Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— То як ти гадаєш, куди вони пішли, Сузі? — запитав містер Джон.
— Я справді не знаю. Кудись не дуже далеко, а то б Нікі не взяв Малу. В якусь гарну місцину, а то б він не взяв її. Про форель їм також відомо, містере Джон.
— Від того хлопчиська?
— Певно.
— Може, варто щось зробити з цим малим Евансом?
— Я б його вбила. Я певна, що Мала саме й пішла з Ніком, щоб Нікі його не порішив.
— Спробуй довідатись, де вони.
— Гаразд. Але ви мусите нам допомогти, містере Джон. Місіс Адамс просто не знає що робити. В неї, як завжди, мігрень. Ось, прошу. Візьміть цього листа.
— Вкинь його в скриньку, — сказав містер Джон. — Це ж бо пошта Сполучених Штатів.
— Я хотіла вбити їх обох уночі, коли вони спали.
— Не кажи дурниць, — мовив містер Джон. — Не смій такого навіть думати.
— А вам ніколи ні хотілося кого-небудь убити, містере Джон?
— Траплялося. Але вбивати погано, і користі ніякої.
— Мій батько вбив людину.
— Від цього йому не стало краще жити на світі.
— Він не мав іншої ради.
— А ти навчися знаходити іншу раду, — сказав містер Джон. — Як тобі там ведеться, Сузі?
— Я забіжу до вас сьогодні ввечері або завтра вранці, — сказала Сузі. — Я б не проти знов працювати у вас, містере Джон.
— І я теж, Сузі. Але місіс Пакард не хоче.
— Я знаю, — сказала Сузі. — Отак воно завжди буває.
Нік і його сестра лежали на підстилці з соснових гілок у курені, який вони спорудили на узліссі, й, визираючи з куреня, бачили схил гори, порослу кедрами драговину та блакитні пагорби позад неї.
— Якщо тобі незручно, Мала, можна розпушити нашу перину, додавши до неї ще гілок із цієї ялиці. Ми з тобою натомлені, то цю ніч поспимо й так. Але завтра спробуємо влаштуватися по-справжньому.
— Постіль чудова, — сказала сестра. — Зручно вмостися, то й сам відчуєш це, Нікі.
— А табір у нас вийшов нівроку, — сказав Нік. — І його майже не видно. Однак великого багаття ми не палитимем.
— А що, хіба вогонь видно з-за пагорбів?
— Можуть побачити, — сказав Нік. — Уночі вогонь видно здалеку. Але я повішу перед ним ковдру. Так його вже напевно ніхто не побачить.
— Нікі, як було б добре, коли б за нами ніхто не гнався й ми просто прийшли сюди задля розваги!
— Про таке рано ще мріяти, — сказав Нік. — Це лише початок. У кожному разі, якби ми навіть прийшли сюди задля розваги, то остаточно зупинилися б не тут.
— Вибач, Нікі.
— Нема чого вибачатись, — сказав Нікі. — Знаєш, Мала, я зараз спущусь униз і спробую впіймати кілька форелей на вечерю.
— Можна й мені з тобою?
— Ні. Лишайся тут і відпочинь. Ти сьогодні натомилася. Почитай трохи чи просто посидь.
— Ай справді важко було, коли ми пролазили через болото, еге? По-моєму, таки нелегко. Чи я йшла так як треба?
— Ти йшла чудово і чудово допомагала мені влаштувати наш табір. Але тепер уже відпочивай.
— А наш табір матиме якусь назву?
— Назвімо його Табором номер один, — сказав Нік.
Він спустився вниз до струмка, підійшов до самої води і, зрізавши лозину футів чотири завдовжки, обчухрав її, не очищаючи кори. Йому було видно бистру течію струмка. Струмок був вузький і глибокий, і там, де він вливався в болото, береги його поросли мохом. Темна чиста вода текла швидко, утворюючи на поверхні невеликі вири. Нік не підходив ближче до води, бо знав, що вона підмиває береги, а крім того, не хотів лякати рибу.
«Тепер тут має бути чимало риби, — подумав він. — Вже пізнє літо».
Він вийняв з кисета, який носив у лівій нагрудній кишені сорочки, моточок шовкової волосіні, відрізав шматок, трохи коротший за вербовий прут, і прив'язав волосінь до прутика в тому місці, де він його трохи надрізав. Тоді прив'язав гачок, який вийняв з кисета, попробував, чи міцна волосінь і чи гнучка лозина. Поклавши вудку на березі, Нік пішов туди, де стовбур невеличкої берези, всохлої кілька років тому, лежав у березняку, який ріс між кедрами й струмком. Нік перевернув стовбур і знайшов під ним кілька дощових черв'яків. Вони були маленькі, але червоні й жваво викручувались, і він поклав їх у пласку круглу бляшанку з дірками в покришці. В цій бляшанці колись був копенгагенський нюхальний тютюн. Нік трохи присипав черв'яків землею і закотив стовбур на місце. Вже третій рік він знаходив наживку на цьому місці і щоразу закочував стовбур туди, де він лежав.
«Ніхто не знає, що цей струмок дуже глибокий, — думав Нік. — Він виносить силу-силенну води з того клятого верхнього болота». Нік глянув угору проти течії і вниз, а потім — у бік соснового лісу, де був табір. Відтак пішов туди, де залишив вудку, обережно настромив наживу на гачок і поплював на нього «на щастя». Тримаючи вудку, він обережно пішов до берега вузького, з стрімкою течією струмка.
Струмок був тут такий вузький, що лозина дістала б до другого берега, і коли Нік підійшов ближче, він почув, як бурхливо клекоче вода. Не доходячи до струмка, так що ще не видно було води, він зупинився, витяг з кисета два свинцевих грузки з дірками і, затиснувши зубами, почепив їх на волосіні десь за фут від гачка.
Нік закинув вудку, і гачок, на якому звивалися два черв'яки, легко занурився у воду, крутячись у швидкій течії. Нік опустив кінець лозини, щоб течія затягла волосінь і гачок з наживою під берег. Зненацька він відчув, як волосінь натяглася і важко напружилась. Він смикнув лозину вгору, і вона зігнулася майже вдвоє в його руці. Нік відчув, як щось затрепетало, засмикалось на гачку, чинячи опір, коли він сіпнув. Потім воно таки здалося, потяглося за волосінню. У стрімкій течії воно ще раз несамовито сіпнулось, і за мить, вихоплена з води, звиваючись у повітрі, форель пропливла над Ніковим плечем і впала на берег позад нього. Нік побачив, як вона зблиснула на сонці, а потім відшукав її серед папороті. Вона була важка, сильна і гарно пахла. Нік побачив, яка темна в неї спина, і як виблискують на ній плями, і які яскраві кінчики її плавців. Вони були білі на кінцях з чорною лінією позаду, а живіт був, як вечірня заграва. Нік узяв рибину правою рукою й ледве зміг обхопити її пальцями.
«Вона така велика, що навіть шкода смажити, — подумав він. — Але я поранив її і тепер мушу вбити».
Він ударив форель по голові ручкою мисливського ножа і поклав її на березову колоду.
— Хай йому чорт, — сказав він. — За розміром вона якраз для обідів, що їх готує місіс Пакард. Але для нас із Малою вона завелика.
«Мабуть, треба піти вище, знайти мілину і спробувати спіймати там пару менших, — подумав він. — 3 біса приємно висмикувати рибину вгору. Багато рибалок люблять її виводити, але лише ті, хто висмикує її вгору, знають, який тебе охоплює захват. Байдуже, що це триває всього мить. Спочатку вона щосили опирається, далі починає піддаватися — і яка це насолода, коли витягнеш її з води.
Дивний струмок, — подумав він. — Доводиться шукати дрібної риби.
Нік знайшов вудку там, де кинув її. Гачок зігнувся, і він виправив його. Потім підхопив важку рибину й рушив угору берегом струмка.
«Там, де струмок витікає з верхнього болота, є мілина, вкрита рінню, — подумав він. — Я зможу спіймати там кілька менших рибин. Малій може не сподобатись оця велика. Якщо Мала затужить за домівкою, доведеться відвести її назад. Цікаво, що зараз роблять ті двоє? Навряд, щоб клятий Евансів вилупок знав це місце. Сучий син. Навряд, щоб хтось іще рибалив тут, окрім індіанців. Треба було народитися індіанцем, — подумав він. — Не сушив би голову всякими клопотами».
Нік простував понад струмком, тримаючись подалі від русла, й лише один раз підійшов до краю берега, там, де він навис над самою водою. Скинулася велика форель, сполохавши довколишню тишу. Це була така велика форель, що, здавалось, ледве може повернутися в струмку.
— Коли ти тут з'явилася? — спитав Нік, як рибина зникла під берегом, прямуючи проти води. — Оце-то рибина!
На мілині, вкритій рінню, він зловив дві невеличкі форелі. Вони були також гарні, тугі й міцні, і він вительбушив усі три рибини, нутрощі викинув у струмок, старанно промив форель у холодній воді, а тоді вийняв з кишені невеличкий вилинялий мішечок з-під цукру і загорнув їх у нього.
