Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги полные .txt) 📗

Прийшли ми до­до­му, пос­ки­да­ли тор­би та драні удя­ган­ки. Жінка ре­го­четься та все про­се Дрімай­ла по­ка­за­ти, як він кри­вив ро­та під мо­нас­ти­рем. Дрімай­ло смішив жінку та пе­ред­раж­ню­вав старців, як во­ни зу­мис­не роз­зяв­ля­ли ро­та навс­ко­си, ще й тряс­ли го­ло­вою, на­че во­ни мерз­ли десь на лю­то­му мо­розі та ха­па­ли дри­жа­ки.

- А що, сусідо! прав­да, наші тор­би та гор­би да­ли доб­рий за­робіток, - ка­же Дрімай­ло. - Еге, більший, ніж на­ше пи­сарст­во в кан­це­лярії.

- А ма­буть, більший, бо ось я вже налічив більше кар­бо­ван­ця гро­шей, ще й буб­ликів в'язок зо три та ку­пу ок­рай­ців та пиріжків, - ка­жу я до Дрімай­ла.

Дрімайло полічив свої ша­ги та гривні та й ка­же:

- Одже ж і я ви­ци­га­нив гор­бом та кри­вим ро­ток кар­бо­ван­ця! Це окрім хліба та пиріжків! їй-бо­гу, не­по­га­но на пер­ший раз! Як на ме­не, то ки­дай­мо пи­сарст­во та ходім під мо­нас­тирі тру­си­ти тор­ба­ми. Ма­ти­ме­мо ба­га­то луч­чий засіб на про­жи­ток, ніж од на­шої служ­би в пи­са­рях.

- Як на ме­не, то й я ла­ден хоч і за­раз по­ши­тись в старці, за­ли­шив­ши оте пи­са­рю­ван­ня, - ка­жу я до жінки.

- Ще що ви­га­дай? Це гар­но? Бу­ла я «чи­нов­ни­цею», а то ста­ну жінкою яко­гось тор­бот­ру­са. Ще Су­хо­реб­ра Мар­та й прод­раж­не ме­не тор­бот­рус­кою. Хіба гар­но, як сусіди поч­нуть потріпу­ва­ти ме­не ло­бур­кою? - обізва­лась моя жінка.

- Хіба ж во­ни про це дізна­ються? - про­мо­вив Дрімай­ло.

- А чо­му б пак і не дізна­тись? - ка­же жінка. - Торбів не схо­ваєте ж в ки­ше­ню. Не мож­на тор­ба­ми тру­си­ти крадько­ма, по­тай од сусід.

- Про це ска­жу, що мені спо­добніше тру­сить тор­ба­ми, ніж сидіти в кан­це­лярії, ну­ди­ти світом ще й ха­па­ти прізви­ща од на­шо­го на­чальни­ка, - ка­жу я до жінки. - Під мо­нас­ти­рем мені вільна во­ля. Стою, до­ки схо­чу. Кру­гом ме­не бла­го­дать: і не­бо яс­не, й повітря лег­ке. Ніхто ме­не не зачіпає, ніхто з ме­не не про­зи­вається, ніхто мені не нас­ти­рається. Дзво­ни дзе­ленька­ють, ластівки ще­бе­чуть, го­лу­би над го­ло­вою пур­ха­ють; про­ча­ни не­на­че прис­вя­ти­лись; звуть ме­не бо­жим стар­чи­ком, а не ки­да­ють на ме­не пас­куд­них прізвищ. Я гну під мо­нас­ти­ря­ми спи­ну, але ду­ша моя вільна під дран­тям, не гнеться кар­люч­кою. Їй-бо­гу, хоч сердься, хоч ні, а піду на за­робітки, на цю «Бе­са­рабію».

- Під мо­нас­ти­ря­ми з тор­ба­ми я вільний ко­зак. За­раз по­ки­ну оту кан­це­лярію, почіпляю тор­би та й піду на ці за­робітки! - ка­же Дрімай­ло.

- То й я прис­таю на це! І я до то­го тор­гу й пішки! - ка­жу я до жінки. - От завт­ра знов свя­то. Почіпляй­мо тор­би, та й гай­да в Лав­ру! Як­що тільки нам спо­су­диться й там, то я за­раз-та­ки по­ки­ну пи­са­рю­ван­ня, - ка­жу я до жінки.

Жінка вже спар­то­ли­ла пісний борщ з самісінької бут­ви­ни та сирівцю. Але нап­ро­хані свіжі пи­ро­ги та буб­ли­ки до­да­ли сма­ку то­му бор­щеві. По­поїли ми з Дрімай­лом всмак. Дру­го­го дня знов пішли з тор­ба­ми під Ближні Пе­че­ри й при­нес­ли до­до­му ще кра­щий за­робіток. Третього дня, в неділю, знов пра­цю­ва­ли попід мо­нас­ти­ря­ми. І ро­бо­та не­важ­ка, бо тор­би легкі, - і за­робіток не­по­га­ний, сли­ве вп'яте­ро, а ча­сом і вде­ся­те­ро більший, ніж в кан­це­лярії.

IV

Ото змо­ви­лись ми вдвох та й по­ки­ну­ли служ­бу в кан­це­лярії. Дрімай­ло од­на­че не ви­дер­жав дов­го: він пе­реліту­вав з тор­бою під мо­нас­ти­ря­ми і нап­ро­сив-та­ки чи­ма­ло гро­шей, але во­се­ни, як по­ча­лась хур­ди­га та смалкі вітри, він зас­ту­див собі скрив­ле­но­го ро­та й ще­ле­пи. В нього по­ча­ли боліти зу­би та ста­ло су­до­мить в но­гах. Та й на вда­чу він був лег­ко­важ­ний - в йо­го бу­ло на тиж­день сім п'ятниць.

- Цур йо­му, пек йо­му цьому стар­цю­ван­ню! - ка­же вже Дрімай­ло до ме­не. - От ти так здатніший до то­го, бо, ма­буть, ти й вро­див­ся ли­си­цею. Вмієш і голівоньку набік схи­лить, й оч­ки підсо­ло­дить, жалібно скиг­ли­ти, і лю­бенько вкло­ни­тись, і со­ло­денько при­мов­лять. Ти дійсно стар­цем вро­див­ся і вдав­ся.

Покинув він тор­би, та взим­ку став в кра­ма­ря за при­каж­чи­ка. А я од то­го ча­су та й досі тру­сю тор­ба­ми, та й вит­ру­сив з торбів і цю ха­ту, ще й гро­шей чи­ма­ло. Те­пер я так роз­ле­дащів, що вже ні до яко­го діла й по­тя­гу не маю, не то що, - ска­зав Кміта.

- А все-та­ки, та­ту, я ска­жу, що вам час би й по­ки­нуть тор­би на ста­рості літ. Бо­ро­ни бо­же, зас­ту­ди­те собі го­ло­ву в завірю­ху, та ще й вмре­те.

- Як лю­дині до­во­диться з го­ло­ду по­ми­рать, то му­сить і на мо­розі дри­жа­ки ха­па­ти, - ска­зав Кміта. - Чом ви, Ольго Се­менівно, не підмо­щуєте собі гор­ба, як ви­ряд­жаєтесь під мо­нас­тирі? Горб дає чи­ма­лий за­робіток, сліпі очі - ще більший, а скрив­ле­ний рот - най­більший, бо ду­же ки­дається всім у вічі, та прак­ти­ку­вать йо­го й важ­ко, і не­без­печ­но.

- Як оце на­посілась ли­ха го­ди­на, то, мо­же, му­си­ти­му й гор­ба підмос­тить, бо нігде в світі дітись, - ска­за­ла Га­лецька, важ­ко зітхнув­ши. - Чи я ж ко­ли ду­ма­ла, що мені до­ве­деться прос­тя­га­ти ру­ку попід мо­нас­ти­ря­ми? Я бу­ла щас­ли­ва в сво­го па­нот­ця, і заміж доб­ре вий­шла, і жи­ла щас­ли­во в парі. А от те­пе­реч­ки му­шу ти­ня­тись по світі з тор­ба­ми.

Уляся якось рап­том пос­та­ви­ла не­до­пи­тий ста­кан, не­на­че ки­ну­ла йо­го на ми­соч­ку, й за­ду­ма­лась. На її чи­малі карі очі не­на­че од­ра­зу впа­ла імла; взір пішов не­на­че ку­дись да­ле­ко, і во­на ди­ви­лась не на Га­лецьку й не на батька. Дум­ки про свою до­лю, про свою прий­дешність не­са­мохіть за­во­ру­ши­лись в неї й по­ли­ну­ли ку­дись да­ле­ко, за­зир­ну­ли в да­лечінь, невідо­му й тем­ну.

«А я ж то стар­це­ва доч­ка… Пом­ре па­но­тець, я зос­та­нусь са­ма, як би­ли­на в полі. Що тоді мені до­ве­деться діяти? що по­чать? Як жи­ти й вік віку­вать?»

І мо­ло­денька Уля­ся од­ра­зу ніби за­мер­ла на од­но­му місці.

Думки про свою прий­деш­ню до­лю впер­ше на віку за­во­ру­ши­лись в її мо­ло­денькій го­лові, не­на­че во­на заг­ля­ну­ла в якусь тем­ну бе­зод­ню, де не вид­ко бу­ло й дна. Пе­ред нею на­че сизіла якась да­лечінь, де око ся­гає без краю й не до­ся­гає до краю.

- От ви й за­ду­ма­лись, - обізва­лась Га­лецька, - і я вга­даю - чо­го. Ви ще мо­ло­денькі і вам ще не час за­ду­му­ваться над людським жит­тям. Ва­ша до­ля ще пов­сяк­час сміється до вас, і, дай бо­же, щоб во­на сміялась до вас і довіку!

- Ви зрос­ли в кращій обс­таві і, пев­но, при більших за­со­бах, та от і до­ве­лось вам хліба про­си­ти. А я ж то? - ска­за­ла Уля­ся і знов якось ущух­ла, зщу­ли­лась і го­лов­ку по­хи­ли­ла.

- Не за­ду­муй­сь, доч­ко, заз­да­легідь! Тобі са­ме гу­лять та співа­ти, та та­нець ви­во­дить, а не ду­ми ду­мать. Я вже пе­редніше пе­ре­ду­мав їх за те­бе. Не­дур­но ж нас прод­раж­ни­ли кміта­ми, - ска­зав Кміта, до­пи­ва­ючи чай.

Проз вікна май­ну­ла чи­ясь пос­тать, ви­со­ка на зріст та тон­ка, як оче­ре­ти­на, вся в чор­но­му.

- Ой, ли­шеч­ко! Це ж Мокрієвська сур­га­ниться, пев­но, до нас! - ска­за­ла Уля­ся й скри­ви­лась.

- Це во­на! Я встиг при­ди­ви­тись до неї й впізнав. Чо­го це во­на спо­до­би­ла нас своїми та­ки­ми ранніми одвіди­на­ми? - ска­зав Кміта.

- Гм! Я тро­хи до­га­ду­юсь чо­го: в нас на шибці наліпле­на за­пис­ка, що од­на кімнат­ка най­мається, - ти­хо обізва­лась Уля­ся. - А я оце чу­ла од сусіди, що її ха­зяй­ка про­га­няє з квар­ти­ри, бо з нею ха­зяй­ці мо­ро­ка, та ще не­аби­яка.

- Оце ж во­на бу­де на­ма­га­тись до нас на квар­ти­ру. Але я зро­ду-звіку не прий­му її до се­бе! Ольго Се­менівно! кажіть, будьте лас­каві, що ви вже зай­ня­ли ту по­рож­ню кімнат­ку, - про­сив Кміта.

Галецька змов­ча­ла. Їй ніяко­во бу­ло ми­ка­тись в чу­жу спра­ву та ще й ка­зать неп­рав­ду.

- Я ска­жу, що квар­ти­ру за­мо­ви­ла моя тітка, - обізва­лась Уля­ся. - Тре­ба якось од неї одбріху­ва­тись, бо це ж та­ка при­че­па, що й ска­за­ти не мож­на. Ма­ти­ме­мо з нею ба­га­то мо­ро­ки та неп­риємності.