Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
- Та… Мене покiйний батько завсiгди навчав: чарка - ворог твiй! А я ворога де не побачу, там i стребляю: не люблю ворогiв.
- Варко! А ти ж чого не садишся? - озвався Ярош до жiнки.
- _ Не хочу.
- Знов завередувала? Iди й садись!
Жiнка мовчки сiла за стiл i почала нехотя їсти, нi на кого не дивлячись. Чоловiк позирав кiлька разiв на неї спiдлоба, але нiчого не казав.
Роман мало говорив, бiльше слухав, силкувався зрозумiти, до яких людей вiн потрапив. Але нi обстановка в свiтлицi, нi звичайна мiщанська одежа у хазяїв, нi розмови - все про щось невiдоме Романовi - не казали йому нiчого.
Повечерявши, зараз полягали спати: хазяї на лiжковi, гостям послали долi рядно, а пiд голови дали подушки.
Другого дня, як Роман прокинувся, то в хатi нiкого не було, тiльки вiн та Патрокл спав. Але в сiнях чути було розмову. Жiночий голос казав:
- Знов уловили грiшну душу, як нечистi в пекло!
- Цить! Не твоє дєло! - вiдказав чоловiчий голос.
- Бодай би вам стiльки кар було на тому свiтi, скiльки ви людей занапастили!
- Варко, кажу тобi - цить! Давно в тебе ребра трiщали?
- Покарав мене бог таким чоловiком!
- Ти таки добалакаєшся!
Погроза злякала жiнку, i вона змовкла. В хату ввiйшов хазяїн.
Роман заплющив очi, мов спить.
- Ге! Час уставати! - прокинувся Патрокл.- Ану лиш, братiку, вставай! - штовхнув вiн Романа в бiк.
Повставали. Жiнка внесла з сiней самовар. Посiдали пити чай.
- Ну, дак хочеш до нас у кунпанiю пристати? - спитав Романа Патрокл.
- Почему нет - аби добра кунпанiя.
- Добра! Комерчеська, - сказав Ярош.
- А какая комерцiя?
- Кiнська.
- Каким образом?
- А таким,вияснив Ярош,- лошадей дешево купляєм, а дорого продаєм.
- А порадошно заробляєте?
- Та вже ж не без бариша.
- А где ж ви купляєте?
- Развi по селах мало коней?
Роман не розумiв.
- Ти, Яроше, погано йому розказуєш,- перепинив Патрокл,- бо в тебе чортма елоквенцiї. Слухай, парубче! Знаєш, як конi найдешевше купувать?
- А как?
- Так, щоб за їх зовсiм не платить.
- Каким образом?
- А таким: як стемнiє, то зайти в гостi до якого багатого стультуса мужика. По-твоєму - треба поторгуваться з мужиком, а по-моєму - зовсiм того не треба, бо вiн дуже дорого буде править. А я нищечком повiтку вiдчинив, та на коня сiв, та й гайда в степ… то так найдешевше обiйдеться.
Тепер уже Роман зрозумiв.
- А чого, парубче, замовк? Може, вови та хохи боїшся?
- Нє, я вови, положим, не боюсь, а так…
- Дак вави?
- I вави не боюсь.
- Дак грiшки, чи що? Роман мовчав.
- Болван, белбас i стультус! - гримнув Патрокл.- Що то грiх? Як хто заповiдь ламає божу. Що заповiдь велить? Подiлись з ближнiм твоїм! Дiляться багачi? Одвiчай! Дiляться багачi з нами?
- Нє…
- Ото ж вони роблять грiх, бо ламають заповiдь. А ми, як возьмемо в багача конi, то що зробимо?
- _ Та шо ж? Украдем!
- Азiнус клапоухий! Ми подiлимо з ближнiми багачевими добро його,- а цього хоче заповiдь. Значить, вiн її ламає, а ми направляемо. Розiбрав?
- Та нащот цього разобрал, а тольки…
- Ну шо "тольки"? Ти не толькай, а слухай розумних людей! Жив ти на селi? Жив. Шо з тобою батько й брати зробили? Цiлували-милували тебе? Нi, побили мордяку та й випхали без нiчого. А де ж твоє добро, шо ти в гуртi з ними заробив? Братик рiднесенький украв! Що тут треба зробить? Узять їх добро та й подiлить так, щоб i тобi зосталося.
- А почему ж у заповiдях написано: "Не укради"?
- Шо ти менi заповiдями очi вибиваєш? Iгнорантус мiзер, або неук малоумний! Я їх лучче за тебе знаю. А як вовк у тебе теля вкраде, то ти не прийдеш та не вб'єш вовка, не вiднiмеш у його теля? Не укради у чесного, а в злодiя своє одбери! А ти глянь: старшина i староста гарбають обчеськi грошi - злодiї! Мужики цуплять панський лiс - злодiї! Пани хапають казьоннi грошi - злодiї! Шинкар обдурює тебе в шинку - злодiй! Брати замотали братову частку - злодiї! Усi промишляють, як хто втне. Ти тепер он з голоду пухнеш, а вони там собi горiлочку попивають, аж облизуються, та пундики-мундики трiскають, та з Романа смiються,- аж черево догори дметься,- що такого дурня халдейського, таку лемiшку гречеську знайшли, шо не вмiє свого добра в їх вирвати. Пiди лиш, позивайся з їми! Випозиваєш?
- Чорта випозиваєш!
- Дак не будь же роззявлякою, а пiди та й вiзьми сам.
- _ Та, конешно, то моя часть, ту можна взять… А так, хто й зна в кого, то ето вже…- вагався Роман.
- О сервус малоголовий! Ти хiба ж не бачиш, що всi так роблять, як твої брати, то всi й крадуни. А в крадуна не грiх i забрать. Нема правди в свiтi, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто бiльше вхопить! I хто вхопить - той багач, хто не вхопить - той харпак! У старовину лучче було: прийшов грек, розбив Трою та й каже: я герой, бо Трою спалив, троянцiв побив, а добро їх пограбував. А тепер кожен слебезує: я по правдi i по закону! А один з одного по три шкури деруть!.. Ї ти людей?
- Нi…
- Брешеш! У старовину всi люди людей їли, а тепер усi брешуть, шо нi. Неправда: трiскають так один одного, шо аж за ушима лящить! Бо homo homini lupus est!
I Патрокл грюкнув з усiєї сили по столу, аж дитина жахнулася й заплакала в колисцi i все на столi задзвенiло, а очi в нього спалахнули злим огнем.
Помовчав трохи, похилившися, заспокоївся, а тодi знов озвався до Романа:
- Ну, та нехай! Ми вже тебе на чужих не займатимем, а от давай подiлимо тебе з братами та з батьком.
- Каким образом?
- Та так! Адже сам казав, що в твого батька троє добрих коней. Дак ми подiлимо тiї конi так, що твою частку з їх тобi вiддамо. Якщо добрi конi, то можна й добрi грошi взяти.
Роман мовчав. У нього в головi куйовдилися всякi думки, але вiн ще й сам собi боявся їх виявляти. Вiн нiчого не вiдказав Патрокловi i пiшов з хати. Йому не сидiлося: треба було кудись iти, самому подумати.
Зоставишся Патрокл з Ярошем самi в хатi, спершу дожидали Романа, що вiн знов увiйде, але згодом побачили, що вiн кудись подався з двору.
- _ Ой,- сказав Ярош,- чи не подложить нам свинi отой кавалер?
- _ Нi черта! - вiдказав Патрокл.
- А єслi в полiцiю?..
- Ну, то й шо вiн там скаже? Шо ми пiдмовляли його конi красти? А свiдки де?
- Та так…
- Хiба полiцiя не знає, що ти вмiєш верхи їздить? Добре вже це розшелепала, хоч тебе тодi за Стеценковi конi й не осуджено.
- Та, положим… Да тольки не будеть, должно, з його людей.
- От побачиш, шо буде! Погуляє, погуляє та й вернеться, бо йому iншого ходу нема.
- Конешно, вiн би нам так стежку показав, що ой-ой! Нема лучче з таким робить, що добре село знає,- промовив Ярош.
- Ще б пак! Ти, отамане, звели хлопцям - нехай хлопцi напоготовi будуть: днiв зо три помине, то вiн явиться.
А Роман тим часом iшов куди очi, i голова в нього розпадалася вiд думок. Все минуле, все, що вiн прожив, одбув уже, так мов насунуло на нього, знов ожило.
До солдатiв вiн жив дома так, як i всi парубки, i робив щиро. Там у хазяйствi й його працi багато лежить. Чи вiн же винен, що тепер не може по-такому жити?
Кожен чоловiк шукає кращого, а, живши в городi, вiн добре побачив, де те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та кожен чорт з тебе знущається, та нема такого начальника, щоб тобi до пики з кулаком не лiз! А городянське життя не таке: i робота легша, i менше з тебе воду варять, i заробiток бiльший. От i вiн шукав цього заробiтку, шукав того кращого життя. Коли ж не щастить! Анi батько, нi брати не хочуть його розумiти, не хочуть допомогти йому. Якби вони йому вiддали його частку, то, може б, вiн уже давно чоловiком був. А то призвели до того. Що хоч з голоду пропадай. Та ще як зганьбили! Якби не втiк - рiзками вибили б! Його - рiзками!
Роман зовсiм не думав про те, що й вiн погано зробив, а згадував тiльки кривду вiд брата. Гарний брат! Ну, сказав би батьковi - нехай би батько, як там схотiв, покарав, а то зараз у волость зв'язаного, як рештанта.
