Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗

Одначе татари, пам’ятаючи, що за спиною Хмельницький із ханом, ненадовго сховалися з очей; незабаром вони повернулись і з криками «алла!» поскакали в об’їзд табору, займаючи дороги, биті шляхи й навколишні села, над якими відразу потягнулися до неба стовпи чорного диму. Безліч вершників наблизилися до окопів, але назустріч їм одразу ж, порізно і невеликими групами, кинулися жовніри княжого і кварцяного війська, здебільшого з татарських, волоських і драгунських корогов.

Вершулл не міг брати участь у нових сутичках: діставши при захисті обозу шість шабельних поранень у голову, він лежав напівмертвий у наметі; Володийовський же, хоч і був наче рак весь від крові червоний, не задовольнився зробленим і перший кинувся ворогові назустріч. Сутички продовжувалися до вечора; піхотинці зі своїх позицій і лицарі з головних корогов не утомлювалися цим видовищем милуватися. Випереджаючи один одного, воїни збивалися з татарами групами або поодинці, намагаючись кого тільки можна брати живими. Пан Міхал, схопивши і відвівши в табір чергового бранця, негайно повертався в гущавину бою, червоний його мундир миготів то в одному, то в іншому кінці поля битви. Скшетуський, мовби на дивину, здалеку вказав на нього Ланцкоронському: хоч із яким би з бусурманів стинався невеличкий лицар, той падав, начебто громом убитий. Заглоба, хоч пан Міхал і не міг його почути, з валу підбадьорював приятеля криками, час від часу звертаючись до жовнірів, які товпилися навколо:

– Дивіться! Це я його навчав рубатися. Добре! А ну ж бо, ще разочок! Їй-богу, незабаром зі мною зрівняється!

Тим часом сонце закотилось, і вершники почали поступово покидати поле, тільки бездиханні тіла та кінські трупи на ньому залишились. У місті задзвонили до вечерні.

Наближалася ніч, але не сутеніло – навколо стояли заграви пожарищ. Горіли Залощиці, Бажинці, Люблянки, Стриювка, Кретовиці, Заруддя, Вахлювка – вся округа, скільки бачило око, палала мов смолоскип. Дими вночі стали червоні, зірки блискали з порожевілого неба. Хмари птахів із несамовитим лементом злітали з лісової хащі, із заростей чагарнику й зі ставків і, немов літаючі язики полум’я, кружляли в повітрі, осяяному вогненним світлом. Налякана незвичним видовищем, зчинила жалібне ревіння худоба в обозі.

– Бути не може, – говорили поміж собою старі жовніри в окопах, – щоб один татарський загін стільки розвів пожеж; значить, сам Хмельницький із козаками та з усією ордою підходить.

Домисли ці були недалекими від правди: напередодні ще Сєраковський звістку привіз, що гетьман запорізький із ханом ідуть по п’ятах за передовим загоном, – виходить, незабаром можна їх очікувати. Жовніри всі до єдиного вийшли на вали, народ усипав дахи і дзвіниці. Всі серця тривожно билися. Жінки в костьолах, ридаючи, простягали руки до Святих Дарів. Нічого немає гіршого чекання: непосильним тягарем навалилося воно на табір, замок і місто.

Однак чекати довелося недовго. Ніч іще не спустилася на землю, коли на обрії показалася перша шеренга козаків і татар, за нею друга, третя, десята, а там уже рахунок пішов на сотні і тисячі. Можна було подумати: всі дерева в лісі, всі кущі, відірвавшись раптом од своїх коренів, рушили на Збараж. Марно людське око шукало кінця цій лаві: хоч куди глянь, скрізь чорніли стовпища людей і коней, часом зникаючи в диму далеких пожеж. Вони насувались, як грозова хмара, як зграя сарани, що страшною рухливою кіркою покриває суцільно весь видимий простір. Їх випереджав грізний рокіт голосів, подібний до шуму урагану, що вирує в бору між верхівками старих сосон. Нарешті, за чверть милі від міста, ворог зупинився й почав розпалювати багаття, готуючись до нічлігу.

– Бачив, скільки вогнів? – перешіптувалися солдати. – Он як розтяглися – на коні враз не обскачеш.

– Ісусе, Маріє! – говорив Скшетуському Заглоба. – Повірте, серце в мене левине і страху в душі немає, але дорого б я дав, аби всі вони нині ж крізь землю провалилися. Як Бог святий, вельми їх багато! Певно, і в долині Йосафата не більше було стовпотворіння. Скажіть на милість, що цим лиходіям потрібно? Чи не ліпше б по домівках сиділи, собачі діти, та панщину відпрацьовували мирно? Чим ми винні, що Господь нас шляхтою створив, а їх холопами і повелів нам коритися? Тьху! Зло бере! Хоч який я лагідний, але краще мене не доводити до нестями. Занадто багато в них було вольностей, хліба занадто багато, от і розплодились, як миші на току, а тепер проти котів повстали. Постривайте ж! Є тут один кіт, що зветься князем Яремою, та інший – Заглоба! Як вважаєте, підуть вони на переговори? Ну що ж тут такого, якби взяли вони та й виявили покірність – тоді б іще можна всіх відпустити живими, га?… Як вважаєте? Мене все-таки інше тривожить: чи досить у таборі їстівних припасів? Ах, чорт! Гляньте-но, панове: он за тими вогнями ще вогні, і далі теж! Ну і congressus! [198] Щоб їх усіх узяла холера!

– Про які ви переговори, пане, говорите? – відповідав Скшетуський. – Вони ж не сумніваються, що ми в них у руках і що завтра кінець усім нам!

– А, по-вашому, не кінець? – запитав Заглоба.

– На все Божа воля. Одне можу сказати: оскільки тут князь, легко вони нас не здолають.

– Ну, спасибі, втішили! Легко, не легко – це мені плювати; як би зовсім цієї чаші уникнути!

– А для воїна чимала честь задорого життя віддати.

– Воно, звичайно, вірно… Чорт би все побрав разом із вашою честю!

У цю хвилину до них підійшли Підбийп’ятка і Володийовський.

– Кажуть, ординців і козаків з півмільйона буде, – сказав литвин.

– Щоб у вас язик одсох! – закричав Заглоба. – Добра новина!

– При штурмах можна більше голів знести, ніж на полі, – мрійливо відповів пан Лонгинус.

– Уже якщо князь наш із Хмельницьким нарешті зійшовся, – сказав пан Міхал, – ні про які переговори не може бути й мови. Або пан, або пропав! Завтра судний день! – додав він, потираючи руки.

Невеличкий лицар мав рацію. У цій війні, що настільки довго вже тяглася, двом найгрізнішим левам жодного разу ще не довелося зіткнутись віч-на-віч. Один громив гетьманів і регіментаріїв, інший – грізних козачих отаманів, тому й іншому доля посилала перемоги, той і інший наводили на ворога жах, і от тепер безпосередня зустріч мала показати, чия візьме. Вишневецький дивився з валу на незліченні полчища татар і козаків, марно намагаючись охопити їх поглядом. А Хмельницький із поля дивився на замок і табір, думаючи в душі: «Там мій найстрашніший ворог; хто мені протистояти зможе, коли я його здолаю?»

Неважко було передбачити, що боротьба між двома цими полководцями буде тривалою та запеклою, але результат її не залишав сумнівів. Володар Лубен і Вишневця мав під своєю командою п’ятнадцять тисяч війська, включаючи й обозну челядь, тим часом як за мужицьким вождем піднявся люд, що населяв землі від Азовського моря й Дону до самого гирла Дунаю. І ще йшов із ним хан із кримською, білгородською, ногайською і добруджською ордами; йшли селяни з надріч Дністра та Дніпра; йшли запоріжці і чернь без ліку – зі степів, розлогів, лісів, із хуторів, із міст, сіл і містечок, і ті, що колись служили в надвірних або коронних корогвах; ішли черкеси, волоські каралаші, силістрійські та румелійські турки; навіть вільні ватаги болгар і сербів. Подумати можна було: настало нове переселення народів, що кинули свої сумовиті степові житла і потяглися на захід, аби захопити нові землі, нові заснувати держави.

Таким було співвідношення ворогуючих сил… Жменька проти тьми, острів посередині бурхливого моря! Чи дивно, що не в одне серце закралася тривога, що не тільки в місті, не тільки в цьому куточку країни – з усіх кінців Речі Посполитої на самотню цю твердиню, оточену силою-силенною диких воїнів, дивилися як на усипальницю славних лицарів і їхнього великого вождя.

Так само, певно, думалось і Хмельницькому, бо, не встигли в його стані розгорітися багаття, як козак, посланець гетьмана, почав розмахувати перед окопами білим прапором, сурмлячи і кричачи, щоб не стріляли.