Твори - Хвильовий Микола Григорович (книги без регистрации полные версии txt) 📗

. — Христос воскрес із мертвих!»»

У церкві співали мелодії з Леонтовича — кажуть, він загинув химерно однієї зеленої ночі, а це було взимку, а його композиції французькі діти співають, а в нас у церкві, з ладаном» Вийшов із церкви»

Виходило світло, виходило темно, і йшли за обрій, щоб більше не повернутися» Шуміли трамваї, часом давили людей, а назавтра об’ява:

< Комендант міста наказує...

Колись Карк бачив, як автомобіль задавив велосипедиста. Летіли обидва.

Що думав велосипедист? І уявив: Сиваш ³¹, тривожна ніч, море і 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедія інтелігенції Лівобережної України...

...Нюся. Вона така лагідна, а візерунки нагадують гетьманщину.

Було сумно.

Вечорами сидів з Нюсею або ходив до відомого українського діяча — з боротьбістів ³² — з рудою борідкою.

Слухав його плани за те, як утворити нову партію,— викинути «Р» з РКП ³³, викинути «У» з КП (б) У ³⁴, утворити єдину КП. Це фантазія, це романтика.

Український діяч ще видавав поганенького журнала й не міг його видавати — самоокупність сувора, а в нім не було німецького духу.

І була лагідність і скорбота в сірих очах, і було м’яке тіло.

Фантазії розцвітали під блакитним небом.

Блакитне небо проточувалось на всі вулиці великого промислового міста.

XI

Зазеленіли міські сади. Виходили няньки й діти, і тут же бліді обличчя з вокзалу — невідомі, невідомо, в невідомість. І хотілось кохати і не хотілось кохати.

Редактор Карк виходив у зоологічний сад і прислухався до неясного шуму, що туманів між дерев.

Тягнуло кудись, а на серці наростало слизьке, наростала злість на всіх. У редакції він не хотів стрічатись. Не говорив із відповідальним. Про що говорити?

Була й на нього злість. Росла. Торік думав: раг?епи ⁶, а відповідальний ріс, і була вже злість. Образливо було за себе, за руду борідку, за тисячі розкиданих по Україні невідомих і близьких. А відповідальний ріс, знову лаяв інтелігенцію, і хотілось плюнути йому межи очі за його неправду, за його лицемір’я. Годинами стояв біля букініста, а недалеко бандурист набринькував про славу України.

Пішов до Нюсі. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.

Тоді він говорив — суворий, ніби з борами говорив:

— Ні, Нюсю, я так не можу. Мені важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах — одні продаються, одні — вискакують — темні, невідомі, раг?егш. Бувші соціал-демократи метрополії беруть. Соціал-демократи!,, Розумієте — в митрах соціал-демократи. Це — жах. Я не можу. Це — жах.

Нюся втішала, він заспокоювався, і вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.

Редактор Карк:

— Мені сняться зелені сни — навкругй простори, а на мене лізуть гадюки. Я їх б’ю, а вони лізуть. Я не символіст, а вони на мене лізуть.

Нюся:

— Покладіть на мої коліна голову.

Він клав, і вона пестила йому м’яке волосся.

Вона усміхалась:

— Губ-трамот! Губ-трамот!

І він усміхався хворо:

— Губ-трамот! Губ-трамот!

А потім він знову думав про браунінг, і було тоскно, бо хотілось жити, руда борідка теж хоче жити — одірваний від життя із своїм журналом радянський автомат.

І було його шкода. А от варязька сила — велика, велетенська, напирає, ще напирає. І мовить руда борідка з сумом:

— Не придавіть зовсім!

...Підхопився. Хотілось вилаятись, кріпко, цинічно, матюком* У голову лізли соціал-демократи в митрах...

Простогнав:

— Нюсю!

Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя — воно було мертве. Сказала схвильовано:

— Ідіть випийте води!

Редактор Карк підвівся і, як хворий, пішов до дверей.

XII

Вогкий грунт притягує: вогкість на сонці. Майже щодня ходив у ярок і вбирав у легені вогкість. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаєте, сонце вміє жити: ранком воно веселе, вдень — працьовите, увечері — задумливе, коли за обрій відходить, а біля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.

Удень бачив, як гурток дівчат біля акацій із сапками. Смішні в шумнім місті: у них такі ноги бронзові й м’язкі. Знаєте: грунт, рілля — пухко; тільки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, і зелина буйно б’ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненні життя, а в притягненні природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов із цеху на повітря після нічної зміни» Цокотіли молотки, гуділи машини — і все задумливо» А вгорі одне небо з зорями — і тільки» За заводським парканом тиша — ніч» Тоді в голові мудро, тоді в серці мудро, тоді я цар життя, і моя голова підпирає темно-синю височінь»

Редактор Карк заговорив до дівчат:

— Відкіля ви?

— Хі! хї! хі!

Але одна сміливо сказала:

— Що тобі, паничу? Подивись на себе: тобі жити два дні» Хіба тобі до дівчат?

Здригнув»

— Відкіля це ти знаєш?

— Знаю! Тепер усе пішло на комунію. Всі знаємо» І заспівала:

Ципльонок жареной, ципльонок вареной,

Ципльонок тоже хочіть жить.

Я не совецькой, я не кадецькой,

А я народной комісар.

ї говорила:

— Бач, і той лізе в комісари — ципльонок»

— Да»»»— сказав і одійшов» Думав..»

...Увечері бачив Шкіца. Дивно: почав одягатися краще, навіть надто. І комуністи одягаються краще, може, й не всі — неп.

Шкіц організовує трест і вже не говорить про Україну, тільки іноді мало.

Але він каже:

— Практика — річ велика» Це життєва пошлість, але й життєва мудрість. Треба жити. Так після 'пожежі: стоїш на руїнах — важко, бо смердить трішки й нагадує.», та треба жити.

Карк нервово кинув:

— Після пожежі не смердить!

Шкіц уперто заявив:

— Після пожежі маленький дим і... смердить.

І розійшлись.

Знову наростала злість. І на Шкіца. Був самотній, сунула непереможна жахна стихія: степова пожежа... А потім буде дим. Крізь дим вирисовується дірка на чолі...

...Цілу ніч горів степ, бігли отари товару, ревли, і душно було в повітрі.».

Так снилося.

Справа посувається до розв’язки. Як ви гадаєте, чим закінчиться новела? Американці не читають творів із нещасним кінцем, слов’яни навпаки — така вдача в тих і других» Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закінчиться вона»

Проте над новелою я працював чимало» Я нарочито не знаю, чим вона закінчиться»

, ^ Я не хочу бути зв’язаним» Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте — інтересно, до чого я прийду?

XIV

Уривок із мого щоденника. Міркую про сучасну українську белетристику» Думаю так: іде доба романтизму. Хто цього не розуміє, багато втратить» Реалізм прийде, коли з роб-факів вийдуть тисячі, натуралізм — коли конче запаскудимо життя.

XV

В новелі два головні типи: Карк і Шкіц» Я хотів, щоб Нюся кохала Карка, а Шкіц Нюсю» Вони не покохали, і не треба. Проте не можна в кожній новелі про кохання — як ви гадаєте?

XVI

Навіщо стільки розділів?

Така психологія творчого інтелекту: дати якомога більш навіть тоді, коли не можна.

XVII

Ранком заявив відповідальному, щоб підшукав йому заступника»

Спокійно: _х — Добре.

Чуття казало:

— Тепер багато знайдеться.

Стріча.® руду борідку — це не відповідальний. Хазяйка стала суворіша» Шкіц у тресті заправило»

, Каже:

— Практика — велика річ, хоч і життєва пошлість.

Тільки Нюся» А хазяйка стала ще нахабніша.