Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна (первая книга txt) 📗

- Iдiть, iдiть! От бу­ла я вчо­ра в па­нi феш­тер­ки [38], там бу­ла й па­нi про­фе­сор­ка [39], та й зав­да­ла ме­нi вам ска­за­ти, щоб ви прий­шли ни­нi до церк­ви. Ма­ють вам щось ду­же важ­не ска­за­ти. А на­пек­ли там знов!.. Бо­женьку, на пiв­ми­лi чу­ти той за­пах! Але ж бо там знов i гос­тей!

- Хто ж при­був?

- Сестра якась по­мер­шої феш­тер­ки, тої пер­шої, ба­чи­те, її ма­ти; донька феш­те­ро­во­го бра­та жiн­ки; мо­ло­дий пан фе­штер з гар­ни­ми кiньми та си­вим ка­пе­лю­хом, що то мину­вшої не­дi­лi був у вас. Все за­бу­ваю, яке йо­го iм'я. Моя голов­а ста­ра. Якесь ду­же панст­во з мiс­та, що то її пан вiд лю­дей по­дат­ки зби­рає та й до­ку­пи кла­де; який­сь цi­сарський пан, ба­чи­те, шаб­лю но­сить. Але те­пер iду. Хо­тi­ла ли­ше те ска­за­ти. Хо­чу та­кож пi­ти до церк­ви, му­шу од­нак упе­ред сi пи­саночки за­нес­ти моїм уну­ча­там. На­те й вам од­ну; ся жов­та, крас­на, ме­нi до­ро­го кош­ту­ва­ла. От­же, iдiть, пан­нун­цю, до церк­ви та по­мо­лiться св. Ми­ко­лаєвi, що­би дав, аби ви уже вiд сьогод­ня за рiк свя­че­не не са­мi їли, а з чо­ло­вi­ком та дi­тьми. Не го­диться дi­ву­ва­ти увiк [40]. Бог та свя­тi най да­дуть мо­му Iва­но­вi не­бо… Вiн був доб­рий чо­ло­вiк i газ­да. А лю­бив ме­не, лю­бив!! Бо­женьку! Вже як бу­ло ме­не час­то б'є. Ли­ше як поб­ра­лись, то га­да­ла, от те­пер твоя го­ди­на, Кат­ре! Все, бач­те, за­че­рез те, що без йо­го доз­во­лу на та­нець за­бi­га­ла…

- Заслужили-сьте, ко­ли так…

- I чо­му нi? Як­би був мною не жу­рив­ся, то й не бив би. Не дур­но й ка­жуть: "жiн­ка не би­та, а ко­са не кле­па­на - од­но й те са­ме"! Од­но­го ра­зу то по­ле­жа­ла я три не­дi­лi. А з мо­го во­лос­ся ос­та­ла­ся май­же по­ло­ви­на в йо­го ру­цi, але-бо я й во­лос­ся ма­ла!!.

- Iдiть, Кат­ре, iдiть; ви знов пе­ре­сад­жуєте!

- Так? Пе­ре­сад­жую? Дай, бо­же, стiльки щас­тя моїм дi­тям та й уну­кам, скiльки брех­нi я на­го­во­ри­ла! З мiс­ця най не ру­шу­ся, ко­ли се неп­рав­да! Але чо­ло­вi­ко­вi мож­на та­ке ро­би­ти, на те вiн i чо­ло­вiк… Зем­ля пай му пе­ром ста­не! Що­до ме­не, - до­да­ла на­раз го­лос­ним ше­по­том, близько при­сту­па­ючи до Оле­ни, - то я вам ба­жаю за те, що чи­та­ли ли­сти вiд моєї доньки, що­би ви ста­ли па­нею мо­ло­до­го па­на феш­те­ра. Чую, ку­пив знов вiд па­на ба­ро­на з П. яло­ви­цю. Два ро­­ки ми­ну­ло їй на­вес­нi. Чер­во­на з бi­ли­ми лат­ка­ми… за вi­сi­м­де­сят п'ять з. р. [41] Та­кої ще на­ше се­ло, ма­буть, i не ви­дi­ло. Ну, але за­те вже во­на й вiд ба­ро­на… Те­пер бi­жу да­лi.

Вона пос­ту­пи­ла па­ру кро­кiв упе­ред, ста­ну­ла од­нак знов, на­че вко­па­на.

- Ну, i бу­ла б за­бу­ла вам ска­за­ти, що па­нич па­на профе­сора i па­нi про­фе­сор­ки теж приїха­ли. Не той мо­лод­ший, а стар­ший, той, що ди­виться зи­зом [42]. Бо­же, прос­ти ме­нi грi­­хи мої (во­на го­лос­но по ус­тах уда­ри­лась), се вiн, ма­буть, вiд на­уки обiр­вав. Так, так, се пев­но, що так… Що­би, бу­ло, не зду­рiв… Син на­шо­го дя­ка опо­вi­дав од­но­го ра­зу, що яки­й­сь так ба­га­то вчив­ся, що аж зду­рiв. Той стар­ший, знає­те, той ду­же кру­титься ко­ло чор­ня­вої пан­ни на­шо­го па­нот­ця. То теж доб­ре панст­во. Зав­сiг­ди дає ме­нi мо­ло­ка, ко­ли моя ко­ро­ва пе­рес­тає доїтись. Дай їй, бо­же, па­ну­ван­ня! Май­те­ся га­разд! - I поп­лен­та­лась во­на ско­ренько, як на ста­рi но­ги.

Олена ди­ви­лась дов­го бай­дуж­но за нею. Да­лi вер­ну­ла­ся звiльна у ха­ту… Тро­хи зго­дом пiш­ла цi­ла ро­ди­на до це­рк­ви…

Того са­мо­го дня по обi­дi зiй­шли­ся гос­тi, зап­ро­ше­нi Оле­ною i її ро­ди­ча­ми: ста­рi вчи­те­лi з си­на­ми, над­лiс­ни­чий, свя­ще­ник iз ро­ди­ною i мо­ло­дий Фельс. За­ба­ва розпоча­лась, як се зви­чай­но бу­ває на Ве­лик­день, їджен­ням "свяче­ного­". Ста­рi ба­жа­ли со­бi при­тiм обо­пiльне усього доб­ра, здо­ров'я, по­тi­хи з дi­тей та уну­кiв. Зга­ду­ва­ли сум­но дав­нi доб­рi ча­си i за­пе­ча­ту­ва­ли дов­гi ба­жан­ня го­лос­ни­ми поцi­луями. Опiс­ля скла­да­ли ба­жан­ня ста­рi мо­ло­дим, а ко­ли вже мо­ло­дi со­бi скла­да­ли ба­жан­ня, то­дi вис­ту­пи­ли на їх очах сльози. Во­ни спог­ля­ну­ли на се­бе гли­бо­ким зрозумi­лим по­глядом i ос­та­ви­ли "лю­бу мо­ло­дiж" са­му.

Нiхто не мiг гор­ди­тись то­го дня та­ким гу­мо­ром, як Оле­на. Нiх­то не жар­ту­вав стiльки, що во­на. Нiх­то не мiг мiря­тися з нею до­те­па­ми. Очi Фельса так i впи­ли­ся в її гнуч­ку стать, в її гар­не ли­це з нез­ви­чай­но ся­ючи­ми оча­ми. Ко­си спус­ти­ла во­на ни­нi на пле­чi i зда­ва­лась о ба­га­то молод­шою. Йо­го виз­на­чу­ва­ла во­на за­мiт­но: лед­ве, що вiд­ступала вiд нього. Для кож­до­го з йо­го до­те­пiв ма­ла привiтн­у усмi­шку i ви­зи­ва­ючий пог­ляд; а при­сут­нi зна­ли з "певнiс­тю", що з них вий­де "па­ра", i то па­ра рiв­ної кра­си. Обоє ви­сокi, гар­нi. А вiн - о, вiн знав, що не на­ле­жав до "перших-лiп­ших". Па­нi над­лiс­ни­ча не пот­рi­бу­ва­ла йо­му то­го й ка­за­ти. Не був вiн нi слi­пий, нi глу­хий…

- Знаєте, пан­но Оле­но, - опо­вi­дав їй, мiж iн­шим, iз щасли­вим ус­мi­хом, - що я прид­бав со­бi уже до вi­сiм­сот з. р.?

- Думаєте, що ме­нi не звiс­но, що ви зна­ме­ни­тий гос­по­дар?

- З то­го куп­лю со­бi уряд­жен­ня до мо­го по­меш­кан­ня.

- Воно бу­де, без сум­нi­ву, хоч не кош­тов­не, од­нак, пев­но, гар­не.

- О, пан­но Оле­но!

Вiн гля­дiв на неї ся­ючи­ми очи­ма, i вiд­гор­нув з чо­ла своє гар­не, гус­те во­лос­ся. Був зво­ру­ше­ний. Во­на смi­ялась напi­всвавiльно, на­пiв­нас­мiш­ли­во - са­ма теж не­су­по­кiй­на…

Iринка виг­ля­да­ла ду­же утом­ле­на. Не­ус­тан­но слi­ди­ла за сест­рою, її тай­ну вик­ри­ла во­на дав­но, i її се бо­лi­ло нес­ка­зан­но. Зра­зу ста­ра­лась во­на цi­лий план тай­ком роз­би­ти; пiз­нi­ше го­во­ри­ла пря­мо з Оле­ною. Та од­нак про­си­ла її ко­рот­ко й ду­же рi­шу­че, щоб їй не пе­реш­код­жа­ла.

- Я не маю вже нi­чо­го до стра­чен­ня, - го­во­ри­ла нер­во­вим го­ло­сом, - а вам усiм тре­ба прис­та­но­ви­ща…

- Я не мо­жу прий­ня­ти твоєї жерт­ви, - вiд­по­вi­ла Iри­на у глу­хiй роз­пу­цi i пла­ка­ла.

- Се не зад­ля те­бе, сер­денько, а так, зад­ля ро­ди­чiв… - по­тiшала її Оле­на, при­чiм ви­ми­на­ла її пог­ляд. В дiй­снос­тi бу­ла Iрин­ка го­лов­ною при­чи­ною цi­лої при­ти­чи­ни. Оле­на лю­била прист­рас­но сю ти­ху, нiж­ну жен­щи­ну, кот­ра ще й хо­ро­ви­та, бу­ла б i про­па­ла без неї.

Тривожно слi­ди­ла з то­го ча­су Iри­на тi, як Оле­на ка­за­ла, "ло­ви". А ни­нi… ни­нi бу­ла Оле­на на­че по­ри­ва­юча. I ни­нi му­си­ло все рi­ши­тись.

Iрина усi­ла до фор­теп'яну i заг­ра­ла ме­ха­нiч­но який­сь там та­нець. Вiн прис­ту­пив ближ­че i, спер­шись на форте­п'ян, ди­вив­ся на ню.

- Ви пре­цiнь ду­же по­дiб­нi до пан­ни Оле­ни! - обiз­вав­ся на­раз.

- Гадаєте, - за­мi­ти­ла во­на при­вiт­но.

- Так. О, пан­на Оле­на - пре­чуд­на осо­ба!.. Чий се форте­п'ян? - спи­тав тро­хи зго­дом.

- Олени…

По йо­го ли­цi про­май­ну­ла не­мов блис­кав­ка, i вiн зно­ву звер­нув­ся до Оле­ни.

Нетерпеливо до­жи­да­ла мо­ло­да жiн­ка вiд'їзду гос­тей, осо­б­ли­во ж Фельса. "Ко­ли б ли­ше не ос­вiд­чив­ся", - ду­ма­ла не­ус­тан­но. Крiм то­го, бу­ла нер­во­ва i сього ве­чо­ра ду­же утом­ле­на. Стар­ший син учи­те­лiв ви­до­бу­вав пе­ред нею все своє знан­ня. Ма­ячив про рiз­нi сис­те­ми ви­хо­ван­ня. За­явив з при­тис­ком, що чи­тав теж Пес­та­лоц­цi "'Wie Gert­rud ih­re Kin­der lehrt" [43] i що хо­че ще ли­ше J. J. Ro­us­se­au "Еmi­lе" [44] пе­рег­ля­ну­ти, йо­го ма­ти, ху­да кос­тис­та осо­ба, стрi­ля­ла за ним лю­ти­ми очи­ма. Вдо­ви­ця бу­ла гар­на, - вiн са­мий ще мо­ло­дий. Од­нак вдо­ви­ця не внес­ла ще нi­ко­ли дру­го­му чо­ловiковi щас­тя в дiм… Се зна­ла во­на ще вiд своєї не­бiж­ки ба­бу­нi…