Твори - Хвильовий Микола Григорович (книги без регистрации полные версии txt) 📗

— Я, звичайно,— сказала вона,— говорю не про цю сьогоднішню зливу, що допомогла нам зустрітись,— я говорю про інший потоп... Ви вже... збагнули?

— На жаль, мабуть, не зовсім,— сказав Марченко.

Спиридонова засміялась. Вона засміялась тим же неприємним сміхом.

— Як же так не зовсім? Ну?..— вона вмить вхопила його ₍за руку й прошепотіла.— Ах ви Потопчику! Вас не Потапом, а Потопом треба було б назвати.

Мужчина здивовано подивився на Спиридонову і промовив:

— Яка ви чудна дівчина... їй-богу!

— От бачите! — підхопила Спиридонова.— І ви кажете, що я чудна. І всі кажуть. А я от думаю, що це просто непорозуміння. І я вам, коли хочете, доведу... Ну от, скажім, так: ви знаєте, що вас чекає в моїй квартирі?.. Саме в тій, куди я вас зараз веду? Не знаєте?..

— Не знаю!

— Уявіть собі,— усміхнулась Спиридонова,— я теж не знаю. Веду... і не знаю. А втім, досить, давайте ще помовчимо.

Вона сказала це останнє таким тоном, що Марченко вже не наважувався розпочинати нову розмову, і тому дальшу путь вони продовжували мовчкй.

З вулиці Карла Лібкнехта вони звернули й пішли по глухих нагірних заулках. На півдороги до квартири Спиридонової їх наздогнав мужчина з важкою текою в руці. Власне, назвати цього нашого нового героя мужчиною якось важко було: він скоріш подібний був на обпатране курча, але у всякому разі вияснилось, що це не хто інший, як «відомий харківський опозиціонер» (так принаймні автор про нього не раз чув) Коля Хрущ. Держав він голову на лівому плечі і чи то весь час чомусь дивувався, чи то весь час збирався комусь розповісти щось надзвичайно секретне.

— Драстуйте! — сказав він, рівняючись із Марченком (між іншим, «драстуйте» він вимовляв, як — «драстє»).

— От і Коля,— зрадівши, кинула Спиридонова.— Це — до речі, ти мені, Коля, дуже потрібний.

Товариш Хрущ враз почервонів, наче потреба, яку відчувала Спиридонова, носила надзвичайно інтимний характер.

— Я знаю, Лідусю,— поспішно сказав він.— Ти, будь ласка, не турбуйся. Я знаю!

Між Спиридоновою і новою людиною зав’язалася розмова і тому Марченко поцікавився:

— Може, я вам перешкоджаю?

— Боже борони! — поспішно заперечила Спиридонова.— Ви мене мусите обов’язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу!

Вона і на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, він і на цей раз піддався її проханню. І, можливо, вони б решту путі пройшли мовчки, коли б не Коля Хрущ.

Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокійно, раптом, ні з того ні з сього, загортався і, озирнувшись назад, тихо й таємничо промовив:

— Ви, безперечно, знаєте про останню секретну постанову Політбюра?

— Себто про яку це секретну постанову? — буркнув Марченко.

— Ну, та про ту ж, що...— І товарищ Хрущ потягнувся до вуха свого однопартійця.

— Покиньте, будь ласка, свої секрети,— ухиляючись, рішуче пробасив Марченко.— Яка там постанова?

Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кинув пальцем в бік Спиридонової (мовляв, вона про це не мусить знати) і знову, притримуючи свого співбесідника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей раз рішуче ухилився.

— Я вам кажу, покиньте ви свої секрети! — уперто сказав він.— Яка там постанова?

Товариш Хрущ здивовано подивився на «дивака» (так принаймні він подумав про свого співбесідника) і безпорадно розвів руками.

— Я голосно говорити не можу! — сказав він.— Постанова дуже секретна.

— Ну, тоді і не треба,— добродушно посміхнувся Марченко.— Тоді й не говоріть.

Спиридонова зареготала і, зупинившись, схопила Хруща за теку.

— Ах ти Колю, мій Колю,— козлітоном заспівала вона,— нещасненький Колю! Ходиш ти, Колю, по городу й шукаєш вчорашнього дня... І ніяк ти його не найдеш, Колю!

Хрущ зупинився. Він шукає вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже нетактовно... і навіть образливо. І, головним чином, мабуть, тому образливо, що заспівала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою товаришку поглядом «і ти Брут» ³ і, подивившись, промовив тихо:

— Ти, Лідусю, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну і глузуй, Господь з тобою, я вже звик до цього.

— Ні, Колю,— сказала Спиридонова, раптом замислившись,— я й не думаю глузувати з тебе. То тобі просто здалося так.

То йому «здалося так»? Ну, тоді товариш Хрущ заспокоїться. І Коля заспокоївся. І, заспокоївшись, він уже якось таємничо поглянув на свою теку. Нарешті, він знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й ледве чутно промовив:

— Невже вам невідомо, хто тепер у нас буде за голов> раднаркому? — ледве чутно промовив він.

— Себто це питання безпосередньо зв’язано з секретною постановою Політбюра? — Марченко добродушно посміхнувся і, батьківським жестом положивши свою руку на плече товариша, додав: — Так я вас зрозумів?

Товариш Хрущ енергійно замахав руками.

— Нє! — тихо скрикнувши, заперечив він.— Це до секретної постанови не має ніякого відношення.

— Ну, так хто ж? — спитав Марченко і, відхиливши від себе товариша Хруща, додав: — І, будь ласка, не лізьте до мого вуха: я не глухий. Говоріть голосно.

— Ні, я так не можу,— безпорадно розвів руками товариш Хрущ, і видно було, що він.і справді «не може так».

Спиридонова зареготала своїм глибинним, неприємним сміхом.

— Ну, скажи мені, Колю, від кого ти ховаєш свої «секрети»? Від мене? Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цій справі разів з двадцять інформував!

— Я тебе інформував? — тихо скрикнув товариш Хрущ.— Відкіля ти взяла, Лідусю?

— Так, ти мене інформував! І навіть давно вже інформував. І навіть (Спиридонова схопилась руками за голову) здається мені, що ти мене кожної хвилини якось інформуєш.

— І це ти як?,. Серйозно говориш чи... жартуєш?

— Ах, Боже мій, Боже мій! Яка в тебе погана пам’ять, Колю... Ну, от слухай, що ти мені говорив...

І Спиридонова почала було розповідати, що їй говорив товариш Хрущ, але останній враз зблід і замахав руками.

— Ша! — тихо скрикнув він.— Я тобі не дозволю виголошувати на вулиці партійних тайн. Чуєш, Лідусю?.. не дозволю!

— Ну, от уже й на вулиці,— сказала Спиридонова.— Як же на вулиці? Яка ж це вулиця, Колю?

Яка це вулиця? Вона не розуміє? Ах, яка вона недогадлива! Товариш Хрущ вже зовсім кладе голову на плече і непомітно киває їй пальцем... тепер уже на Марченка: мовляв, при ньому цього ніяк не можна говорити!

— Так, Лідусю, не можна,— підкреслив він.— Ну, ти сама знаєш.

Що «знала» Спиридонова, залишилося невідомим. Але, у всякому разі, вона на цей раз рішуче змовкла. /

Марченко теж нічого не говорив, він тільки зрідка позирав на товариша Хруща, і в його погляді було стільки добродушної іронії, ніби він дивився не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажім, з цілком серйозною міною грає якусь роль, яка йому зовсім не під силу й яка його робить надзвичайно комічним.

— Де ви працюєте? — мило посміхаючись, запитав він Хруща»

— Як де? — із зовсім невиправданою похапливістю промовив той.— Хіба ви не знаєте?

Марченко безпорадно розвів руками і, з неприхованим бажанням попрохати пробачення, сказав:

— їй-богу, не знаю.

— Ну, от! — з великою образою промовив товариш Хрущ.— Та там же, звичайно! В архіві.

— Що ж ви там робите?

— Як що? — чомусь настовбурчився Коля.— Що за «вопрос»?

— Я зттаю, яку ви там посаду посідаєте?

— Коля там,— сказала Спиридонова,— за архівдиякона, архівмандрйта і архівпастиря — одночасно.

— Ти, будь ласка, не плутай, Лідусю. Я в таких питаннях... не люблю жартів.— Товариш Хрущ зробив надзвичайно серйозне обличчя і кинув до Марченка: — Я посідаю посаду архіваріуса.