Твори - Хвильовий Микола Григорович (книги без регистрации полные версии txt) 📗
Така його природа визначає і його підхід до мистецтва. З історії світової літератури ми знаємо немало прикладів, коли занепад мистецтва йшов одночасно з побідним ходом регресивних народницько-куркулячих ідей. Це знаменно! Саме так і мусить бути, бо розквітом мистецтва відмічається завжди розквіт історичного класу і, значить, порівнюючи печальне становище потенціального буржуа. Ми цим не хочемо сказати, що мистецтво робить добробут класу, хоч воно, будучи ідеологічною надбудовою, і бере на себе частину цієї функції, ми маємо говорити так:
Оскільки пролетаріат завоював собі гегемонію, остільки і його мистецтво повинно перемогти куркулячі тенденції.
Але час перемоги напередодні. Сьогодні ж куркуль дає нам «останній і рішучий бій». І саме в цих організаціях «Гарт» і «Плуг», де запанував вульгарний марксизм, вірний позасвідомий слуга нашого ворога.
Що вульгарний марксизм у нашій українській мистецькій дійсності має коріння на столипінських «отрубах», це показує хоч би та ж спорідненість його з просвітою, рідною мамою куркуля. Але будемо говорити конкретніш.
Перш за все, про тов. Пилипенка як ідеолога масовізму.
У свій час ми, висловлюючись вульгарно, взяли його «на арапа»: не знаючи добре, як він визначає мистецтво (а нам треба було знати, бо в визначенні лежить мистецька ідеологія), ми, добре продумавши всю мистецько-громадську ситуацію, голосно заявили, що він розуміє його «як метод будування життя». Таким чином, ми викликали його на відвертість.
І що ж? Ми не помилились. Він хоче «пізнаючи-будувати». Тут характерна «невеличка» поправочка, цей маленький дефіс між «пізнаючи» й «будувати». Не маючи в собі сміливості цілком* одкинути «пізнання», він додає до нього красивого «будування», але не в тому сенсі, що його ми тлумачили в своїх попередніх статтях, а з метою, як потім вияснилось в особистих із них розмовах, зробити таку формулу:
«Мистецтво є метод пізнання — будування життя».
Справа тут, звичайно, не в словах, не в термінах, а от у чому: не треба плутати понять і не треба вносити поправок до ясної марксистської формули. Ми ж добре знаємо, що ховається за цим «будуванням». Про це нам Пилипенко не раз казав:
— Літературою (він має на увазі художню) зветься і вивіска на Держвидаві, і афоризми на паркані, і вірші в «уборній».
Отже, ця невинна «поправочка» по суті робить ухил у ліквідацію мистецтва. А оскільки це так, то і продиктовано її тим же таки куркулем.
Або візьмемо таке твердження:
«Ніякої кризи революційної літератури немає».
В той час, коли мало не всі пролетарські митці б’ються над проблемою, як вийти з тупика, куди зайшла ревлітература, коли вони ніяк не найдуть відповідної атмосфери, що в ній вони б узяли ставку на якість, у цей час Пилипенко робить наївне обличчя і заявляє:
«Ніякої кризи немає».
Це називається марксистський підхід до справи... Але й тут йе без злощасного потенціального буржуа: це він диктує такий текст, бо саме в його інтересах це знамените «на Шипке все спокойно».
Або ще візьміть таку логіку. З одного боку, тов. Пилипенко кричить, що «попутницько-буржуазний табор» підіймає голову, а з другого — пише:
«Водночас ми виставляємо гасло єдиного радянського фронту в формі української федерації радянських письменників «Гарт», «Молот», «Жовтень», «Плуг», «Ланка» 34 та інші».
Три-чотири роки тому може й доцільна була така організація. Але тепер, коли навіть Петрушевич стоїть за Радянську владу, ця ідея викликає величезний знак питання.
В чому ж справа? А справа в том, що «Молот» та «Жовтень», як усім відомо, не більше як фікція (сам Пилипенко заявив це на пленумі «Плугу»). «Гарт» без «олімпійців» майже не існує, отже, залишається «Ланка», «Плуг» та «інші». Що таке «Ланка», здається, всі знають. Отже, і тут чуємо диктовку куркуля.
Але покиньмо товариша Пилипенка й дамо слово його учням.
Перш за все, зупинимось на Кияниці. Хоч він і дуже коректно говорив про нас, але факти й почуття громадського обов’язку примушують і його віднести до послідовних учнів вульгарного марксизму.
«За Зеровим у літературі,— пише він у журналі «Життя і революція» 35,— мусить панувати конкуренція. Але яка конкуренція? Не традиційна ж європейська, поки що буржуазна з вільним простором і розвитком для всяких ідеологій в літературі».
От вам, так би мовити, шедевр підходу до справи. Невже можна щось краще придумати, щоб остаточно скомпрометувати нашу критику. За Кияницею виходить так:
— Тільки в нашому Союзі нема «вільного простору для розвитку всіляких ідеологій», бо буржуазія на цю справу дивиться зовсім інакше.
Ми знаємо, що спровокувало тов. Кияницю на таке твердження, але мусимо-таки довести до його відома: в Європі ніякого «вільного простору н е м а». Не можна ж брати всерйоз яких-небудь пацифістів-літераторів, типових попутників буржуазії. Що ж до таких письменників, як Сінклер3(3 з Америки або Бехер 3/ з Німеччини, то будьте спокійні:
— їм дають такий «вільний простір», який «обхватом» своїм рівняється приблизно марксистському «обхвату», марксистській підготовці наших почтенних критиків-масо-виків.
Отже, ми зовсім не здивуємось, коли той же Зеров буде глузувати з Кияниці: він на це має повне право. Шкода тільки, що виступ будуть трактувати, як виступ проти «робітничо-селянської молоді».
І справді, як усе це дешево, як усе це відстало, як усе це, нарешті, безграмотно! Невже наші літмасовики думають, що демагогією про «свободну торговлю» вони збудують нове мистецтво? Невже це секрет, що Зеров, говорячи про конкуренцію, престо предавав слова тов. Бухаріна?
Ну, навіщо так недалеко й так скандально підходити до серйозної справи!
Але, звичайно, Кияниця нас все-таки не зрозуміє, бо вже надто слабенький його марксистський багаж. Бо ж послухайте цей безпардонний уривок з його творчості:
«Він (Могилянський) навчає молодь, що для того, щоб стати грамотним марксистом, треба вистудіювати класичну англійську політекономію, німецький філософський ідеалізм, бо й сам Маркс на цьому виховувався».
Ви, може, думаєте, що Кияниця дякує Могилянському за пораду? Нічого подібного! Це він говорить з іронією. Бо, на його погляд:
«І без підготовки, за програмою Могилянського, молодь зможе стати остільки з марксистського боку свідомою, щоб розпізнати класовий підхід Могилянського».
Що це таке? Де й коли ми живемо? Хто це пише? В той час, коли по всіх галузях нашого будівництва ми беремо ставку на якість, цей безпримірний муж намагається повернути нас до 17 року! Хто це? Учень 3-ої групи радянської школи чи справді критик? Далебі, ми червоніємо від сорому перед тим же Зеровим, бо Кияниця, здається, член тієї партії, до якої належимо й ми.
Отже, очевидно, і, на жаль, не Кияниці судилося виправляти «помилкові тези Хвильового», для цього ми радимо притягти більш марксистськи грамотних людей.
Але справа не в Хвильовому, справа в вульгарному марксизмі, фундатором якого в умовах української дійсності є тов. Пилипенко. Справа тут у тому, що цей «марксизм» має своє соціальне коріння, що його продиктовано куркулем.
Але покиньмо Кияницю: ясно, з ким ми маємо діло, і як ми мусимо ставитись до його критичних етюдів. Давайте ще, хоч на хвилинку, зупинимось на другому учні Пилипенка. Ми говоримо про С. Щупака.
Цей товариш, на радість, менш наївна людина. Але й він демонструє ту ж відсутність знайомства з мистецтвом, як і інші його однодумці. С. Щупак «все прекрасно знає» (його любима фраза), і він, здається, не претендує на роль дослідника європейських просторів. Шкода тільки, що й він шкодить молодому мистецтву і саме своїм писарським підходом до сцрави. Щупак гадає чомусь, що без писарів пролетарська література ніяк не обійдеться, і це його підштовхує на утворення власної групи.
