Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗
Тим часом Ренцо поквапився на дільницю падре Крістофоро. Не без труднощів, трохи поблукавши в різних напрямках, юнак врешті добувся до потрібного місця. Хлопець знайшов курінь, але самого падре там не застав. Проте, покружлявши й пошукавши довкола, Ренцо побачив його в одному з бараків: низько схилившись до землі, чернець напучував умираючого. Ренцо спинився й став мовчки чекати. Невдовзі він побачив, як падре Крістофоро закрив бідоласі очі, потім укляк біля нього, трохи помолився й підвівся. Тоді Ренцо рушив йому назустріч.
— А-а! — вигукнув чернець, побачивши юнака.— Ну то як?
— Вона жива, я знайшов її.
— І в якому стані?
— Видужала, вже на ногах.
— Благословен господь!
— Але...— провадив Ренцо, підступивши так близько, що міг уже розмовляти стиха,— є ще інша завада.
— Яка саме?
— Я хочу сказати... Адже ви знаєте, яка вона в нас, бідолашка, добра. Та коли вже їй що зайде до голови, то з нею годі сперечатися. Після всіх обіцянок, після всього того, що вам добре відомо, вона тепер завела, що, мовляв, не може піти за мене, бо... бачте, я й сам до пуття не розберу, чому саме. Каже, ніби тієї страшної ночі їй у голові потьмарилось, і вона, як би це сказати... одно слово, присвятила себе мадонні. Просто якесь безглуздя, хіба не так? Справа добра для тих, хто на цьому розуміється, а для нас, простих людей, які мало тямлять в таких речах... адже ж правда, це не для нас?
— Скажи мені ось що: вона далеко звідси?
— Та ні, всього кілька кроків, за церквою.
— Зачекай мене тут якусь хвилину,— мовив чернець,— а потім ми вдвох підемо туди.
— Отже, ви їй розтлумачите...
— Ще нічого не знаю, синку, мені треба вислухати її.
— Розумію,— мовив Ренцо.
Похнюпившись і згорнувши руки на грудях, стояв він, обмірковуючи своє невизначене становище, яке й далі залишалося таким же неясним. Чернець знов пішов до падре Вітторе попросити, щоб той ще раз заступив його, потім заглянув у свій курінь, вийшов звідти з торбиною в руці, підступив до Ренцо й, сказавши: «Ходімо»,— пішов уперед, прямуючи до того куреня, куди вони нещодавно заходили вдвох. Цього разу він зайшов досередини сам і невдовзі вийшов звідти, мовивши:
— Жодних змін! Молитимемось і молитимемось.— А тоді докинув: — Ну, а тепер веди мене ти.
І вони мовчки рушили вперед.
Погода ставала все похмуріша і тепер уже безсумнівно провіщала близьку грозу. Часті спалахи блискавиць розтинали згуслий морок і осявали раптовим світлом нескінченні дахи й арки портиків, церковну дзвіницю, низькі верхівки куренів; а громові удари, звалюючись з несподіваним тріском, перекачувалися, гуркочучу з одного краю неба на другий. Ренцо йшов попереду, уважно вибираючи дорогу, палаючи нетерплячкою чимскоріше дістатися до місця і все ж стримуючи свій крок, прилаштовуючись до ходи свого супутника; а той, стомлений працею, ослаблений хворобою, знемагаючи від задухи, ледь ішов, час від часу піднімаючи до неба своє виснажене обличчя, ніби щоб легше дихалося.
Побачивши курінь, Ренцо спинився, повернувсь до свого супутника й сказав тремтячим голосом:
— Тут.
Вони рушили досередини...
— Прийшли! — вигукнула жінка із свого ложа.
Лючія підхопилася на ноги й кинулась назустріч старому з радісним криком:
— Ой, кого я бачу! Падре Крістофоро!
— Ну ось і ви, Лючіє! Із скількох напастей врятував вас господь! Ви повинні бути щасливою тим, що завжди надіялися на нього.
— О, звичайно! Але ж ви, падре Крістофоро? Боже, як ви змінилися! Як ви себе почуваєте? Скажіть, як ви себе почуваєте?
— Моє здоров'я в руках у бога,— з просвітленим обличчям відповів чернець і, відкликавши дівчину вбік, докинув: — Послухайте, я хочу побути тут усього кілька хвилин. Чи згодні ви звіритись на мене, як і раніше?
— О, хіба ви вже не отець мій?
— То скажіть, дочко моя, що це за обітниця, про яку говорив мені Ренцо?
— Це обітниця, дана мною мадонні в хвилину тяжкої напасті!.. Обітниця не виходити заміж.
— Бідолашка! А чи подумали ви ту мить, що ви вже зв'язані словом?
— Так ішлося ж про спасителя й мадонну! Ні, я про це не подумала.
— Дочко моя, господь приймає пожертви й дари, коли ми приносимо їх від своїх щедрот. Він вимагає нашого серця, нашої волі. Але ви не могли принести йому в дар волю іншого, з ким уже були зв'язані словом.
— То я вчинила погано?
— Ні, люба, не думайте цього. Я навіть вірю, що пресвятій діві був угодний порив вашого засмученого серця і вона, можливо, подарувала його від вашого імені Господові. Але признайтеся: ви ніколи й ні з ким не радилися про це?
— Я не думала, що це поганий вчинок і що мені треба сповідатися. А коли вчиниш щось хороше, то про це, відома річ, розповідати не слід.
— І у вас немає жодних інших спонук, які б утримували вас від виконання обіцянки, даної вами Ренцо?
— Щодо цього... як на мене... то які ж іще спонуки? Справді, не можу сказати...— відповіла Лючія з нерішучістю, яка означала що завгодно, тільки не сумнівність цієї думки; і її обличчя, ще геть бліде після хвороби, нараз розквітло справжнім рум'янцем.
— Чи ви вірите,— вів далі старий, опустивши очі,— що бог надав церкві право скасовувати борги та зобов'язання, взяті на себе людьми перед ним, якщо тільки це приведе до безсумнівного добра.
— Так, я вірю цьому.
— Тож знайте таке: поставлені в цьому світі опікуватися душами людськими, ми маємо щодо всіх, хто звертається до церкви, якнайширші права, і, отже, я можу, коли ви попросите мене про це, зняти з вас будь-яку обіцянку, пов'язану з цією обітницею.
— Але хіба не гріх відступатися, каятися в обітниці, даній мадонні? Я ж дала її тоді від щирого серця...— сказала Лючія, дуже схвильована раптовим проблиском такої несподіваної,— все ж доводиться визнати,— надії і водночас пройнята якимсь раптовим страхом, підкріплюваним думками, які ось уже відколи не давали їй спокою.
— Гріх, дочко моя? — перепитав чернець.— Гріх звертатися до церкви й просити її служителя застосувати владу, надану йому церквою, а церкві — богом? Я був свідком того, якими шляхами поєднано ваші душі, і якщо будь-коли мені здавалося, що двоє людей гідні бути з'єднаними богом, то цими двома були ви. І тому я не бачу, чому господу богові потрібно роз'єднувати вас тепер. І я благословляю його за те, що він надав мені, своєму недостойному рабові, право говорити від його імені й повернути вам ваше слово. І коли ви попросите мене зняти з вас цю обітницю, я без жодного вагання вчиню так. Я навіть хочу, щоб ви попросили мене.
— Тоді, тоді... я прошу вас про це,— мовила Лючія, і її обличчя при цих словах виказувало тільки ніяковість.
Чернець, знаком підкликав юнака, що стояв у найдальшому кутку, пильно стежачи (а йому нічого іншого й не залишалося робити) за розмовою, в якій він був так зацікавлений. Коли Ренцо підійшов, падре Крістофоро мовив уже гучніше, звертаючись до Лючії:
— Владою, даною мені від церкви, оголошую вас вільною від обітниці незайманості, відпускаючи те, що могло бути в ній нерозважне, й знімаючи з вас усяке зобов'язання, яке ви могли при цьому взяти на себе.
Хай уявить собі читач, якою музикою пробриніли ці слова у вухах Ренцо. Він палко подякував поглядом тому, хто промовив їх, і відразу став шукати зустрічного погляду Лючії, але даремно.
— З певністю й миром поверніться до колишніх ваших намірів,— провадив далі капуцин, звертаючись до дівчини,— знову просіть у господа благодаті, якої ви просили в нього, щоб стати доброчесною дружиною; і вірте, що він іще щедріше дасть вам цю благодать тепер, після стількох страждань. А ти, сину мій,— звернувся чернець до Ренцо,— пам'ятай про таке: коли церква вручає тобі що подругу, то вона робить це не задля твоєї скороминущої житейської втіхи, що має завершитися великим болем у хвилину розлуки, хоч би яка та втіха була повна й без найменших домішок прикрості. Церква робить це, щоб скерувати вас обох на шлях нескінченного втішення. Любіть одне одного, як супутники в дорозі, з думкою про майбутню розлуку й з надією з'єднатися навіки. Висловіть подяку небу за те, що воно привело вас до нинішньої зустрічі не шляхом гучних і скороминущих радостей, а шляхом страждань і лих, щоб підготувати вас до зосередженої й спокійної радості. Якщо господь пошле вам дітей, поставте собі за мету виховати їх для нього, вселити їм любов до нього й до всіх людей; тоді і все інше прикладеться. Лючіє! Чи казав він вам,— кивнув падре Крістофоро на Ренцо,— кого він тут бачив?
