Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
- Пустяк! - одказав той.- Сьогоднi з тих країв був знакомий чоловiк. Стукач живий. Тiльки памороки забило, як ударив. Кажуть, як упав, то лежав довго, бо таки трохи й голову… Та вичухається!..
Романовi полегшало: хоч чоловiк живий. А все страшно. I вiн спитав Яроша:
- А що, сильно шукають?
- Пойди та спроси в тих, хто шукає. Ти вже й боїшся? Ого-го! Тепер пущай шукають! Першої ночi не пiймали, то вже чортового батька знайдуть,пропало навiки! Тепер уже конi тричi продано. Скоро й дєнєжки получим.
Пiсля цiєї розмови Романiв страх десь подiвся i вже нiщо йому не муляло. Стукач живий, їх не найдуть,- чого ж iще? Незабаром Ярош оддав йому двадцять карбованцiв. Продано коней рублiв за вiсiмдесят, бо конi були добрi, але частка з їх припадала Гапоновi, а Ярош одiбрав тiльки п'ятдесят п'ять рублiв. Цi грошi треба було подiлити на все товариство, та Ярош дав самому Романовi двадцять карбованцiв, щоб заохотити його до цього дiла.
- А що, брат,за одну нiч двадцять рублей заробив! Будеш розумний, то й не так зароблятимеш.
Роман i сам уже бачив, що це i добрий, i легенький заробiток. Так ловко багато грошей мати! Роман купив собi пальто, причепурився трохи. Ну, а тепер що?
Вiн спершу так думав, що як вiзьме грошi, то буде з чого жити,- тодi покине Яроша i знову служби шукатиме. Коли так думав, то так i зробити треба, хоча тепер уже вiн чогось трохи байдужий до цього став. Ну, а втiм, треба ж!..
Пiшов знову туди-сюди… походив, поникав… Нiде нiчого нема й тепер… Це дратувало Романа: всi його мрiї про те, щоб зробитися паном, вибившися з мужицтва, блiдли й зникали… Нi з чим не щастило! Оце його й дошкуляло.. А щоб не так було дошкуляння чути, брався Роман до чарки, i скоро брався, то незабаром було все добре…
А грошi недовго держалися в руках. За малий час у Романа стало їх саме стiльки, скiльки було тiєї ночi, як iшов по конi до батькового двору. Заробiтку не було, та Роман уже й не шукав його. Вiн просто пiшов до Яроша i тiєї ж ночi, вкупi з ним, знову подався на здобитки…
Не минуло й мiсяця, як вже коноводи прийняли Романа до свого злодiйського товариства. Товариство це тепер складалося з восьми чоловiк, рахуючи й Романа. За отамана був Ярош - зручний, смiлий i хитрий коновод. Вiн умiв завсiгди викручуваться з усяких, навiть найважчих, справ i хоча за свiй вiк чимало переводив коней, але до рук судовi потрапив тiльки раз, та й то так замотав, заплутав справу, що вийшов з суду не осуджений. Самi коноводи дуже його берегли. Не одного разу так було, що за Ярошеву справу вiдсиджував хтось iнший: i вiдав винного, але мовчки приймав i вiдбував кару, знаючи, що виказувати нi на кого не треба, а надто на отамана. Не сказати, щоб вони його любили, але поважали й боялись дуже. Поважали його за злодiйське завзяття й смiлiсть - так само, як поважають промiж себе люди палкого робiтника чи смiливого вояку. Слухались його невiдмовно, i вiн умiв порядкувати над людьми, умiв нагнати страху й накарати, коли треба. Не вмiв жалiти, але цього вiд його нiхто й не сподiвавсь, а, навпаки, всякий, знаючи, що вiн його не пожалiє, слухався дужче. Через це нi в одному товариствi злодiйському на всю округу не було такого ладу й послуху, як у Яроша.
Товариство здебiльшого не вкупi ходило на здобитки, а так, що одна частка йшла з Ярошем, а друга з Патроклом або з Левдиком. Хвигуровський, дякiв син, справдi колись учився в семiнарiї, але, бувши вже в пiдстаршому класi, напився якось укупi з товаришами горiлки i, п'яний, вилаяв ректора, а iнспектора штовхнув. Його вигнали з семiнарiї, та ще й з "вовчим бiлетом", що бiльше вже нiкуди й не мав права пiти вчитися. Та вiн i не мiг би цього зробити, бо в семiнарiї вчився коштом духовенства, а в батька грошей на науку не було. Вернувся вiн додому; батько так на його напався, що хлопець утiк з дому в город шукати якогось заробiтку. Але вигнаному семiнаровi не так легко було його знайти, а надто - що вiн звик пити. Через те вiн як i знайшов роботу (в якiйсь конторi писарчуком), то недовго на їй удержався. Почав тодi мiняти одну службу на другу; був i прикажчиком, i листоношею, i кондуктором на залiзницi, починав був торгувати дрiбною копiєчною бакалiєю, але скрiзь йому не щастило: або погризеться з хазяїном п'яний, або в рахунках наплутає (собi на користь), або ще щось… а бакалiю свою дак вiн здебiльшого пропив. Нарештi зробився вже вiн писарем шинковим: за кiлька десяткiв копiйок чи за пiвкварти писав неписьменним селянам усякi "жалоби" та "прошенiя". В одному з цих шинкiв доля й звела його з Ярошем… У товариствi його поважали, що "вчений" та що здоровий: вiн мав велику силу й не раз ставав нею товариству в пригодi. А що був i смiлий, то Ярош часто приручав йому замiсто себе отаманувати в тому гуртi товариства, який iшов на здобитки окремо.
За це з Патроклом ворогував Левдик - добрий i хитрий коновод, але ще гiрший п'яниця, нiж Хвигуровський. Як вiн був тверезий, то Ярош завсiгди ладен був приручити отаманування йому; але як напився, то вже не кому, як Патрокловi. Це дуже брало за серце Левдика, i вiн, упившись, часто заходив у сварку та в бiйку з Патроклом, а надто, що той iще й дражнив його раз у раз та лаяв незрозумiлими латинськими словами.
Але Патрокл i Левдик були рiвними з iншими товаришами, як доводилося дiлити здобутi вiд крадiжки грошi. Тiльки отаман мав бiльшу частку.
Опрiч товаришiв, були ще й так собi помiчники: цих не приймано до товариства, вони навiть не знали, що є спiлка, але кликано їх, коли треба було на помiч у якiй справi, i за те їм плачено, 3-межи цих людей часом вибирали собi годящого i до товариства прийняти. Так було й з Романом.
Таких товариств на широкому просторi нашої землi було не одно. Вони мов сiткою покрили край. Кожне мало свого отамана, було самостiйне, i кожне мало свою округу, свою частку землi, територiї, i тiльки на цiй частцi товариство й мало право робити своє дiло. Скоро воно переступало межу, захоплювало щось з територiї сусiднього товариства, то з цього зараз повставала промiж двома товариствами сварка, а часом i бiйка: коли одно товариство ловило людей з iншого на вчинку на своїй землi, то без жалю било їх i проганяло.
Але було дещо, що й зв'язувало промiж себе товариства: вони одне одному допомагали переводити якомога далi вiд крадiжки конi й продавати їх. Крадучи конi, Ярошеве городянське товариство не вело їх продавати в свiй город, а передавало iншому товариству, а те часом знов iншому, i бували такi випадки, що за однi сутки вкрадена коняка опиниться за яких двiстi верстов, у третiй уже губернiї. В цiй справi дуже допомагав Гапон. Сам вiн коней не брав, але мав двох дорослих синiв i вкупi з ними передержував крадених i одводив їх до iншого товариства або й просто на продаж. I Гапон, i кожне iнше товариство, продавши конi, зоставля-ли собi звичаєм установлену частку грошей за "комiсiю", а все iнше передавали тому, вiд кого мали конi. I так грошi передавалися аж доти, поки доходили до того товариства, що i вкрало конi. Контролю тут, звiсно, не могло бути, але всiм коноводам дуже залежало на тому, щоб по змозi все було без одурювання, i через те цi справи роблено бiльш-менш чесно. Та коноводи завсiгди знали, скiльки за яку коняку можна б узяти, то вже коли грошей приходило менше, часом сварилися, i це примушувало iнших бути обачнiшими й чеснiшими.
Коноводи, поруч з палiями, були завсiгди нашому селяниновi найлютiшим ворогом, бо вони руйнували йому хазяйство. Як вовк набiгає на село, хапає, що зможе, i знову тiкає, так i тiї коноводи. Як до вовка не мали селяни нiякого змилування, нiякого жалю, так не мали вони його до коновода. Аби попали, то вже так його не пускали. Що там суд! Суд його хоч i засудить на рiк чи там скiльки в острог, дак що з того? Вийде злодiяка на волю та й почне мститися на людях, то ще гiрше їм буде, нiж як його суд i не карав. Хiба ж мало такого бувало, що коновод, одсидiвши в острозi, приходив у те село, де його пiймано, та й палив його так, що й зовсiм усього рiшалися люди? Через те селяни карали такого злодiя самi.
