не взяв, ти вар­тий усього то­го ди­ва!

- Говори! Го­во­ри­ла покійна до смерті, та все чорт зна що!.. Ще й драж­ниться. В ме­не й без то­го дум­ка же­не дум­ку, не­на­че їх підхо­пи­ла завірю­ха, - обізвавсь Літос­танський.

- Ото ко­ли б мені тра­пивсь та­кий та­лан! От тоді б моя ма­ма з ди­ва тільки б очі витріщи­ла! Вже не за­ку­по­ву­ва­ла б садків в Ва­силькові та не прис­тав­ля­ла б па­ро­ви­ця­ми яб­лу­ка на про­даж до Києва; ски­ну­ла б навіть свою міщанську чуш­ку, - оту хуст­ку з го­ло­ви, та, пев­но, на­че­пи­ла б ка­пе­люш з цілим обе­рем­ком квіток та й га­ня­ла б по Хре­ща­ти­ку бас­ки­ми кіньми, - ска­зав Червінський і за­ре­го­тавсь на всю ха­ту, за­ки­нув­ши чор­но­во­ло­су пат­ла­ту го­ло­ву на спи­ну.

Його білі міцні зу­би заб­ли­ща­ли з ши­ро­ко­го чер­во­но­го ро­та. Чорні довгі ву­са підня­лись вго­ру і наїжа­чи­лись, а чорні бро­ви аж за­во­ру­ши­лись. В Червінсько­го бу­ли товсті бро­ви. Ці густі бро­ви розбіга­лись кінця­ми вго­ру навс­ко­си, не­на­че в йо­го на лиці бу­ло двоє вусів: одні під но­сом, а другі вгорі над но­сом; одні звішу­ва­лись кінця­ми вниз, а другі стриміли кінця­ми вго­ру. Він ре­го­тавсь, за­дер­ши го­ло­ву, а ті двоє вусів во­ру­ши­лись та мет­ля­лись по обид­ва бо­ки кир­па­то­го ку­ценько­го но­са. Ве­селі чорні, як те­рен, оч­ки аж біга­ли.

Літостанський і собі за­ре­го­тавсь на всю ха­ту, уявив­ши йо­го прос­ту ма­му міщан­ку, зав'яза­ну чор­ною хуст­кою, в фа­етоні, з цілим обе­рем­ком квіток на стов­бо­ватій го­лові.

Літостанський до­пив чай, не з'ївши навіть скиб­ки па­ля­ниці з чаєм од та­кої нес­подіван­ки. І за­хо­дивсь че­пу­ри­тись пе­ред дзер­ка­лом, зачісу­ючи свої ру­сяві ку­чері. І мерт­ве дзер­ка­ло од­би­ва­ло в собі за­ду­мані тихі бла­китні очі, за­ду­ма­не об­лич­чя, ніби од муд­рої за­гад­ки, кот­ру зав­да­ла йо­му чи­ясь нес­подіва­на пи­сулька, ки­ну­та ви­пад­ком чиєюсь по­таємною ру­кою в йо­го жит­ло.

Літостанський пішов в Софіївський со­бор, прос­то­яв служ­бу бо­жу, але не чув, що чи­та­ли та співа­ли в церкві.

Хазяйка пок­ли­ка­ла па­ничів обідать. Червінський хап­ком уплітав га­ря­чу стра­ву, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло, а Лу­ка Ан­то­но­вич сидів мовч­ки, і їжа не йшла йо­му на дум­ку. Той лист, на­пи­са­ний чу­до­во, ніби ви­мальова­ний, не­на­че вкрав йо­го апе­тит і спокій. В йо­го думці все сно­ви­га­ли якісь за­гад­кові пос­таті, лисніли здо­рові по­кої, ся­ли дзер­ка­ла, ви­сокі, аж під самісіньку сте­лю, ма­ня­чи­ли чиїсь пишні карі очі. Він ніби по­чу­вав дух за­паш­них квіток в по­ко­ях і все ніби ба­чив уяв­ки той лист, не­на­че він ма­ня­чив в йо­го пе­ред очи­ма.

Він на­си­лу чув, що го­во­ри­ла ха­зяй­ка, яку роз­мо­ву вів Червінський. Йо­го ду­ми літа­ли десь-інде, десь да­ле­ко, в якійсь каз­ковій мрійній да­ле­чині, по­витій ту­ма­ном. Не по­поївши га­разд, він встав з-за сто­лу й ліг на ліжко, щоб од­по­чить або й зас­нуть по обіді. Але сон йо­го не брав. Ле­пет­ли­вий то­ва­риш своїми жар­та­ми та ви­гад­ка­ми дав нап­ра­ву йо­го дум­кам, ду­же по­етич­ну та мрійну. А цікавість не да­ва­ла йо­му спо­кою ні на хви­ли­ну.

Молодий хло­пець на­си­лу діждав, по­ки сон­це ста­ло на вечірньому прузі, одяг­ся, схо­вав лист в ки­ше­ню, щоб ча­сом не за­бу­ти но­ме­ра до­ма й не по­ми­литься, і вий­шов навш­пиньки з ха­ти, щоб не збу­дить то­ва­ри­ша.

Знайшов він Шу­лявську ву­ли­цю й по­чав при­див­ля­тись до но­мерів. Ву­ли­ця тяг­лась сли­ве без кінця. По обид­ва бо­ки ву­лиці сто­яли гарні, але не ду­же здо­рові до­ми. Мо­ло­дий хло­пець шви­денько йшов далі, а по­ка­за­ний в листі но­мер ще був да­ле­ко. Вже ву­ли­ця спус­ти­лась з кру­то­го гор­ба в до­ли­ну. З гор­ба не­на­че ко­ти­лись на­низ вже по­ганші дом­ки, при­ту­лені до го­ри од­ним бо­ком, за­ку­тані в старі сад­ки, не­на­че гар­бу­зи в гар­бу­зин­ня та ба­дил­ля. Він гля­нув на­низ, а там далі сто­яли низ­ка­ми ще по­ганші де­рев'яні дом­ки, не то міщанські, не то кра­марські або шевські.

«Що це за ди­во! Ку­ди ж це ме­не зап­ро­ва­див отой за­гад­ко­вий лист? Та­меч­ки ж далі вже й чи­ма­лих домів не вид­ко, а тільки стрим­лять якісь ха­лу­пи та зем­лян­ки, не­на­че ряд­ки кро­то­вин. От тобі й на! Це ж нап­ра­вив мої дум­ки на фан­тас­тич­ний лад отой навіже­ний Червінський. А я, дур­ний, й піддавсь тій нап­раві, бо пой­няв йо­му віри. Де ж ті па­ла­ци та по­кої на то­му багні та на мок­ра­чах по­над Ли­бед­дю?»

І мо­ло­дий хло­пець по­чу­тив, що лис­нючі дзер­ка­ла та пар­ке­ти не­на­че зга­са­ли й зсли­за­ли, ніби їх розвівав вітер, як вранішні сму­ги ту­ма­ну.