Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗
Тепер усякому стало зрозуміло, що Хмельницький чекає прибуття свого обозу; втім, він зовсім упевнений був, що перший же справжній штурм буде увінчаний успіхом, і тому наказав спорудити лише кілька редутів для гармат, а більше ніяких облогових земляних робіт і не починав. Обоз підійшов наступного дня і вишикувався в кілька десятків рядів, віз до воза, розтягшись на милю, від Вірняків до самої Дембини; з обозом прийшли нові сили: відмінна запорізька піхота, що не поступалася турецьким яничарам, куди більш приготовлена до штурмів і атак, ніж чернь і татари.
Пам’ятний вівторок 13 липня минув в обопільних гарячкових приготуваннях; уже не залишалося сумнівів, що штурм неминучий: із ранку сурми, барабани та литаври в козацькому стані грали larum, а в татар гуркотів оглушливо величезний священний бубон, який називався балтом… Вечір настав тихий, погожий, лише з обох ставків і Гнізни піднявся легкий туман. Нарешті на небі блиснула перша зірка.
У ту ж хвилину шістдесят козацьких гармат гучно заревіли і незліченні полчища зі страшенним криком кинулися до валів – то був початок штурму.
Військо стояло на валах. Жовнірам здавалося: земля дрижить під ногами. Найстаріші воїни не пам’ятали такого.
– Господи Ісусе! Що це? – запитував Заглоба, стоячи поруч Скшетуського серед гусарів у прорізі між валами. – Начебто і не люди сунуть на нас.
– Ви, пане, як у воду дивитесь: ворог перед собою волів жене, щоб ми на них спершу картеч розстріляли.
Старий шляхтич почервонів, як буряк, очі його витріщились, а з вуст зірвалось одне-єдине слово, в яке він умістив усю лють, страх та інші почуття, що сколихнулися в ньому тієї секунди:
– Мерзотники!..
Воли, яких дикі напівголі чабани підганяли палаючими смолоскипами і батогами, збожеволівши від страху, стрімголов неслися вперед з жахаючим ревінням, то збиваючись докупи і прискорюючи біг, то розсипаючись, а то і повертаючи назад, але погоничі підганяли їх криком, палили вогнем, хльостали сирицевими бичами, і вони знову прямували до валів. Тоді вступили гармати Вурцеля, викинувши вогонь і залізо. Весь світ заволікся димом, небо почервоніло, злякана худоба розсіялася, немов од удару блискавки, половина попадала на землю, але по трупах її ворог ішов далі.
Попереду гнали бранців, що несли мішки з піском для засипання ровів; їх кололи піками в спину, обпалювали вогнем із самопалів. То були селяни з околиць Збаража, що не встигли сховатися від навали за міськими мурами, – не тільки молоді чоловіки, але і жінки, і старці. Вони бігли юрбою з лементом, із плачем, здіймаючи до небес руки, благаючи про співчуття. Волосся дибом піднімалось од цього виття, та не було тоді співчуття у світі: позаду в спини нещасним устромлялися козацькі піки, попереду обрушувалися снаряди Вурцеля, картеч рвала тіла на клапті, десятками валила додолу, а вони бігли, обливаючись кров’ю, падали, підводились і бігли далі: повернення не було, позаду котилася лавина козаків, за козаками – татари, турки…
Рів почав швидко наповнюватися тілами, кров’ю, мішками з піском, а коли наповнився до країв, ворог із виттям кинувся через нього до окопів.
Лавина не вичерпувалася. При спалахах гарматних залпів видно було, як старшини буздиганами женуть на штурм усе нові полки. Найдобірніші було кинуто на позиції військ Яреми: Хмельницький знав, що там зустріне найбільший опір. Туди кинулися запорізькі курені та страшні переяславці на чолі з Лободою, слідом Воронченко вів черкаський полк, Кулак – карвовський, Нечай – брацлавський, Стемпка – уманський, Мрозовицький – корсунський; за ними йшли кальничани і сильний білоцерківський полк чисельністю п’ятнадцять тисяч, а з білоцерківцями сам Хмельницький, червоний як сатана у відблисках вогню, сміливо підставляючи широкі груди кулям, із лицем лева і поглядом орла, – у хаосі, диму, сум’ятті, у крові та полум’ї, все помічаючи, керуючи всім і всіма.
Слідом летіли дикі донські козаки; за ними черкеси, у бою пускаючи в хід ножі; поряд Тугай-бей вів добірних ногайців, далі Субаґази – білгородських татар, а біля нього Курдлук – смуглолицих астраханців, озброєних гігантськими луками і стрілами, з яких кожна могла зійти за дротик. Рухались один за одним, майже впритул: гарячий подих задніх обпалював переднім потилиці.
Скільки їх упало, перш ніж вони досягли нарешті рову, заваленого тілами полонених, – хто оспіває, хто розповість! Але дійшли і перейшли рів і почали на вали підніматися. На ніч Страшного суду була подібна та зоряна ніч. Ядра не діставали тих, хто підійшов зовсім близько, але продовжували батувати далекі шеренги. Гранати, малюючи в повітрі вогненні півкола, летіли з пекельним реготом, розсіюючи пітьму, ніч перетворюючи на білий день. Німецька і ланова польська піхота разом із князівськими драгунами, що спішилися, ледве не впритул поливала козаків вогнем, обсипала свинцевим градом.
Перші їхні ряди спробували було відступити, але, підперті ззаду, не змогли – і вмирали на місці. Кров хлюпотіла під ногами нападників. Вали ослизли, по них котились обезголовлені тіла, руки, ноги. Козаки дерлися вгору, падали і лізли далі, чорні від кіптяви, вкутані димом; їх сікли і рубали, але ніщо їм були смерть і рани. Подекуди вже пішла в хід холодна зброя. Люди начебто очманіли від люті: зуби вишкірені, обличчя залиті кров’ю… Один на одному лежали поранені й конаючі, і живі билися на ворухливих цих купах. Ніхто вже не чув команд, усі звуки злилися в один жахливий крик, що заглушав і рушничну стрілянину, і хрипіння поранених, і шипіння гранат, і стогони.
Уже багато годин тривав страшний, нещадний бій. Уздовж фортечного валу виріс другий вал – із тіл полеглих, стримуючи натиск ворожих полчищ. Запоріжців ледве не всіх було порубано, переяславці покотом лежали біля підошви валу, карвовський, брацлавський, уманський полки було вщент розбито, але інші ще напирали, підштовхувані ззаду гетьманською гвардією, полками урумбейських татар і румелійських турків. Одначе сум’яття вже торкнулося рядів нападників, а ланова польська піхота, німці і драгуни поки не поступилися ні п’яддю. Задихаючись, обливаючись кров’ю і потом, захмелівши від запаху крові, охоплені шаленістю бою, вони, відтискуючи один одного, рвалися до ворога, як рвуться до овечої отари розлютовані вовки. І тоді Хмельницький, зібравши залишки розбитих загонів, разом зі свіжими силами – полком білоцерківських козаків, із татарами, черкесами і турками – удруге кинувся на обложених.
Перестали гриміти на валах гармати, і гранати не опромінювали більше темряви, тільки шаблі брязкали біля всього підніжжя західного валу та крики стрясали повітря. Потім змовкли і рушничні залпи. Морок поглинув учасників рукопашного бою.
Найзіркіше око не могло вже розгледіти, що там відбувається, – щось переверталося в пітьмі, начебто велетенське страховисько в конвульсіях звивалося. Навіть по вигуках не можна було розпізнати, тріумф у них звучить чи відчай. Часом і крики стихали – тоді тільки один страшний стогін можна було почути; він з усіх боків ішов: з-під землі, над землею котився, повисав у повітрі, підносився до небес, немов і душі стогнали, відлітаючи з поля битви.
Але короткі були такі перерви; після недовгої тиші виття і крики відновлювалися з подвоєною силою і робились усе більш хрипкими, усе менш схожими на людські.
Раптом знову гримнули рушниці: це оберштер Махницький із залишками піхоти підходив на допомогу виснаженим полкам. У задніх рядах козаків просурмили відбій.
Настав перепочинок; козацькі полки на версту відступили від окопів і зупинилися під прикриттям своїх гармат. Але не минуло й півгодини, як Хмельницький підняв і втретє погнав на штурм своє військо.
І тоді на валу показався верхи на коні сам князь Ярема. Впізнати князя було неважко: прапорець і гетьманський бунчук розвівалися над його головою, а спереду і позаду несли з півсотні смолоскипів, які горіли кривавим полум’ям. Одразу по ньому здійняли стрілянину козацькі гармати, але недотепні гармаші далеко, за Гнізну, посилали ядра, князь же стояв спокійно і дивився на хмару, що наближається…
